Прикладів вдалого інвестування в країну великих міжнародних компаній багато. Транснаціональні корпорації вкладають кошти з розрахунку на значний ресурсний та людський потенціал. Індивідуальних інвесторів небагато, але стає дедалі більше.
Кілька років тому француз Рафаель Петі обрав для реалізації свого екологічного бізнес-проекту Миколаїв. Він розробив власну технологію й інноваційну лінію з будівництва житла із соломи та глини. Нині вже мало кого здивуєш екологічними будинками. Вони набули популярності та мають великий попит у західних країнах.
Вдалі експерименти будівництва мазанок є і в Україні. Поступово з’являється розуміння того, що житло має бути екологічним, економічним, енергоефективним. Саме принципам три «Е» — Economy, Ecology, Energysaving — відповідають солом’яні будинки проектно-інжинірингової компанії, яку заснував у Миколаєві Рафаель. Головна ж відмінність французько-українського екожитла полягає в тому, що його якість на 30% вища за традиційну, а вартість на 30% нижча від ринкової. Досягти таких результатів вдалося завдяки досвіду, сміливим експериментам, ризикам та вірі в успіх.
Третє життя Рафаеля
Про себе, пошуки власного призначення, усвідомлення місця в цьому світі Рафаель розповідає з легкою самоіронією. Кажучи про стан довкілля, проекти, потенціал України переходить на серйозну тональність. Йому 52 роки, родом із півночі Франції, має великий будинок між Марселем та Ніццою. Будинок — окрема історія життя. Каже, що звели за його власним проектом марокканські робітники. Справжній будинок мрії, побудований у 2006 році, відповідав екологічним та енергоефективним нормам майбутнього, випередив свій час років на 20. Та великого задоволення проектант і новосел від цієї справи не отримав. Дуже витратним виявилося спорудження будинку площею 350 м2 (три тисячі євро за один квадратний метр), не влаштовувала якість матеріалів, а результат забрав чимало життєвих сил. Тож власний дім був лише одним із пунктів життєвої програми, виконавши який, Рафаель рушив далі.
А починав бізнес у Франції з продажу автомобілів: об’єднав вісім профільних підприємств, на яких працювало майже 250 людей. Згодом зрозумів нікчемність і навіть шкідливість такого заняття: навіщо продавати машини, заробляти гроші, щоб забруднювати навколишнє середовище? Вирішив шукати нові способи прикладання сил та вмінь.
«12 років подорожував світом у кросівках і з рюкзаком, — розповідає Рафаель Петі. — Намагався зрозуміти, що можна зробити, аби зберегти й поліпшити екологічну ситуацію. Друге життя розпочав з вивчання філософії. У 45 років став студентом, згодом знання знадобилися в роботі консультанта на різних підприємствах. Вчив, як налагодити бізнес, розпочати та організувати виробництво, створювати команду однодумців».
Так і підійшов до свого третього життя. Поїхав до Марокко, але не знайшов там нічого цікавого, де б застосувати свої вміння. Батьків друг Жозеф порадив попрацювати в Україні. Попри стереотипні асоціації про холоди та брак цивілізації, наважився. Уже потім зрозумів, що стереотипи стосувалися іншої країни. Початок нового життя в невідомій країні, як і передбачають закони природи, був нелегким.
В огні не горить, води не боїться
Реалії роботи і згодом ведення бізнесу по-українськи приголомшували навіть досвідченого Рафаеля. Розпочав працювати консультантом на миколаївському заводі металоконструкцій. Несподівано потрапив у «розбірки» між двома акціонерами підприємства. Схема для українського бізнесу відома: налетіли на завод 50 воєнізованих молодиків, вилучили комп’ютери, документацію, наказали покинути підприємство. Іноземець зрозумів, що й таке може трапитися. Неприємних сюрпризів ставало дедалі більше. Але про них пізніше. Чому ж усе-таки залишився в такій непередбачуваній країні? Чому зважився створювати бізнес?
За мету собі поставив ідею створити інжинірингову компанію, щоб бути власником ідеї, господарем інтелектуальної власності. Пояснює: досить легко вкрасти машину, але непросто — інтелектуальну ідею. Тему сформулював одразу: розроблення технологічної лінії з виробництва екопанелей із соломи, глини та деревини. З панелей, як із конструктора, складається екобудинок. «Для себе визначив, що є зона технічних рішень, де потрібні інженерні інноваційні дії. А є зона мрії, до якої слід прямувати, — продовжує Р. Петі. — Щодня крок за кроком ми освоювали зону технічних рішень, просуваючись до зони мрії. Потім поверталися, щоб удосконалюватися, знаходити найбільш оптимальні розв’язки складних завдань. Моїм однодумцем став інженер-конструктор, для якого запропонована справа була новою, але він повірив у неї».
Тобто перший український плюс — висококваліфіковані інженерні кадри. Ще один величезний плюс в організації екобудівельного бізнесу в Україні — наявність та легкодоступність сировини — глини, соломи, деревини. Перевага полягає в тому, що у нас набагато менші, ніж у Європі, витрати на виробництво. Є багато заводських площ, які не використовують, орендна плата невисока. За світовими мірками оплата енергоносіїв не захмарна. Рафаель не скаржиться на систему оподаткування, але влучно зазначає: «Якщо працювати чесно і сплачувати податки, проблем жодних. А ось чого не можна робити — віддавати податки і водночас давати хабарі».
Рафаель ПЕТІ:
«Україна — держава, що сидить на золоті. Коли влада зрозуміє, що країна має величезний потенціал, з’являться інвестиції, хоч насправді вам ніхто не потрібен. Тут є всі можливості розвиватися без сторонньої допомоги. Якщо не заважатимуть».
Значення такого індивідуального інвестування вже відчувають ті, хто повірив у проект дивакуватого француза. По-перше, він створює робочі місця. І для своїх працівників, і для жителів села, які постачають матеріал. По-друге, він просуває і втілює ідею екологічного ставлення до життя і до житла. І врешті пропонує придбати екологічне житло за цінами, нижчими, ніж стандартні. Була б і четверта складова. Вели перемовини про будівництво житла для бійців АТО і працевлаштування воїнів на підприємстві. Але Рафаель ті розмови порівнює з лох-неським чудовиськом: виринуло (будуватимемо) і занурилося (тиша).
Характеризувати будівлі, які пропонує зводити на своїх технологічних лініях Рафаель, — означає зазирнути в казку. Отже, з екопанелей із глини, соломи, деревини можна збудувати що завгодно і де завгодно. Будівлі пасивні та мобільні, екстрим-будиночки на горі, на воді (на баржі) й навіть на дереві. Чому ні? Технології дають змогу. Приміром, є власний місток — будь ласка, на ньому постав мазанку над водою. Велика шпаківня у вигляді житла на дереві — також не проблема. Будь-яку фантазію можна втілити. Якщо є бажання і, звісно, гроші.
Що стосується самих панелей, з яких зводять будь-який будинок, то їх швидко збирати, вони самонесучі, біоізольовані, біовентильовані, пройшли випробування й мають міжнародні сертифікати якості. Відповідно в будинках, що з них зводять, забезпечено тепло- та звукоізоляцію, гарантовано пожежостійкість, екологічність, міцність, захист від паразитів і багато іншого.
Скоро перший екобудинок у два поверхи площею в 120 квадратних метрів здадуть в експлуатацію в Очакові. Наразі завершуються монтажні роботи. Портфель замовлень у підприємства заповнений наперед.
«Він випив наш час»
Звісно, було бажання розпитати іноземця про українські проблеми, дива та несподіванки, перепони на шляху ведення бізнесу. Їх виявилося чимало. Перше розчарування — гість вважав, що люди, які з ним пропрацювали на заводі металоконструкцій, підуть за ним і далі. Так не сталося. Вони вимагали конкретних сум зарплати та обсягів роботи. Не пішли, не повірили.
Черговою перепоною для початку бізнесу став чолов’яга, який наступного дня був ще більш п’яним, ніж дня попереднього. А саме він був власником-охоронцем території, яку орендувала французька компанія. «Він випив наш час, — розповідає Рафаель. — Насправді і сміх, і гріх. Але ми тривалий час не могли розташувати свої лабораторії й робочі поверхні, бо нам постійно змінювали умови оренди. Я тоді дуже здивувався. Є договір, є умови. Раптом хтось усе міняє. Площі завищує, ціну піднімає. Диво якесь».
Дуже здивувало гостя те, що українці не звикли брати ініціативу, люди йдуть по наїждженій колії, не заморочуються, не турбуються. «У Європі ви даєте роботу, яку треба виконати, можете піти й бути певними, що її зроблять добре. А тут треба весь час контролювати, — ділиться враженнями Рафаель. — Це не помилка — вони так звикли. Другий бік — комерційний. Важко створити комерційну команду, тому що немає шкіл. Нема освіти й розуміння. У Європі ви наймаєте комерційного представника, один-два місяці — і він професіонал. Тут таких немає. І ще дивно, але в Україні люди приховують своє заняття, бояться, що хтось дізнається, звідки гроші. Якась совдепія».
Розповів француз і про ситуацію з міграційною і з патрульною службами. Він принципово не дає хабарів. Ані поліцейському, який зупиняє його автомобіль щодня. Ані чиновнику, який натякає, що перебування в країні та ведення бізнесу слід би оформити «без проблем». Найбільше вразив чиновник, що займається міграційною службою. «Уявіть, — обурюється Рафаель, — сидить чоловік у шкіряному кріслі, навколо сучасні меблі, клімат-контроль, гарні умови. А за дверима його кабінету — вбогість. Підлеглі бігають за ним хвостиком, догоджають, але працюють у злиденних умовах. Як так може бути? Я сказав, що копійчини йому не дам. Нікому не давав і не даватиму».
Так би й українським підприємцям діяти. Не можуть. Якась фантомна пам’ять.
Рафаель планує собі четверте життя. Каже: бажаю створене залишити в тій країні, в якій працював. Хай би тими технологічними лініями користувалася Україна. Якщо вистачить глузду, сил та бажання. Він готовий передати бізнес і залишити його тут. Сам прямує далі, по четверте життя. Його кличе Республіка Бенін. Там за підтримки Франції будуватимуть культурний центр, школи, житлові будинки. Член французького парламенту Бернар Лестерлан, перебуваючи в Миколаєві, підтвердив, що екотехнології компанії співвітчизника знайшли підтримку на батьківщині.
Бізнес — як мазанка. Трохи по-французьки: в огні не горить, води не боїться. Єдиного боїться — непередбачуваності. А Рафаель Петі, проглянувши нашу газету, сказав: дуже хотів би з ним зустрітися, поспілкуватися. На фото — Прем’єр. Є привід.
Ми в Google+