Перед актрисою Людмилою Єфименко в дитинстві відкривалося багато шляхів: у 5 років батьки віддали її до музичної школи, у 10 — зарахували до балетної школи. Обов’язковий навчальний заклад був із математичним ухилом. Мама акторки хотіла, щоб вона вступила до економічного інституту і стала бухгалтером, як її старша сестра. Але, каже Людмила Єфименко, «дякувати Богові, така доля мене обминула». Як нині складається життя талановитої акторки і матері відомих синів, вона розповіла «УК».
— Пані Людмило, чому вас не видно в нових ролях?
— Після ролі Кочубеїхи в «Молитві за гетьмана Мазепу» було кілька пропозицій від режисерів російських серіалів, які знімали в Україні. Грати в них — це зрадити себе, зрадити все, що я зробила в кіно, і зрадити пам’ять Юри. Я дала собі слово, що не зніматимуся заради грошей.
— Фільм «Аве Марія» отримав «Золотого витязя» за вашу режисуру і «Срібного» — за ваш сценарій на міжнародному кінофестивалі. Чи готуєте нові кінопроекти?
— Після смерті чоловіка у мене якийсь ступор, просто опустилися руки. Починаю писати про Юру, і навертаються сльози. Шукаю якусь нову тему, чекаю на поштовх. Я все роблю, щоб вийти з такого стану.
— Може, натхнення отримуєте від роботи зі студентами?
— Мені запропонували в Карпенка-Карого викладати акторську майстерність. Ми там працювали разом з Юрою. З ним був творчий союз у всьому. Але викладати з іншим… Я відчула, що мені нав’язують, піклуючись, щоб у мене була робота. До того ж в останній майстерні у нас настільки не склалися стосунки зі студентами, що ми ледь їх підготували до випуску. У мене душа до викладання не лежить. А я дуже емоційна і прислухаюся до своєї інтуїції.
— Тож ви тепер лише консультуєте різні творчі проекти для політиків?
— Коли була виборча кампанія Андрія, я їздила з ним, давала поради синові щодо спілкування з виборцями, ми обговорювали, як він виглядає, як говорить. Я прочитала кілька лекцій з акторської майстерності для «свободівців»: як виступати перед великою аудиторією Майдану, як триматися перед камерою — це дуже важливо для політика.
— Ви й нині працюєте помічником депутата?
— Я зайнята в Комітеті з питань культури і мистецтва Верховної Ради. Щоправда, відколи почалася війна, питання культури майже не виносять на порядок денний. Я хочу, щоб скоріше прийняли закон про кіно.
— Юрій Герасимович розробив концепцію розвитку українського кіно.
— Тоді в Україні її не прийняли. Але нею зацікавився Нікіта Міхалков. Юра подарував йому свої розробки. Коли Міхалков пробивав через Єльціна і Чорномирдіна пільги, розроблені Юрою, в Росії була значно гірша ситуація з кіно. У підсумку Росія отримала бум у розвитку кінематографа. Дуже цікаву програму розробив Пилип, який став головою агентства Держкіно. Звісно, він спирався на розробки батька 20 років тому. Все корисне треба зберігати.
— Напередодні нашої зустрічі я побачив на телеканалі фільм Юрія Іллєнка «Легенда про княгиню Ольгу», де ви зіграли Ольгу. В титрах значиться і Пилип Іллєнко.
— Йому тоді було 5 років. Першу роль син зіграв у 2 роки в «Лісовій пісні», де я була Мавкою. За сценарієм Іван Миколайчук, що грав Лісовика, дарував йому дудочку, яку загубив Лукаш. Для мене це символічно. Загалом йому не пощастило щодо акторського фаху. Коли він закінчив школу, в українському кіно була повна лажа. Він думав про те, як забезпечити майбутню сім’ю, і вивчився на юриста, створив свою фірму. Але все одно повернувся в кіно.
— Вас не лякає статус бабусі? Буває, актриси це приховують.
— У старшого сина двоє хлопчиків: Юрчику — 5 років, а Славчику — 4. У Андрія поки що нема дітей. У мене чудові стосунки з онуками. Діти люблять приїздити на нашу дачу в Прохорівку. Після смерті Юри я два роки жила разом із сім’єю Пилипа. Діти росли на моїх очах. Вони допомогли мені вийти з неймовірно важкої ситуації після втрати чоловіка. У мене все життя було пов’язане з Юрою. І особисте, і сімейне, і творче. Ми прожили разом 35 років. Діти дуже схожі на Юру. Андрій продовжує його справи як громадського діяча, як людини, небайдужої до національних питань, до проблем мови, культури. Пилип має неймовірну любов до кіно, як і батько. Юра дуже любив мене і дітей, але коли починав знімати фільм, все відходило на другий план, проблеми сім’ї лягали на мене. Заради сім’ї я могла залишити кіно. Хоча коли в нас почався роман з Юрою, казали, що я використаю його для артистичної кар’єри і покину.
— Ви пройшли величезний конкурс до ВДІКу, де вчилися разом з мамою Міли Йовович, навіть забирали її з пологового будинку…
— Мені пощастило, що до Києва приїхали з Москви шукати студентів для ВДІКу. Я не ризикнула б сама поїхати до Москви в 16 років. Наприкінці навчання мій педагог сказав, що я гратиму або класні ролі, або нічого. Мені і по життю — або все, або нічого. Я ніколи не любила серединку. Він сподівався, що я зустріну свого режисера. Юра став подарунком долі, подарунком Божої Матері. Такої любові, такого творчого союзу у мене ні з ким не було б.
— У Прохорівці, в домі, побудованому Юрієм Герасимовичем, все нагадує про нього.
— Ще у 1974 році Юра купив хатинку за 50 метрів від Дніпра. В Прохорівці залишилася його енергетика… Його прах зберігається поряд із домом у капличці. Біля розбудованої нами оселі я висадила квіти, маленький город, там я спілкуюся з фермерами. І сауна щонеділі. Я дуже люблю плавати в Дніпрі.
— Завдяки плаванню ви в добрій формі?
— Це професія поклала на мене ношу дбати про себе. Взимку зранку, коли нема снігу, я бігаю в ботанічному саду, який поряд із київською квартирою. Я люблю ходити, більше, ніж їздити, хоча Юра називав мене «Шумахером у спідниці».
— Напевно, вас наснажують певні культурні події?
— У нас класна сучасна українська література. Я отримала насолоду від книжки «Століття Якова» Володимира Лиса. Це міг би бути дуже хороший серіал. Читаю Любка Дереша. Навіть хотіла сценарій написати за його твором «Поклоніння ящірці». Дуже сподобався Сергій Жадан з його «Ворошиловградом». А від «12 обручів» Андруховича просто в захваті. Я навіть вголос читала, щоб краще опанувати мову. Вона вишукана, легка… Суперкнижкою вважаю скорочену до одного тому «Доповідну апостолу Петру» Юрія Іллєнка. Вона вийшла через рік, як його не стало. Подобається дивитися французький телеканал «Мецо». Класика по телевізору, симфонічна музика, опера повертає мене до життя і заспокоює. Так було і взимку, коли сини були на Майдані. Вночі вони з друзями з Майдану приходили додому, я готувала їсти.
— Важко бути мамою топового політика, який став наймолодшим депутатом Верховної Ради за всі її скликання?
— Важко. Але приємно. Під час Майдану, коли Андрія сильно побили, я три дні була в такому стресі, що не могла ні з ким спілкуватися, а телефони розривалися. Я дуже пишаюся Андрієм. Він з 10 класу став «свободівцем». На першому курсі університету Шевченка брав активну участь у Помаранчевій революції. Вивчився на політолога, очолив київську організацію «Свободи»…
— Як ви вберегли дітей від долі «золотої молоді»?
— У мене любов до дітей не сліпа. Для мене було головне, щоб вони стали порядними людьми, здобули добру освіту. Треба не вказувати, якими їм бути, а виховувати власним прикладом. Юра занадто любив їх. Мені доводилося стримувати його. Юра сказав: ніяких дитячих садочків, не хочу, щоб дитина цілий день була з якоюсь незнайомою мені жінкою. Мені було складно, бо моя мама померла, коли Андрію виповнилося 2 рочки. Тому з ним постійно була я, навіть коли знімалася.
— А ще ви забрали до себе свого старенького батька. Отож жили в оточенні вольових самостійних чоловіків…
— Навіть пес у нас був величезний ротвейлер Орсон…
— Як порозумілися з невістками?
— Я теж була в ролі невістки, тож намагаюся не повторювати те, що мені тоді не подобалося в окремих моментах. Я нічого не нав’язую, і раджу, коли просять. Андрій живе зараз зі мною. Пилип з родиною — окремо. Я відчуваю, що сімейним дітям краще жити окремо.
— Запитання для сильної жінки: якою бачите свою старість?
— Я прочитала в Інтернеті, що мати Сільвестра Сталлоне, якій 94 роки, прийшла на останню кінопрем’єру сина в короткій спідниці. Це треба запам’ятати. Якщо ти займаєшся спортом, стежиш за вагою, якщо не зла, то все буде гармонічно. Я не прихильниця операцій, та не зарікаюсь від пластики. Поки що вона не актуальна. Головне в моїй професії — завжди бути енергійною, у формі. Я готова до кастингу. А там як Бог дасть… Важливо не почуватися самотньою.
— Дивно, що ви кажете про самотність. У вас таке насичене життя. Чи є у вас зараз Хтось?
— Нема. Але це не означає, що його не може бути. Почуття самотності буває дуже сильним. Не треба себе жаліти. У мене так було до кохання з Юрою. Я мала дуже насичене життя, але навіть у компанії мене огортала самотність. А після знайомства з Юрою це мене покинуло. Я гадала, що назавжди. Але коли він помер, хоч поруч були діти… То був найжахливіший період у моєму житті. Я ще не вийшла остаточно з цього стану. Читаю щось в Інтернеті, слухаю радіо — не люблю тишу — якась асоціація з Юрою. І я в сльозах.
— Чи змінилося ставлення друзів до вас після смерті уславленого чоловіка?
— Ні. Коли я зрідка зверталася до них, то отримувала сприяння і допомогу…
— Чи збираєте ви музей про свого видатного чоловіка, якого запрошували працювати до Голлівуда?
— Якось Юра розповідав, що коли був у Стокгольмі, його фільм «Криниця для спраглих» показали в кінотеатрі, який спеціалізувався виключно на фільмах Бергмана. Я хотіла б, щоб у Києві був кінотеатр, де б постійно показували фільми Юри й іноді кращих режисерів світу. Кабінет чоловіка лишився таким, як був при ньому. Я не люблю чіплятися за минуле. Не переглядаю свої фото, фільми. Було і пройшло. Люблю жити зараз і тепер, і тим, що буде потім.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Людмила ЄФИМЕНКО. Народилася 1951 року в Києві. Закінчила акторський факультет ВДІКу. Знялася в більш ніж 20 фільмах. Уже перший — «Свято печеної картоплі», зрежисируваний її чоловіком Юрієм Іллєнком, приніс 22-річній актрисі, яка зіграла 40-річну матір 48 дітей, нагороду на Всесоюзному кінофестивалі. Загалом вона знялася в 10 фільмах Юрія Іллєнка. Працює в Комітеті з питань культури і мистецтва Верховної Ради.
Ми в Google+