Микола Максимович Гордійчук увійшов в історію української музикознавчої науки другої половини ХХ століття як одна із найвизначніших постатей, що активно і невтомно працювали майже півстоліття поспіль. Професійна царина його діяльності — теоретичне та історичне музикознавство в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії Національної академії наук України.

Наука і педагогіка

Обсяг наукових досліджень Миколи Гордійчука як музикознавця пов’язаний з кількома дуже важливими для української музики темами: українська симфонічна творчість 1920—1960 років (три праці), монографія про Миколу Лисенка (у співавторстві з Лідією Архімович, три видання), брошури і статті про молодих українських композиторів 1960—1980 років; проблемні статті про українську музику в різноманітних збірках, журналах, газетах тощо. Тут перелік праць надзвичайно великий. Мабуть, не помилюся, якщо скажу, що жодна музично-культурна акція не обходилася без Миколи Гордійчука: оперна вистава, поважний концерт, ювілей композитора тощо.

Керівна праця Миколи Максимовича в межах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії потребувала не тільки постійної роботи, а й продумування кожного з багатьох питань. З 1955 року постійно поставало питання, де взяти якісні наукові кадри для інституту, для відділу музикознавства? Яким чином поліпшувати науковий рівень дослідників? Як ефективніше збільшити наукові публікації? ІМФЕ імені М. Рильського під керівництвом Миколи Максимовича став місцем підготовки й вдосконалення наукових кадрів для інституту, а останній став центром українського музикознавства: координація тем, доброзичливі консультації і місце захисту наукових праць — кандидатських і докторських.

Народився майбутній мистецтвознавець 9 травня у селі Чорнорудка Ружинського району Житомирської області. Його батько грав у духовому оркестрі, старший брат Григорій був кобзарем, він загинув у Другу світову війну. До 15 років юний Микола проживав у рідному селі. У 1934 році вступив до Київського музичного училища. Спочатку грав на віолончелі, потім зрозумів, що його покликання — історія музики, тож перейшов на теоретичне відділення. У 1938 році вступив до Київської консерваторії на музикознавчий факультет. Війна перервала навчання багатьох студентів, оскільки їх призивали на фронт. Миколу Максимовича важко поранило. Тривалий час він лікувався, потім знову повернувся у свою частину.

У 1946 році за листом-клопотанням консерваторії Микола повернувся до Києва і продовжив навчання. Після закінчення вишу 1947 року обійняв посаду молодшого співробітника Інституту музикознавства, фольклору та етнографії, водночас продовжив навчання в аспірантурі консерваторії. Відтоді все життя Миколи Максимовича пов’язане з ІМФЕ Академії наук України. З 1955 року, після захисту кандидатської дисертації, його призначають завідувачем відділу музикознавства. Власне, Микола Максимович очолив не тільки музикознавство  академії, а й усе українське музикознавство, оскільки кожна з п’яти консерваторій України мала кафедри теорії та історії музики, які координували свої наукові плани з ІМФЕ, радилися з багатьох питань, навіть запрошували опонентів, рецензентів тощо.

Микола Максимович вважав, що музикознавство — теоретичне та історичне — мусить розвиватися повноцінно: наука, педагогіка — на різних її рівнях. Треба писати і для пошановувачів музики.

Його рецензій очікували з хвилюванням

Роботу відділу музикознавства ІМФЕ Академії наук, яким багато років керував Микола Гордійчук, постійно оцінювали по захищених дисертаціях, опублікованих книжках, статтях у збірниках і наукових журналах. Досить швидко музична громадськість, педагоги та студенти консерваторій України відчули роль музикознавців ІМФЕ. Серед них у шістдесяті роки минулого століття ми знали імена таких науковців: М. Загайкевич, Т. Булат, М. Боровика, Б. Фільц, Л. Пархоменко, А. Муху, В. Клина, В. Золочевського, А. Терещенко, дещо пізніше — Г. Степанченко, Л. Олійник, В. Кузик, Г. Конькова, А. Калениченко та багато інших. Декотрі з-поміж них написали і захистили докторські дисертації: М. Гордійчук, М. Загайкевич, Т. Булат, Л. Пархоменко, В. Золочевський, А. Терещенко.

Працюючи заступником голови Спілки композиторів України, Микола Максимович активно цікавився доробком молодих композиторів. У 1960-ті роки — це були твори Віталія Губаренка, Мирослава Скорика, Леоніда Грабовського, Лесі Дичко, Юрія Іщенка, згодом — Євгена Станковича, Івана Карабиця, Володимира Зубицького, Олександра Яковчука та інших. Ставили оперні й балетні вистави молодих, звучали концерти симфонічної, камерно-інструментальної та хорової музики. Все це цікавило Миколу Максимовича, бо він прагнув стежити за новими творами молодих, відгукуватися на прем’єри опер, балетів, хорових концертів тощо. Молодь з цікавістю очікувала його рецензію чи висловлювання про свою музику.

Нам, хто добре знав Миколу Максимовича, здавалося, що його діяльність триватиме постійно, але людський ресурс не безмежний, життя науковця обірвалося у 1995 році (його поховано на цвинтарі у с. Ворзель, де постійно відпочивали композитори).

На 100-річчі від дня народження Миколи Гордійчука, яке вшановували в ІМФЕ НАН України, лунали виступи, спогади про ювіляра, слова вдячності Миколі Максимовичу. Присутні дуже високо оцінювали його працю, згадували цікаві епізоди знайомства з ним — щирим і авторитетним вченим і активним музичним діячем.

Степан ЛІСЕЦЬКИЙ,
кандидат мистецтвознавства,
професор,
для «Урядового кур’єра»