Не помиляється той, хто нічого не робить. Справді, людині властиво помилятися. Але цю фразу вона найчастіше сприймає як виправдання власних огріхів. Інакше стається, коли схибив інший, — тоді багато хто не відмовить собі в задоволенні ткнути носом за такий вчинок. 

Добре, якщо помилку можна виправити і вона не призводить до тяжких або непоправних наслідків. Як буває в медичній галузі, коли дії лікаря можуть завдати шкоди здоров’ю пацієнта чи спричинити його смерть. І це нерідко обертається судовими справами проти медика, якого обурені родичі прагнуть запроторити за ґрати. Щоправда, мають місце й корисливі дії пацієнтів, які необґрунтовано звинувачують лікарів, прагнучи матеріальної вигоди. 

До слова, в Україні щодня розпочинають дві судові лікарські справи. 

Чинник недовіри

Як в Україні врегульовують медичні конфлікти? Юристи кажуть, що в нашому законодавстві досі немає чіткого поняття «лікарська помилка», і за роки незалежності цю прогалину не усунуто. І звинувачення лікарів здійснюють за статтею 140 Кримінального кодексу — за недбале виконання професійних обов’язків. 

Лікарською помилкою вважають незловмисну дію у професійній лікарській діяльності за умови, якщо її допущено за відсутності свідомої недбалості або таких дій лікаря. Навіть у Вікіпедії зазначено, що лікарська помилка юридично, незалежно від наслідків, безкарна. Це проблема не юридична (кримінально-правова), а медична (організаційно-методична). А підміна поняття «лікарська помилка» на «лікарський злочин» неприпустима та призводить до деструктивного конфлікту інтересів пацієнтів і медпрацівників. Тобто це різні діяння з юридичної точки зору.

Нині, на жаль, немає довіри до системи охорони здоров’я, лікаря, і це проблема не сьогодення, зазначила на пресконференції «Медичне право в Україні: стан, проблеми та можливі наслідки» перша заступниця міністра охорони здоров’я Ірина Садов’як. 

«Хоч як засвідчила ситуація з коронавірусом, попри постійне недофінансування галузі з огляду на можливості держави, маємо достойних лікарів, медперсонал, які засвідчують повну відданість своїй справі, бережливе ставлення до пацієнта. Звісно, є поодинокі винятки, бо за цим стоїть людський чинник. Але хочеться, щоб суспільство розуміло: медики базуються на доказових речах, коли лікують пацієнта. Так, є потреба у правовому закріпленні поняття лікарської чи медичної помилки, щоб людей не звинувачували в тому, чого вони не вчиняли. Міністерство багато робить, щоб надання меддопомоги мало чіткі правила й критерії, зрозумілі кожному, зокрема пацієнтові. І що більше буде комунікації між лікарем і пацієнтом щодо обраних методів обстежень, лікування, то буде й менше позовів», — каже фахівець.

Триває робота над оновленням галузевих стандартів, протоколів, щоб найближчим часом лікарі мали змогу користуватися ними. Є протоколи, які не переглядали з 2012 року, і їх дуже багато, бо щодо кожного захворювання, нозології розробляють стандарт, протокол, що ґрунтується на доказовій базі. Нині напрацьовано вже понад 77 таких нормативних документів, їх затверджуватимуть і впроваджуватимуть. Це те, що допомагає лікареві правильно захистити себе в тій чи іншій ситуації. Усі протоколи, які є в Україні, офіційні, лікар має право ними користуватися. Хоч дуже багато нормативних документів треба змінити. Над багатьма законопроєктами відомство працює спільно із профільним парламентським комітетом.

Юристи кажуть, що в нашому законодавстві досі немає чіткого поняття «лікарська помилка», і за роки незалежності цю прогалину не усунуто. Це проблема не юридична (кримінально-правова), а медична (організаційно-методична).

Виклики в системі

«Кожен людський організм особливий, і під час лікування може виникнути непередбачувана ситуація, можуть під’єднатися різні супутні чинники. Тому оцінювати в разі потреби ті чи інші дії лікаря має професійне середовище. Це не має бути на розсуд суспільства. Тобто ЗМІ мають обвинувачувати лікаря після того, як це доведено», — підкреслює перша заступниця міністра. 

Професор, заслужений лікар України, президент Української федерації професійних медичних об’єднань В’ячеслав Камінський наголошує: вся медична спільнота зацікавлена, щоб дії медиків оцінювати об’єктивно, трактувати з точки зору презумпції професіоналізму. А нині суспільство, масмедіа трактують їх з точки зору зловмиснення. І це попри те, як зазначають експерти, що чинне законодавство має чітку межу: визнати людину винною може лише суд. 

Голова Комітету Верховної Ради з питань здоров’я нації, медичної допомоги та медичного страхування Михайло Радуцький зауважує: юридичний, фізичний та адміністративний захист лікаря стає одним із найбільших викликів у системі охорони здоров’я. 

«Щодня преса повідомляє про напади на лікарів, відчуваємо дуже багато булінгу стосовно лікарів та медпрацівників у медіа, соцмережах. Дуже часто це вигадані історії, але вони шкодять лікарям, які нині перебувають на передовій боротьби з коронавірусом і ще змушені захищатися через надумані звинувачення», — акцентує парламентарій. 

До слова, згідно зі статистикою Генпрокуратури, щороку майже вдвічі зростає кількість злочинів проти медпрацівників. На них нападають, б’ють, беруть у заручники, вбивають. Фахівці зауважують, що лише медик, лікар не має права за жодних обставин відмовитися від виконання професійних обов’язків. Лише він під кримінальною відповідальністю і не має права відмовитися надавати меддопомогу, навіть ризикуючи власним здоров’ям і життям.

«Торік у контексті захисту лікаря виносили в сесійну залу документ, що встановлював підвищену кримінальну відповідальність за напад на лікарів, але його депутати не підтримали. Це питання перейшло в законодавчий план на цей рік, і робота триває. У документ закладатимемо забезпечення МВС постійної охорони, особливо лікарів приймальних відділень, екстреної медичної допомоги. Аналогічно в законодавчий план перейшло й питання обов’язкового страхування медпрацівників від лікарської помилки, бо вважаємо, що світова практика захисту лікарів саме через такий механізм — одна з найважливіших складових нормального функціонування системи охорони здоров’я», — переконує Михайло Радуцький. 

Медична юристка, радниця міністра охорони здоров’я, віцепрезидент Української федерації професійних медичних об’єднань Ірина Сисоєнко звертає увагу на досвід інших країн щодо обов’язкового страхування професійної діяльності медпрацівників.

«Роботодавці страхують лікарів, щоб у разі завдання шкоди пацієнтові фінансово не страждав ні сам заклад, ні лікар. Це важливий крок назустріч медпрацівникові, бо поруч із лікарем стає страхова компанія. Хто сплачує таку страховку? У деяких країнах цей обов’язок покладено на медзаклад, тобто на роботодавця. Найдорожчі поліси для анестезіолога, хірурга, де найбільша ймовірність виникнення медпомилки та завдання шкоди здоров’ю й життю пацієнта. У деяких країнах медпрацівники через профільні професійні асоціації страхують свою професійну діяльність, коли заклад не хоче брати на себе додаткові витрати. 

В Україні теж настав час для такого закону, який може покласти обов’язок страхування на власників медзакладів і медпрацівників. Але нині, коли медпрацівники мають одні з найнижчих зарплат, цей обов’язок має взяти на себе держава, передбачивши це в тарифах НСЗУ, або органи місцевого самоврядування. І тривати це має доти, доки  держава не забезпечить зарплати медпрацівникам на рівні інших розвинених європейських країн», — вважає юристка. 

Ірина Сисоєнко переконана, що в разі заподіяння шкоди життю, здоров’ю пацієнта відшкодування йому майнової та моральної шкоди слід повністю переводити у площину фінансових відносин між страховою компанією та пацієнтом. А медичні помилки, щоб їх ставало менше, мають бути предметом навчальних програм для лікарів, зокрема в системі підвищення кваліфікації. 

Аргументи на захист

Фахівці переконані, що в Україні час замислитися над створенням громадських організацій із захисту прав лікарів. Такі є в Угорщині, Великій Британії. У них працюють фахові юристи, які спеціалізуються на медичному праві, зокрема на справах про лікарські помилки. В Україні зазвичай лікарі й лікарні звертаються до адвокатів. 

Член правління Асоціації приватних медичних закладів України Валерій Зукін розповідає, що пацієнт може звертатися з адміністративною скаргою до МОЗ, яку розглядає контрольно-експертна комісія. Якщо це не адмінскарга, то пацієнт іде до поліції, суду, прокуратури, адже недбале виконання обов’язків лікарями — це вже кримінальна відповідальність — позбавлення волі до п’яти років, і висновок надає судово-медична експертиза. 

«Професійні асоціації України до цього не мають жодного стосунку. Навіть якщо лікар звернеться до професійної асоціації по експертизу своїх дій, то її суд може взяти до розгляду, а може й не взяти. Тому лікарів у нас не захищено. У США, наприклад, є спеціальний медичний суд, медичні юристи, експертна комісія асоціацій, яка не покриває медиків. На суд експертна комісія виносить уже готове рішення, вирок, тобто фактично вона все вирішує», — доводить Валерій Зукін. 

В Україні судові справи щодо медиків можуть тягнутися роками, зазначають юристи. І протягом цього часу заклади не хотітимуть мати трудові відносини з лікарем, щодо якого порушено справу. Його постійно викликають на допити, ЗМІ дискредитують його діяльність, ще не маючи остаточного рішення суду. І навіть коли після кількох років суд визнає лікаря невинним, то ніхто не компенсує йому моральної чи майнової шкоди. 

Учасники пресконференції резюмували, що конфлікти між лікарем та пацієнтом легше врегульовувати за наявності професійно створених базових документів. Ідеться про законодавче визначення поняття «медична помилка», адже в системі працюють не лише лікарі, і держоргани зможуть правильно тлумачити дії щодо пацієнта в тій чи іншій ситуації; про такі дуже важливі документи, як маршрутизація пацієнта, клінічні настанови, стандарти надання допомоги. Дотримуючись їх, медик має вагомі аргументи для свого захисту. Слід посилювати й роль професійних медоб’єднань у питаннях захисту медпрацівників.

Експерти наголошують на активізації законодавчого врегулювання питання фізичного захисту медика, адже, наприклад, обов’язок поліції — супроводжувати державних виконавців судових рішень, щоб їх не побили чи ще гірше. То чому немає такого обов’язку щодо медиків принаймні на їхню вимогу?