Він народився 21 серпня, в День поета. І завжди вітав мене із днем народження мого сина Валентина, який теж з’явився на світ цього дня й теж почав писати вірші. Відповідно я радо вітав його. Наші дзвінки переростали в досить-таки тривалі розмови, бо відбувалося все це традиційно у першій половині дня, доки гості ще не переступили порогів наших хат. Говорили переважно про літературу.

Як мені не вистачає ось уже кілька років цих розмов, теплих слів далекого старшого друга, такого рідного карпатського голосу, що не втратив свого колориту у степовому морському Миколаєві! Як би хотілося почути його вишукану мову чи прочитати його нові листи, в яких він дуже чітко дотримувався всіх законів епістолярного жанру, був дуже відвертим і не скупився на гостре слівце та доброзичливий гумор. Але...

Писав і надсилав Дмитро багато листів, бо мав багато друзів у всьому світі. Нині всі ці люди згадують добрим словом Поета. Згадуємо і ми. Кажуть, що поети живуть, доки читають їхні книжки. А книжки Дмитра Кременя читають, його вірші декламують, пісні на його слова звучать на багатьох сценах.

Правду казав прямо

Дмитро Кремінь (21.08.1953—25.05.2019) — український поет, інтелектуал, філолог, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка, учасник визвольних змагань, делегат установчого з’їзду Народного Руху України. Його спадщина — понад 30 поетичних збірок, сотні аналітичних літературознавчих публікацій, десятки передмов до книжок, стільки само лекцій, кілька сотень пісень та безліч листів. Листування з І. Чендеєм, П. Скунцем, Г. Чубаєм, І. Дзюбою, З. Яндарбієвим, О. Гончаром, П. Загребельним, О. Сизоненком, М. Вінграновським та багатьма іншими в одній чи кількох книгах вийдуть незабаром, після війни. Цим опікується син поета Тарас Кремінь — уповноважений із захисту державної мови.

Звісно, читати ці листи буде надзвичайно цікаво — ми живемо в передчутті багатьох сенсаційних чи просто гострих тверджень і оцінок суспільних явищ, літературних і довколалітературних тенденцій. Дмитро Кремінь не добирав слів і прямо говорив про те, про що інші воліли мовчати. Терпіти не міг фальші, підлабузництва, брехні, лицемірства. І в листах до друзів та однодумців часто називав речі своїми іменами. Під роздачу потрапляли не лише колеги-письменники, а й політики. Та ці судження автора ніколи не були головними в листах Кременя. Головним для нього завжди залишалися література — поезія, слово.

І не зламався!

Дмитро Кремінь народився на Закарпатті в селі Суха, що належить тепер до Довжанської територіальної громади. Після закінчення школи вступив до Ужгородського державного університету на філологічний факультет. Молодий і талановитий хлопець не міг просто вчитися і ходити на заняття. Його тягнуло пізнавати світ і шукати в ньому правду. Саме правди в часи процвітаючо-загниваючого соціалізму не вистачало.

Кілька поїздок до Львова сприяли виникненню дружби між закарпатськими і львівськими студентами, а ті були національно свідомими, читали іншу літературу, часто заборонену. Долучився до тих читань і Дмитро. Тільки диво врятувало його від тюрми, адже серед студентів, як, до речі, і в кожному тоді колективі, були стукачі — ті, хто доповідав про настрої, поведінку та висловлювання найбільш активних в кдб.

За грати Дмитро не потрапив, але на замітку викладачів його взяли. Виявилося, він пише не так, як мав би писати радянський поет, якого тоді називали інженером людських душ. Почалися розбірки, тяганина, допити чи, як те називали спецслужби, співбесіди. Питання завершення навчання зависло на волосині. Але і тут втрутився добрий ангел-охоронець: поета не відрахували з університету.

Довчитися-таки дали, але за розподілом направили на роботу в  Миколаївську область, у геть зрусифікований край. Так би мовити, на перевиховання. Мало того, школа, в якій мав працювати Дмитро, була в Казанці — містечку, знаному тільки завдяки розташованій тут виправній колонії. У таких умовах, вважали партійні функціонери від науки, поет зламається, перейде на язик, позбудеться українського духу і стане звичайним радянським учителем.

Та Дмитро Кремінь виявився міцним горішком. Мало того що створив довкола себе українське творче середовище, ще й став лідером думок багатьох нових земляків, які побачили в ньому мудру, талановиту людину, котра не лукавить і власним прикладом показує ближнім, що ми українці, ми тут володарі, з нами мають рахуватися, нас мають поважати.

Дмитро Кремінь не лише не зламався, він укріпився, зміцнів, відшліфував свій поетичний дар і досяг тих вершин, які нація врешті оцінила, нагородивши найвищою у країні Шевченківською премією.

Феномен поєднання

Цей феномен полягає в тому, що він зміг поєднати в собі, творчості дві стихії: велич та могутність гір і безмежжя й волелюбність степу. Є в нього тексти, в яких він закарпатець найвищої проби, закорінений у власну землю і непохитний, наче тисячолітній дуб. А є поезії, де дух степу перекотиполем вривається у свідомість і перевертає все з ніг на голову. І дивно, що ці дві сутності не суперечать одна одній, а взаємодоповнюються, збагачуються і відкривають читачеві нові обрії.

Феномен Кременя вивчають літературознавці, досліджують письменники, про нього пишуть дисертації. У вересні в Ужгороді буде проведено науково-практичну конференцію, присвячену постаті Дмитра Кременя. У Миколаєві плануються поетичні читання. Студенти записують відеоролики з читанням поезії Дмитра Кременя. Його слово живе, переходить з вуст у вуста, спонукає до дії, творчості, добрих справ.

А ще Дмитро Кремінь — автор багатьох фраз, які стали крилатими. Саме він, говорячи про моє «Золото Карпат», сказав: «Пісня дає поезії крила».

До моєї книжки з однойменною назвою Дмитро Кремінь написав передмову. Пишаюся, що в ній знаменитий уже тоді земляк написав про мене таке: «Кузан –— це поет європейської культури вірша». І ще багато чого доброго він сказав про мене. І не лише про мене.

Дмитро Кремінь був великим поетом і людиною-велетом. Велетом не у фізичному розумінні слова, а в духовному. Самодостатня і сильна особистість ніколи не заздритиме, не пліткуватиме, не принижуватиме, не ображатиме. Навпаки, підтримає, додасть наснаги, допоможе, підкаже. Великодушний Кремінь допоміг добрим словом десяткам, якщо не сотням юних і не дуже юних колег. Умів підбадьорити, пожартувати, зробити зауваження так, щоб за нього йому подякували. Але… Мені здається, що зауважень не робив нікому. Піднімав планку і показував приклад. А далі… Кожен сам собі автор.

Закарпаття — краянину

Іменем Кременя названо школу, кілька вулиць у різних населених пунктах. Завдяки Довжанській територіальній громаді та її голові Вікторові Симканичу засновано поетичну премію імені Дмитра Кременя. Миколаївський та Закарпатський театри ставлять вистави за його творами.

Але тут ще варто сказати, що однією з найяскравіших та знакових подій літературного року, що добігає кінця, стало проведення всеукраїнського конкурсу на здобуття премії імені Дмитра Кременя. Церемонія нагородження відбулася наприкінці літа в Довжанській територіальній громаді. Першим лауреатом Всеукраїнської літературної премії імені Дмитра Кременя став волинянин, який тепер мешкає у Львові, Ігор Павлюк.

Ігор Павлюк — письменник, журналіст, перекладач, доктор наук із соціальних комунікацій, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, лауреат багатьох всеукраїнських та міжнародних літературних премій. Його твори виходять друком на Близькому Сході, у США, Ірландії, Австрії, Швейцарії та інших країнах. Його книжка «Танець Мамая» побачила світ 2023 року у видавництві «Саміт-книга» і вже здобула популярність та зібрала цілий букет схвальних рецензій від знаних і знакових поціновувачів високого поетичного слова. Про книжку писали Євген Баран, Антоніна Царук, Петро Білоус, Дмитро Дроздовський та інші.

Всеукраїнську поетичну премію імені Дмитра Кременя заснувала Довжанська територіальна громада з ініціативи голови Віктора Симканича. Рішенням сесії сільської ради на фінансове забезпечення премії надано 100 000 гривень. Вручення нагороди переможцеві відбулося в селі Довге в день 70-ї річниці із дня народження визначного поета-земляка.

Загалом на конкурс надійшло 25 книжок авторів майже з усіх регіонів країни. У журі працювали літературознавці, письменники, науковці: лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка поет і художник Анатолій Кичинський (Херсон, Рівне), критик, кандидат філологічних наук Євген Баран (Івано-Франківськ), письменниця і журналістка, голова Волинської ОО НСПУ Ольга Ляснюк (Луцьк), письменниця і перекладачка Аня Багряна (Софія, Болгарія), письменник і видавець Анатолій Стожук (Харків), голова Закарпатської ОО НСПУ Василь Кузан (Довге, Ужгород). Очолював журі уповноважений із захисту державної мови син закарпатця Тарас Кремінь (Київ, Миколаїв). Перебіг конкурсу, проміжкові підсумки широко висвітлювали у літературних виданнях і на сайтах.

Боротьба за премію була жорсткою, оскільки на другому етапі члени журі визначили аж дев’ять книжок, а перемогти мала тільки одна. Найбільше балів отримали збірки Дмитра Лазуткіна «Закладка»,  Костянтина Мордатенка «А скрипка закохалась в перший сніг...» та Анни Малігон «Розарій». Але вони на кілька кроків відстали від Ігоря Павлюка та його збірки «Танець Мамая».

Оголошення переможця відбулося 4 серпня в Закарпатській обласній військовій адміністрації в Ужгороді. Місію виконав і назвав ім’я першого лауреата Всеукраїнської літературної премії імені Дмитра Кременя голова журі, мовний омбудсмен Тарас Кремінь. У церемонії узяли участь голова Довжанської громади Віктор Симканич, заступник голови обладміністрації Ігор Шинкарюк, випало щастя взяти і мені.

Прийшли знакові в літературі, знані в області й Україні люди. Перший лауреат Ігор Павлюк виголосив промову переможця, що стане обов’язковою частиною програми всіх наступних церемоній нагородження лауреатів: кожен із них виголошуватиме таку промову.

Започаткування літературної премії, наголосив Віктор Симканич, — це шана нашому визначному землякові Дмитру Кременю та можливість зробити внесок у розвиток української літератури. Він висловив сподівання, що ця ініціатива матиме продовження і стане прикладом для інших громад.

Насамкінець. Верховна Рада України проголосила 2023-й Роком Дмитра Кременя. До 70-річного ювілею письменника Закарпатський муздрамтеатр та Миколаївський драматичний театр за творами митця підготували власні поетичні вистави «Танок блукаючого вогню» та «Земний монолог». У вересні в Ужгороді відбудеться наукова конференція, присвячена творчості видатного земляка.

Поети, як і герої, живуть доти, доки про них пам’ятають.

Василь КУЗАН,
голова Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України,
для «Урядового кур’єра»