Навіть для багатьох поліщуків стане відкриттям, що, за даними всезнаючої статистики, не сонячно-соняшникові Дніпропетровщина, Миколаївщина чи оспівана Гоголем Полтавщина, а скромна Житомирщина вже кілька років поспіль посідає перше місце в Україні за кількістю бджолосімей і, відповідно, обсягами виробництва меду. Кожен сьомий його кілограм нині збирають на території області, частка якої у 1990 році не дотягувала навіть до 1%!

Бджільництво — одна з небагатьох галузей сільського господарства, якій протипоказане великотоварне виробництво. Крилаті комахи, на відміну від потужної техніки аграріїв, доставляють солодкий взяток до вулика на власних крилах. Тому бджоли найефективніше працюють, коли літають на відстань до 3—5 км. Цим обумовлюється природна необхідність децентралізації, коли навіть великі пасіки у період медозбору потрібно перевозити з місця на місце або розділяти на кілька менших.

Натомість дедалі помітніша тенденція збільшення площі полів, які обробляють потужні агрохолдинги, тоді як майже всі пасіки залишаються у господарствах населення та переважно нараховують лише кілька десятків вуликів.

Навіщо природі крилаті трудівниці?

Як чітко регламентує ст. 1 Закону України «Про бджільництво», мета цієї галузі сільгоспвиробництва — «розведення, утримання та використання бджіл для запилення ентомофільних (тих, які потребують комах для запилення. — Авт.) рослин сільськогосподарського призначення і підвищення їх урожайності, виробництво харчових продуктів і сировини для промисловості».

Отож отримання меду — це лише приємний бонус, бо головне призначення крилатих трудівниць — опилення таких стратегічних сільгоспкультур, як ріпак і соняшник, та дефіцитнішої і дорожчої гречки, не кажучи вже про плодові дерева і огірки, помідори та фрукти, які без участі бджіл не дадуть очікуваного урожаю.

Саме тут виникають спільні інтереси потужних агропідприємств, які працюють у рослинництві, й численних приватників-пасічників, що наочно демонструє Житомирщина — лідер з виробництва меду. Нескладний підрахунок доводить, що понад 8 тис. тонн меду, який щорічно заготовляють в області, фактично забезпечують три головні культури-медоноси, до яких належать уже згадувані соняшник, ріпак і гречка.

Керівники сільгосппідприємств і представники потужних агрохолдингів мали б із поклоном йти до пасічників пропонувати вивезти їхні вулики на квітучі поля, які без бджіл не дадуть урожаю. Натомість в області року не минає без скандалів, обумовлених загибеллю цілих пасік від хімікатів, якими аграрії обробляють посіви медоносів.

Закон і антагоністична реальність

Якщо ще кілька років тому бджолярі Житомирщини домагалися пільгових цін на цукор, яким підгодовують бджіл перед зимівлею, то нині зростання вартості меду, за обсягами експорту якого Україна посідає перше місце в Європі, перетворив бджільництво в рентабельну і самодостатню галузь. Єдине, чого вона потребує, — виконання задекларованих у Законі «Про бджільництво» норм та конкретизації окремих із них.

Зокрема, у ст. 37 зазначається, що «фізичні та юридичні особи, які застосовують засоби захисту рослин для обробки медоносних рослин, зобов’язані не пізніше ніж за три доби до обробки через засоби масової інформації попередити про це пасічників, пасіки яких розташовані на відстані до 10 км від оброблюваних площ».

Та майже ніхто цієї норми закону не дотримується, бо ні дротового радіо, ні районних газет, які колись виходили тричі на тиждень і того самого дня доставлялися передплатникам, ні на Житомирщині, ні загалом в Україні давно вже немає. Крім того, агрономією на полях керує погода, через що несподіваний дощ чи тривала спека здатні кардинально змінити графік оброблення полів хімпрепаратами. Натомість пасічники не можуть тижнями тримати бджіл закритими у вуликах.

Здавалося б, виходом може стати персональне оповіщення бджолярів, адже ст. 13 профільного закону свідчить, що «пасіка підлягає реєстрації у місцевих державних адміністраціях або сільських, селищних, міських радах». Однак виданий на виконання цієї норми аграрним міністерством ще 20 вересня 2000 року наказ № 184/82, яким встановлено порядок реєстрації пасік, фактично звів цю процедуру до отримання в управліннях ветеринарної медицини ветеринарно-санітарних паспортів пасік. Отож ніхто у сільрадах не зобов’язаний знати ні про наявність пасік, ні телефонних номерів пасічників, які, до речі, у період медозбору кочують областю. У підсумку адресне оповіщення про застосування на полях хімічних препаратів провести неможливо, що періодично стає причиною загибелі бджіл чи, у кращому разі, потрапляння до меду шкідливих речовин.

Бджоли народної селекції

Ще одна важлива проблема, яка потребує нагального розв’язання, — декларована Законом «Про бджільництво» його державна підтримка. Йдеться навіть не про пільги чи нібито гарантоване ст. 8 «відшкодування витрат на ветеринарно-санітарне забезпечення бджільництва», а на його елементарну доступність коштом самих пасічників! Навіть у колишніх колгоспах не було зоотехніків і ветеринарів, які спеціалізувалися б виключно на божій комасі та могли надати справді кваліфіковану допомогу. Нині ситуація ще катастрофічніша, що загрожує періодичними масовими морами бджіл. У підсумку втрат зазнають як пасічники-приватники, що нікого у державі не бентежить, так і експортний потенціал України, у валютних надходженнях якої мед посідає дедалі вагоміші позиції.

Ніхто із справжніх господарів не засіватиме поля зерном сумнівної якості і не розводитиме худобу народної селекції. Натомість у бджільництві, де породисті бджоли мінімум на третину продуктивніші від бджолосімей невідомого походження, все з точністю до навпаки.

За обережними оцінками фахівців, в Україні не більш як 10% крилатих трудівниць можуть похвалитися чистотою породи. Однак бджолярі не поспішають вкладати кошти в якісне оновлення своїх пасік не лише через дорожнечу еліти, а й через сумніви у її якості. Закон «Про бджільництво» зобов’язує пасічників утримувати комах лише районованих порід (ст. 12) та передбачає, що «навколо племінних бджолорозплідників і племінних пасік установлюються зони радіусом 15—20 км», на території яких дозволяється «розводити бджіл лише місцевої селекції» (ст. 36).

Різниця між «встановлюються» і «встановлені» у цьому випадку вкрай суттєва, бо без буферних зон племінні пасіки не гарантовані від зальоту трутнів «невідомої селекції». Однак нині немає жодного нормативного акта, який би давав змогу жорстко контролювати дотримання вимог ст. 36, що перетворює породну чистоту бджіл на добре побажання, а не гарантований факт.

Чи приростатиме Україна медом?

Житомирщина — лідер як за кількістю бджолосімей і обсягом виробництва меду, так і за продуктивністю роботи крилатих трудівниць, які дають у середньому понад 41 кг солодкої продукції з кожного вулика. Натомість по Україні цей показник не вищий за 24 кг, а в деяких областях взагалі від 2,7 до 10 кг. На думку фахівців, це пояснюється тим, що в цих регіонах бджіл розводять насамперед заради розмноження, постачаючи карпатську породу і на Житомирщину, де вона себе добре зарекомендувала, хоч офіційно не внесена до переліку породного районування.

Отож слово за наукою, яка має або довести шкідливість такого процесу, або узгодити нормативні документи з потребами бджільництва. Це саме стосується площ медоносів, які нині на Житомирщині суттєво зросли за рахунок соняшнику і ріпаку, що добре для пасік, однак не для родючості землі.

Фактично невичерпним і неосвоєним резервом отримання цінного меду є дерева-медоноси. Зокрема, одна липа дає стільки само нектару, як гектар гречки, а гектар білої акації рівноцінний за продуктивністю 10—20 га гречки. Уявімо, що звичні полезахисні смуги стали липовими і акацієвими, а яруги і невгіддя засаджені не швидкорослими пірамідальними тополями, а цінними медоносами, і отримаємо відповідь, чи приростатиме Україна медом. Однак для цього потрібна державна програма, яка б реально працювала, об’єднала зусилля науковців і практиків, пасічників і аграріїв, лісівників і служб, відповідальних за озеленення населених пунктів та утримання насаджень вздовж другорядних автодоріг і залізниць.

 ПРЯМА МОВА

Руслан КИРИЛЮК,
начальник управління агропромислового розвитку
Житомирської обласної державної адміністрації:

— Порівняно із 2015 роком площа гречки в усіх категоріях господарств області збільшилася втричі та становила торік 19,4 тис. га. Нинішнього року цієї сільгоспкультури, яка потребує обов’язкового запилення бджолами, заплановано посіяти не менше, ніж торік.

Аграрії області добре усвідомлюють, що вирощування всіх ентомофільних рослин потребує співпраці з пасічниками, які не набридливі прохачі, а гаранти отримання високих урожаїв. Наші фахівці в районах вже стали сполучною ланкою, що сприяє взаємовигідній співпраці бджільництва і рослинництва, свідченням чого є вагомі досягнення аграрної галузі Житомирщини.