ДАТА

Сьогодні річниця з дня смерті поета-шістдесятника Миколи Данька, чиє життя стало символом нескореності

Нині, коли з часу смерті Миколи Данька минуло майже два десятиріччя, сучасники намагаються збагнути літературний і життєвий феномен цього цікавого і непересічного поета. За життя він цурався і уникав багатолюдних зібрань, традиційних творчих вечірок, віддаючи перевагу усамітненню. А якщо й з’являвся на вулицях Сум у своєму незмінному крислатому зеленому капелюсі — за цим орієнтиром всі швидко впізнавали поета, — то зрідка і не надовго.

 З одного боку, відчував за собою постійне і недремне око тодішніх наглядачів від існуючого режиму, з другого — не хотів наражати на небезпеку друзів і знайомих: кожен, хто потрапляв в орбіту контактів з ним, автоматично ставав «клієнтом» відповідних служб. Але коли холодного лютневого дня поета-журналіста проводжали в останню дорогу, до будинку на вулиці Малиновського прийшли і ті, хто справді допомагав йому в тяжкому повсякденні, і «друзі», яких він усе життя остерігався.

Микола Данько (крайній праворуч) з київськими та сумськими письменниками (60-ті роки). Фото з домашнього архіву автора

Його університети

Народившись у родині коваля Михайла Данька — з російського Грайворона на Бєлгородщині, та Олени зі славгородського роду Циганків, малий Микола сповна пізнав тяжкого селянського життя 20-30-х років. А тут ще й війна… По закінченні Харківської радіошколи потрапив у самісіньке пекло бойових дій. Визволяв Угорщину, Австрію. Велику Перемогу зустрів 19-річним  солдатом у чехословацькому місті Чельські-Будейовіци. Але й після травня 1945-го протягом 5 років служив в авіаційних полках у Красноярську, Конотопі, на Сахаліні, аж доки розпочав цивільне життя спершу вантажником, а потім бурильником Пустомитівського вапнякового заводу на Львівщині.

Здавалося б, з такою біографією — фронтовик, робітник —  можна вибирати подальшу дорогу і не мати особливих перепон. До певної міри так і сталося. Закінчивши Львівський університет, працював журналістом, активно друкувався не тільки як газетяр, а й як поет. До того ж, перші твори писав російською. Але книжковий дебют відбувся майже через 10 років, коли в київському видавництві «Молодь» вийшла збірка «Зоряне вікно». Її появу тепло привітали Борис Олійник, Микола Ільницький, інші відомі діячі культури.

А ще через 2 роки — «Червоне соло» в харківському «Прапорі». Збірка стала справжнім вибухом на тодішньому культурно-політичному полі і привернула увагу не тільки читачів, а й компартійних чиновників. Останні побачили в ній відверте ідеологічне шкідництво. Так, перший секретар Сумського обкому партії Б. Вольтовський назвав М. Данька таким, який «не помічає чудесних перетворень у нашій країні, здійснених за роки Радянської влади». А невдовзі схвальне слово і добірку поезій було надруковано в журналі «Дукля» (Чехословаччина). Книжку негайно вилучили з продажу, і в житті сумського письменника розпочалася зовсім інша смуга — темна і холодна.

Нам рабувати, синку, неподоба

Як на сьогодні, у збірці не було чогось такого крамольного і надзвичайного. Але з точки зору тогочасної політичної кон’юнктури  автор одразу потрапив під важкий ідеологічний прес. Бо, приміром, не могли пройти непоміченими такі рядки:

«Нам рабувати, синку,
неподоба,
За інші скарби
треба купно дбати,
Та вивести з неволі Україну…».
 

Або:

«Цураєтесь свого,
глузуєте із нього?
О Боже мій, яка ганьба!
І терпить вас земля?
І вам не всохли ноги,
Перевертні і вилупки раба?»
 

В іншій поезії порівнює Україну з тополею, яку нищать імперський суховій і двоголовий орел. А про представників тодішньої правлячої партії написав: «Повдягали чорти овечі шкури…». І подібних прикладів більше, ніж досить.

Прокуратура Сум порушила проти М. Данька карну справу за статтею 187-1 Карного кодексу УРСР — «Систематичне розповсюдження в усній формі свідомо неправдивих вигадок, які ганьблять радянський державний устрій, а також виготовлення або розповсюдження у письмовій, друкованій чи іншій формі творів такого ж змісту». Справжній ідеологічно-кадровий трус улаштували у видавництві — були звільнення, догани.  І хоч до буцегарні справа не дійшла, але М. Данько опинився на міцному гачку, на якому його тримали аж до кінця 80-х років минулого століття. Те 20-річчя надірвало його і душевні, і фізичні сили — останні роки він був виснаженим і спустошеним.

Київ, Головпоштамт, до запитання

У своєму домашньому архіві зберігаю листа, якого одержав від М. Данька  майже три десятиліття тому, на початку серпня 1982-го. Зворотну адресу він  вказав просто: Київ, Головпоштамт, до запитання. Прізвище відсутнє не через забудькуватість, а зовсім з іншої причини.

Саме тоді над опальним автором учергове згустилися зловісні хмари. Безробітного і зацькованого, його вирішили запроторити до наркологічного диспансеру. Але про це М. Данька попередили, і він прийшов питати поради,  що робити. Працюючи в редакції обласної газети «Ленінська правда», звернувся до поета Павла Скорика, який на той час служив у міліції. До нашого дуету долучився ще один сумський журналіст Григорій Хвостенко. Щоб Микола Михайлович не муляв очей, вирішили на кілька днів поселити його в саморобному курені в районі вулиці Вавилова, де переважав приватний сектор. Щодня носили туди їжу, розповідали про новини, що стосувалися вигнанця. Але оскільки подібне не могло довго тривати, одного дня М. Данько вирішив виїхати до Києва, на Дніпро, де єгерем працював його товариш.

Скинулися грішми, купили квиток і пізнього літнього вечора відправили потенційного клієнта наркологів потягом Харків—Київ. А невдовзі на мою сумську адресу надійшов лист, у якому із захопленням розповідав, наскільки хороше йому на річці, де він ловить рибу, варить юшку, читає Леоніда Андреєва…

У вигнанні Микола Данько пробув до пізньої осені, доки в Сумах потроху вляглися пристрасті навколо його госпіталізації.

  Це лише один епізод з життя, сповненого поневірянь і неприємностей. Як могли, допомагали і підтримували  Григір Тютюнник — певний час мешкав у його київській квартирі, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Олекса Ющенко. У помешканні опального письменника правоохоронці кілька разів робили обшуки, вилучали друкарську машинку, рукописи, шукали ідейно шкідливі книжки в домашній бібліотеці — кілька тисяч томів займали місце від підлоги до самісінької стелі. Особливо запам’ятався день, коли майже під конвоєм привели до редакції обласної газети «Ленінська правда», і Микола Данько мав підписати до друку покаянного листа. І досі невідомо, чи «благословляв» він той папір, але публікація з’явилася…Хоч, як стверджують очевидці, автора лише поставили до відома, що таке покаяння буде в газеті.

Об однім прошу, об крихті…

Утім, в останні роки доля змилостивилася над поетом. На початку 90-х років минулого століття в київському видавництві «Радянський письменник» вийшов друком об’ємний том віршів поета «Й сонця прихилив би!..». Повернення в літературу після майже чвертьвікового замовчування радо зустріли і читачі, і критика.  Невдовзі поета прийняли до лав Спілки письменників України.

Як зараз бачу його на тих письменницьких зборах — схвильованого, розчуленого, в потертому, але ретельно випрасуваному старенькому костюмі, при краватці. Одержавши квитка, так розхвилювався, що відмовився від вдячного слова, а вийшов до сусідньої кімнати. Повернувся за кілька хвилин з почервонілими очима і зім’ятою хусточкою в руках...

А жити письменнику залишалося менше двох років. Коли зупинився його земний годинник, найближчі друзі потурбувалися про вшанування  пам’яті побратима. Встановлені меморіальні дошки на сумському будинку, в якому мешкав,  приміщенні Славгородської школи. А над могилою височіє гранітна брила-пам’ятник, на якій вибиті слова-заповіт поета:
 

«Об однім прошу, об крихті:
Ледь барвінок, ледь трава, —
«На той світ
мені докрикніть:
«Україно, ти — жива!».

ДОСЬЄ "УК"

Микола ДАНЬКО. Народився 24 травня 1926 року в селі Славгород Краснопільського району на Сумщині. Учасник Великої Вітчизняної війни, нагороджений медалями  «За взяття Будапешта», «За взяття Відня». Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені І. Франка. Працював у редакціях газет і журналів Львова, Києва, Сум. Автор збірок «Зоряне вікно» (1965), «Червоне соло» (1967), «Й сонця прихилив би!..» (1991).  Наприкінці 60-х років минулого століття був звинувачений у буржуазному націоналізмі. На прожиття заробляв  різноробочим, сторожем. Помер від тяжкої хвороби 14 лютого 1993 року. Похований на Баранівському цвинтарі в Сумах.