Зустрічі з Михайлом Сорокою завжди особливі. Оскільки це не лише надзвичайно цікавий співрозмовник, досвідчений журналіст і блискучий професіонал. Для мене, як і для багатьох колег з «Урядового кур’єра», які прийшли до редакції ще студентами-старшокурсниками, Михайло Михайлович став наставником і другом, з чиєю допомогою ми робили перші серйозні кроки на журналістській ниві. Ми завжди знали, що можемо розраховувати на його підтримку і пораду. А наші професійні проколи, неминучі в газетній текучці, Михайло Михайлович умів перетворити на практичний урок журналістської майстерності, який засвоювався значно ліпше, ніж у студентській аудиторії. Повага і любов до українського слова, патріотизм, обстоювання державницьких позицій, співпереживання до пересічної людини — це ті принципи, які прищепив урядовокур’єрцям Михайло Михайлович. Цими принципами у щоденній праці журналісти «Урядового кур'єро» керуються і дотепер.
Саме про журналістику, її сучасні виклики і проблеми «Урядовий кур'єр» вирішив поспілкуватися з Михайлом Сорокою під час нинішньої зустрічі.
УК: Михайле Михайловичу, скільки років ви вже у журналістиці?
— У журналістику прийшов улітку 1966 року після того, як не вступив на перекладацький факультет Київського університету. Це була моя авантюрна затія. Бо хоч і мав золоту медаль, підготовки з англійської мови в мене не було, у школі вчив німецьку, й щоб атестуватися з англійської, мені навіть довелося перейти в іншу школу, але особливих знань з англійської мови в мене не було. Тому за перший іспит отримав трійку, і хоч два наступних склав на відмінно, балів мені не вистачило. Тому сів на поїзд і поїхав на рідну Волинь, де зійшов на станції Ківерці й пішов у районну газету, де й попросився на роботу. Оскільки ще школярем я дописував до газети замітки і матеріали, то мене взяли з випробувальним терміном місяць.
УК: Як працювалося у районці?
— Районки — це та ланка газет, яка найбільше наближена до простих людей. (Шкода, що сьогодні вони перебувають у скрутному становищі через економічні чинники й не зовсім продумане роздержавлення, яке, на мою думку, не на часі й до якого ми не готові ні фінансово, ні організаційно, ні економічно). Якщо в районці напишеш матеріал і сфальшивиш, то завтра герої твоєї публікації зустрінуть тебе на вулиці і про це скажуть. Не забуду, як одного разу трохи заемоційно і надто художньо описав роботу моєї героїні — робітниці залізобетонного заводу, хоч, зрозуміло, романтики там було небагато. Після публікації мені сказали, що ця дівчина сприйняла написане як перебільшення. Я зробив висновки. Попрацювавши рік у районці, вступив на факультет журналістики.
УК: Не шкодували, що, наприклад, не здійснили дитячу мрію стати перекладачем?
— Ніколи. Професія журналіста відповідає моєму характеру. Люблю подорожі, зустрічі з людьми, зміну ситуацій, люблю докопуватися до істини, писати про це, писати так, щоб не нашкодити людям, а допомогти їм. Сповідую такий принцип: краще допомогти конкретно одній людині, ніж захищати все людство. Це моє переконання.
УК: Вам довелося працювати журналістом у радянські часи і за незалежної України. Якщо порівняєте зміни, які відбулися в нашій професії за цей час, які з них, на вашу думку, позитивні, а які негативні?
— Сучасне життя змінюється динамічно, і журналістика також має змінюватися разом з ним і якщо не випереджати розвиток суспільства, то принаймні не відставати від нього, інакше вона не буде нікому потрібною. Це аксіома нашої професії. Мені подобається те, що сучасна журналістика надзвичайно мобільна, оперативна і всюдисуща. Прогрес інформаційних технологій неймовірний, те, що 10—15 років було дивовижним, тепер стало реальністю. І якщо цього не освоїш і не використаєш, то не зможеш працювати.
Що мені не подобається? Те, що в журналістиці поширився принцип пришвидшеного сприйняття світу, інформатизація, яка витісняє людинознавство, проникнення у світ людських переживань. Коли вмикаєш телевізор, на тебе ллється: вбивства в Америці, повінь у Китаї. Не знаю, які треба мати нерви, щоб це все перетравлювати. Ця псевдосенсаційність нічого за собою не має. А журналістика несе виховний момент, проникає в душу людини, спонукає співпереживати. Люди тягнуться до цього, бо їм цього бракує. А наші зокрема електронні ЗМІ перетворилися на суцільну говорильню. Щовечора хоч який канал увімкни — переважно одні й ті самі люди говорять, говорять, говорять, і слова ці втрачають сенс, вони не сприймаються, бо немає живого спілкування. Журналісти самі творять такий формат і водночас стають його рабами. Це дуже прикро. Бо людей треба навертати на добро, а не пригнічувати. У них і без того дуже непросте життя, а на них ще й виливається ця колосальна злива негативної інформації. Ми з вами як професіонали можемо і знаємо, як її блокувати. А чимало людей дивляться на життя крізь об’єктиви журналістських камер.
УК: У журналістиці існує певний цеховий поділ: газетярі, телевізійники і радійники. Вони між собою ведуть тихе змагання і вважають, що саме їхній напрям — це справжня журналістика. Михайле Михайловичу, ви ж, наскільки знаю, газетяр і за освітою, і за переконанням?
— Так, безсумнівно. Бо в основі газетної журналістики — повага до слова, майстерність сформулювати і викласти думку. Переконаний, що газетяр, який пройшов вишкіл роботою у щоденній газеті, може легко перейти на журналістику, наприклад телевізійну, хоч варто визнати, що й тут треба мати певні навички. Але попри те що сьогодні набувають розвитку онлайн-видання, телевізійні та радіозасоби, і там в основі лежить слово.
Моя любов до газети тягнеться ще від днів роботи у районній газеті, коли я стояв біля лінотипної машини і спостерігав, як набирається газета. І мені дуже шкода, що нині друковані ЗМІ в Україні занепадають. Хоч часто буваю у Великій Британії, Німеччині, США й бачу, що там газети все-таки тримаються. У метро Лондона чи Нью-Йорка люди читають газети. Це типова картина.
УК: Можливо, на Заході це невід’ємна частина культури? Жителі Нью-Йорка за сніданком у неділю звикли розгадувати кросворд із недільного номера «Нью-Йорк Таймз», а парижани вранці за кавою і круасаном переглядати «Ле Фігаро», яка є у кожному бістро.
— У будь-якому разі, гадаю, якась еволюція відбудеться, і газети мусять утриматися так, як утримується книжка. Вона ж не зникає, попри популярність інтернету та електронних книжок. Люди і далі купують друковані книжки. І на Заході спостерігається сплеск популярності друкованих книжок, бо люди до них звикли. Так само і газети залишаться, але пройдуть процес трансформації. Більшість із них радше перейдуть в електронний формат, але я переконаний, що деякі залишаться і в друкованому вигляді.
Щодо мене, то я патріот паперових газет. Купую щодня певний набір українськомовних газет, і в кіоску мене вже знають.
УК: Ви багато подорожували світом і зустрічали чимало непересічних, харизматичних людей. Яка з цих зустрічей запам’яталася найбільше?
— Відвідав понад 70 країн. 1990-ті роки — це був час, коли Україна відкривалася світу, а світ відкривав Україну. Не забуду, як у поїздці в Об’єднані Арабські Емірати мене хтось запитав у готелі: «Where are you from? Звідки ви?» Відповідаю: «Юкрейн». «Бахрейн?» — перепитав той чоловік.
Проте нині, звичайно, ситуація змінилася. Важко вихопити з моїх журналістських поїздок якісь конкретні епізоди чи зустрічі, бо ці поїздки — це така собі гонка за лідером — президентом, прем’єром, тим, хто очолює делегацію. Але я хотів би сказати про людину, яка на мене справила дуже глибоке враження. З нею познайомився в Україні. Це Петро Яцик, видатний українець, який самореалізувався, жив в Україні в дуже скрутних умовах після війни, а потім був змушений емігрувати, бо був причетним до УПА. Ця людина приїхала в Канаду із 7 доларами в кишені. У Монреалі спочатку два місяці мив посуд у ресторані, потім ночами мив машини, які переробляли м’ясо в магазині, згодом переїхав у Торонто, де почав займатися бізнесом. Він став найбагатшим українцем у діаспорі, але більшість грошей спрямовував на українську справу, підтримку освіти в Україні й українознавчих студій за кордоном, зокрема в Колумбійському, Гарвардському університетах, університеті Альберти, де створено Канадський інститут українських студій. Петро Яцик започаткував міжнародний конкурс української мови. Він казав мені: «Михайле, цей конкурс — головна справа мого життя». І був вражений, коли 2001-го, у перший рік проведення конкурсу, він зібрав 400 тисяч учасників. Згодом їх стало 5 мільйонів. У нього були сльози на очах, коли називали ці цифри. Ми познайомилися з Петром Яциком випадково, але стали дуже близькими. Він був для мене як батько.
УК: Михайле Михайловичу, яку пораду ви дали б молодим журналістам, котрі роблять перші кроки у професії, в якій ви вже понад 50 років?
— Кожна людина мусить постійно займатися самоосвітою, а журналіст — тим більше. Він має не відставати від подій і глибоко знати певну тему. Але, як на мене, одна обов’язкова вимога до сучасного журналіста — знання іноземної, передусім англійської мови. Вона має бути робочою і стати ключем для виходу в світ. Крім того, журналістові треба розуміти свою відповідальність перед суспільством, перед майбутнім. І перш ніж братися і висловлювати свої думки, ти повинен подумати, як це відгукнеться у душах людей. Не нашкодь словом, а допоможи. Дуже важливо мати це відчуття.
Крім того, в людини, яка береться за журналістику, має бути висока внутрішня порядність. Бо з-під пера непорядного журналіста виходять замовні матеріали. І ми, на жаль, можемо легко помітити замовну статтю чи проплачений репортаж у ЗМІ. Лише якщо ви серйозно ставитеся до справи, яку обрали, то усвідомлюєте, наскільки відповідальна ця професія. А щодо мене, то якби була можливість почати все спочатку, я знов обрав би журналістику.
Вікторія ВЛАСЕНКО,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Михайло СОРОКА. Народився 6 лютого 1948 року на Волині. Український журналіст, громадський діяч, заслужений журналіст України. Закінчив факультет журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Працював у періодичній пресі. З 1990-го по 2008 рік — головний редактор газети «Урядовий кур’єр». Нині заступник генерального директора Укрінформу. Автор публіцистичних книжок.
Ми в Google+