Днями повернулася з відпустки. Була вона цього разу більш ніж насичена країнами та враженнями від них. І враження ці були теж дуже різноманітними: приємними, повчальними й навіть курйозними.

В Італії першим відвідала невеличке містечко у передмісті Турина Канавезе. Місцина дуже мила: охайна, затишна, зелена, з невеличким озером. Якось одразу відчуваєш: ти за кордоном. Годинами із задоволенням гуляла вузенькими гарненькими вуличками, зупинялася оглянути пам’ятки історії та культури, до яких місцеві жителі ставляться дуже поважно та дбайливо. Машинами тут користуються нечасто, надаючи перевагу пересуванню на велосипедах, самокатах або пішки, аби не псувати красу природи.

А прогулянки на свіжому повітрі, як відомо, сприяють появі апетиту. Тож за деякий час стала шукати крамничку, де б придбати чогось попоїсти, й бажано не за всі гроші світу. Місцеві люб’язно підказали таку неподалік озера. Виявилася вона такою самою, як і містечко, — невеличкою та гарненькою.

Та найприємнішим сюрпризом стало те, що, побачивши мою футболку із логотипом «Ukrаine. NOW», яку свідомо взяла у закордонну подорож, одна з продавчинь заговорила до мене спочатку російською, а потім українською. З’ясувалося, що вона наша колишня співвітчизниця, переїхала до Італії наприкінці 1990-х з Одеси. Тож, звісно, не обійшлося без розмов про політику, російську агресію щодо України, ставлення міжнародної спільноти до цього питання тощо. Жінка зізналася, що до 2014-го раз на кілька років їздила в Україну навідувати рідних. Після того не була ще жодного разу, хоч періодично збирається, але поки що відкладає поїздку. Люб’язно розповіла мені про історію Канавезе, а далі й про асортимент крамнички.

Працювала вона там не одна. Була ще одна продавчиня, місцева, яка на звернення до неї українською одразу показала, що мови не розуміє, отже конструктивного діалогу з нею не вийде. Та ще й чомусь поглядала на мене якось суворо, з-під лоба, не поділяючи радості колеги від зустрічі з колишніми співвітчизниками.

«Але ж чого бути такою суворою? Не любить туристів? Та принаймні я покупець, який не просить знижку і робить виторг магазину. Тож можна було б хоч трохи усміхнутися, чому ні?» — не розуміла я. Але запитати так і не наважилася.

Обрала необхідний товар і пішла до каси. І саме в той момент мою привітну нову знайому покликав інший покупець. Тож розраховувала мене не вона, а саме її сувора місцева колега, з якою враз відбулася разюча метаморфоза: вона за секунду також стала дуже милою, привітною та усміхненою. Хіба що спілкувалися ми з нею ламаною англійською або жестами. Вона активно намагалася рекламувати мені товар з тих, які, на її думку, я безпідставно оминула увагою, і таки вмовила придбати ще тістечко і десерт, які я спершу купувати не збиралася. Усе гарненько запакувала і швиденько мене розрахувала, насипавши в долоню цілу купу металевих монет.

Перераховувати отриману решту я не стала. Бо й руки були зай­няті пакетами з продуктами, і монет було дуже багато. Та й не спало мені на думку, що у крамничці, де так неочікувано-приємно зустріла колишню співвітчизницю, до мене можуть поставитися погано або нечесно. Тому з усмішкою попрощавшись з обома жінками, задоволена, продовжила подорож затишним італійським містечком.

Мабуть, й надалі згадувала б цей випадок лише як приємний, аби не вирішила за кілька годин придбати в іншій крамничці пляшечку холодної води. Бо італійська спека — то, скажу вам, зовсім не забавка. У них навіть узимку температура не падає нижче за +10 градусів. А влітку вдень до +40 — явище буденне. І від того пити хочеться постійно. Саме тоді з великим подивом знайшла у своєму гаманці… монетку 2 гривні, якої там не мало бути. Адже всі гривні, які привезла із собою з України, ще певний час тому переклала в інше місце, аби не поплутати.

«Та навіть із тих, що в мене були, там лишалися тільки паперові. Звідки ж ця монетка взялася?» — довго не могла втямити. Та врешті мені розвиднілося: мабуть, зустріч з українськими туристами була у цих продавчинь не першою. І замість євро, розрахувалися з ними наші спритні співвітчизники металевими гривнями. Тоді недогледіли продавчині. А як побачили, що люди з тієї самої країни завітали до них знову, та ще й сповнені вражень, зробили такий собі кешбек: замість 2 євро дали мені монету 2 гривні. І цього разу вже недогледіла я, отримавши урок вартістю 54 гривні (2 євро за сучасним курсом — 56 гривень, мінус 2 гривні, що мені повернули). Отже, спочатку трохи засмутилася, а потім… розсміялася й наказала собі зробити висновок: гроші не люблять забагато емоцій. Слід бути дуже уважною і спокійною завжди, коли ними оперуєш.

Урок пішов мені на користь. Надалі поводилася лише так, ретельно переглядаючи та обраховуючи гроші, які отримувала на решту в інших крамничках. Тож більше грошових курйозів зі мною не траплялося. Отриману ж у Канавезе монетку спочатку планувала просто витратити на покупки після повернення до Києва. Та врешті залишила її на згадку. Про те, що слід бути уважною, і про гарне італійське містечко, де живуть люди зі своєрідними почуттями гумору і справедливості.