ЗАПРОВАДЖЕННЯ В СРСР СМЕРТНОЇ КАРИ ДЛЯ ДІТЕЙ
ТИРАНІЯ. Згадки про дитячу безпритульність зазвичай асоціюються із наслідками Першої світової і громадянської воєн та турботливими чекістами на чолі з Антоном Макаренком, які опікувалися мільйонами сиріт. Ситуація в ті часи справді була складною, а доступність зброї, масовий бандитизм, рецидиви білого і червоного терору начебто виправдовували найжорстокіші заходи навіть до малолітніх злочинців.
Кримінальний кодекс УСРР, ухвалений у 1922 році, звільняв від кримінальної відповідальності дітей віком до 14 років. До правопорушників 14—16 років застосовували покарання не вище половини верхньої межі для дорослих, а до підлітків 16—18 років — зменшені на третину. Окремо було обумовлено, що особи, які не досягли 18-річчя, смертній карі не підлягають.
Ситуація кардинально змінилася з появою постанови ЦВК і РНК СРСР «Про заходи боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх» від 7 квітня 1935 року. Цей документ поширив однакову з дорослими кримінальну відповідальність на дітей віком від 12 років, а секретне роз’яснення уточнювало, що йдеться також про «вищу міру покарання (розстріл)». Так радянське керівництво намагалося подолати цунамі дитячих злочинів із крадіжками включно, до яких вдавалися мільйони осиротілих у часи Голодомору дітей.
НАПАД НІМЕЧЧИНИ НА НОРВЕГІЮ І ДАНІЮ
Балтійська «балія» агресорів
ПІДЛІСТЬ. Так само як нині Путін затято «захищає» Україну від «зазіхань НАТО», нацисти в 1940 році вирішили врятувати Данію і Норвегію від начебто ймовірної загрози окупації французами і англійцями. Саме з цією «благородною» метою німецькі війська вторглись на територію своїх морських сусідів, перетворивши Балтику на «внутрішнє море» двох союзників по агресії — Гітлера і Сталіна.
5-РІЧЧЯ АВІАКАТАСТРОФИ ПІД СМОЛЕНСЬКОМ
Літакопад безкарності
ПАРАЛЕЛІ. Нині російська Катинь асоціюється відразу із двома великими трагедіями: розстрілом у 1940 році полонених польських офіцерів, більшість із яких були мобілізованими на війну проти гітлерівців представниками інтелігенції, і загибеллю в авіакатастрофі цвіту політичної та духовної еліти Польщі на чолі з президентом країни Лехом Качинським.
За офіційною версією, урядовий літак розбився з вини екіпажу, який намагався здійснити посадку за несприятливих погодних умов. Натомість у світі зміцнюється переконання, що насправді йдеться якщо не про ретельно сплановану операцію спецслужб з усунення не вигідного для Росії політика, то принаймні про злочинну халатність працівників аеродрому.
Варто нагадати, що саме Лех Качинський був ініціатором візиту до Тбілісі в розпал російської агресії проти Грузії справжнього президентського десанту в складі очільників Польщі, України, Естонії й Литви. Виголошена тоді польським лідером промова з часом стає тільки актуальнішою: «Сьогодні Грузія, завтра Україна, післязавтра держави Прибалтики і, можливо, моя країна. Ми зможемо цьому протистояти лише за умови, що Європа дотримуватиметься єдиних цінностей».
Зайве пояснювати, що переобрання на президентський пост переконаного патріота Леха Качинського, який не став би поступатись ні йотою національних інтересів заради сумнівних економічних вигід від співпраці з Росією, аж ніяк не влаштовувало путінську команду.
Не менш очевидно, що якби справді йшлося про нещасний випадок, то саме російська сторона мала бути найбільш зацікавленою в повній відкритості розслідування авіакатастрофи та залученні до його проведення експертів з інших країн, щоб усунути навіть найменші підозри і звинувачення. Натомість усе відбувалося з точністю до навпаки. І польській стороні, всупереч нормам міжнародного права, донині не повернуто уламків розбитого літака, а в офіційній доповіді про причини аварії, на переконання фахівців, чимало істотних розбіжностей і суперечностей.
Зокрема російські слідчі із пострадянського МАКу (Міждержавного авіаційного комітету із штаб-квартирою в Москві, що номінально об’єднує 11 країн колишнього СРСР) приділили багато уваги тому, чи перебували в кабіні пілотів у момент аварії сторонні особи, однак не дали беззаперечної відповіді на просте, однак украй важливе запитання щодо точного часу катастрофи. Не дивно, що німецькі й польські експерти припускають, що льотчиків президентського літака могли умисно дезорієнтувати за допомогою спотворення супутникових сигналів навігації, які записувались і повторювались зі зміщенням у часі наземним передавачем більшої потужності.
Саме цим можна пояснити, чому пілоти, впевнені в достатній висоті літака, лише за п’ять секунд до зіткнення із землею відключили автопілот. Довести або спростувати цю версію могли б «чорні скриньки», однак лише за умови, що їх записи попередньо не скоригували самі слідчі.
Як наслідок, Катинь-2 стала аналогом трагедії з розстрілом поляків, у чому створена Сталіним спеціальна державна слідча комісія звинуватила фашистів, а світ удав, що повірив у це. Найстрашніше, що знищення індонезійського пасажирського авіалайнера фактично є повторенням історії з літаком Качинського, а штучні перепони на шляху встановлення істини наочно продемонстрували справедливість російського прислів’я про злодія, на якому горить шапка.
70-РІЧЧЯ ВИЗВОЛЕННЯ БУХЕНВАЛЬДУ
Розколота пам’ять
ПОГЛЯД. Упродовж сторіч про німецьке містечко Веймар знали завдяки видатним митцям і мислителям, які жили і працювали в цьому знаменитому культурному центрі Європи. Натомість нацисти залишили по собі зовсім іншу славу, спорудивши поблизу Мекки інтелектуалів сумнозвісний концтабір Бухенвальд («Буковий ліс»).
На відміну від фабрик смерті, спроектованих для масового знищення представників «неповноцінних рас», бухенвальдські в’язні були трудовими рабами, кожен з яких упродовж року каторжної праці заробляв для Рейху в середньому по півтори тисячі марок чистого прибутку. Крім того, тут проводили бузувірські медичні експерименти, жертвами яких ставали навіть запроторені до табору німці. Саме для їх покарання спочатку призначався Бухенвальд, що працював із липня 1937 року. Через це пекло пройшло 250 тисяч в’язнів, з яких загинув майже кожен четвертий.
На відміну від Освенцима, що став уособленням Голокосту євреїв, Бухенвальд — символ нелюдських злочинів нацизму і проти поневолених гітлерівською Німеччиною народів, і проти самих німців, далеко не всі з яких стали слухняними виконавцями волі біснуватого фюрера. Та найважливіше, що «Буковий ліс» увійшов в історію не лише як місце страждань, а й величі людського духу і нескореності.
Важко повірити, що в’язням Бухенвальду вдалося створити підпільну організацію й у прямому значенні слова по деталях пронести з виробничих цехів у бараки зброю. В результаті ще до підходу американських танків табір було визволено, а есесівську охорону перебито і розігнано.
Саме на пам’ять про жертовність і мужність повсталих героїв, які навіть за колючим дротом зуміли залишитися нескореними, 11 квітня стало Міжнародним днем визволення в’язнів фашистських концтаборів.
Менше відомо, що вже із серпня 1945 року бараки Бухенвальду знову наповнилися людьми. Тут аж до 1950-го діяв спецтабір НКВС, де утримували, за офіційною термінологією, «активістів нацистських організацій».
Не зайве пояснити, що за часів Рейху навіть профспілки були заідеологізованими структурами, а справжні злочинці заздалегідь подбали, щоб не опинитись у зонах окупації, контрольованих Червоною армією.
Отож насправді основним контингентом уже радянської катівні були звичайнісінькі німці, які обмовились необережним словом чи намагалися захистити своє майно від розграбування, а рідних — від насильства.
За вже розсекреченими даними, через радянський Бухенвальд за п’ять років його функціонування пройшло 28 455 в’язнів, із яких 7113 померли, точніше, загинули.
Звернімо увагу: хоч кількість утримуваних у гітлерівський і сталінській катівні різниться майже на порядок, «ефективність» роботи майже однакова — кожного четвертого перетворено на табірний пил.
Навряд чи знайдеться більш промовиста ілюстрація однакової жорстокості каральних систем двох тоталітарних режимів, що відрізнялися лише ідеологією, однак не методами. Це стосується навіть долі військовополонених. Зокрема, згідно зі збереженими в німецьких архівах документами, у полон до гітлерівців загалом потрапило близько 5 мільйонів червоноармійців і командирів, із яких майже 4 мільйони померли або були страчені. Натомість радянські історики, не заперечуючи масштабів фашистських звірств, із цілком зрозумілих причин заперечували заявлену німцями кількість полонених, адже за озвученою за часів Брежнєва інформацією, «наші втрати у війні — понад 20 мільйонів громадян» разом із загиблим цивільним населенням.
Сучасні дослідження доводять, що в СРСР свідомо занижували кількість жертв, і так, хоч це звучить парадоксально, фактично применшуючи злочини нацизму. Це стосувалося і радянських військовополонених, оголошених зрадниками, і загиблих у боях, ніде не позначені масові поховання яких досі виявляють пошуковці.
Після цього вже не дивує, що серед солдатів вермахту, взятих у полон під Сталінградом, до повернення додому дожив лише один із десяти, а про німецьких і австрійських підневільних працівників, яких після Перемоги ешелонами вивозили з окупованих радянською армією територій на відбудову Донбасу, відкрито заговорили лише останніми роками. Ідеться про потрібну переможцям і переможеним правду, без якої наша спільна пам’ять залишатиметься розколеною, а світ — не захищеним від рецидивів тоталітаризму, про що знову нагадує Росія.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)
Ми в Google+