Генеральний директор
Полтавської облдержтелерадіокомпанії «Лтава»
Микола ЛЯПАНЕНКО
«Поряд з вами солов’ї мовчать. Солов’ям нема чого додати… Солов’ї мовчать. Лише земля вашу пісню слухає з любов’ю!» — це рядки з вірша полтавської поетеси Марії Бойко, які вона присвятила незабутній, справді народній співачці Раїсі Опанасівні Кириченко. «Берегиня української пісні», «Наша Чураївна», «Наша Козачка» — шанобливо називали її за життя вдячні земляки, коли, затамувавши подих, слухали її дивовижної краси і сили голос. У ці осінні дні Героїні України, лауреатові Шевченківської премії, повному кавалеру ордена княгині Ольги, народній артистці України Раїсі Кириченко виповнилося б 70 років. Наш співбесідник — людина, яка дружила і творчо співпрацювала з родиною Кириченків, генеральний директор полтавської облдержтелерадіокомпанії «Лтава» Микола Ляпаненко.
— Миколо Івановичу, з чого почалася ваша дружба з Кириченками?
— Це було приблизно на початку 1980-х. На той час Раїса Опанасівна і Микола Михайлович жили в Полтаві і працювали у філармонії. Вона співала в ансамблі «Чураївна», а він був художнім керівником ансамблю. Ми ходили на роботу через парк Перемоги і часто там зустрічалися. Звичайно, як журналіст, я не міг не взяти у Раїси Опанасівни інтерв’ю. Так і познайомилися. Зав’язалася співпраця, що переросла у справжню дружбу.
— Підтримували Раїсу Опанасівну фінансово, даючи їй можливість безплатно записуватися у вашій студії?
— Як майже у всіх геніальних людей, у неї постійно були фінансові проблеми, тож вона не могла користуватися послугами дорогих приватних студій. Довелося підставити їй плече. Але потім обставини склалися так, що вона взагалі змушена була залишити філармонію, а жити на щось треба. На щастя, мені вдалося переконати тодішнього голову Держтелерадіо України Миколу Охмакевича в тому, що нашому об’єднанню — тоді ми так називалися — будь-що треба мати свій ансамбль. Він, мабуть, краще за мене усвідомлював велич Раїси і пішов мені назустріч. Як виняток, збільшив штат об’єднання на 10 одиниць. Коли Миколі Федоровичу довелося залишити свою міністерську посаду, Раїса Опанасівна, щоб мене не підвести, перейшла на викладацьку роботу в музучилище імені Лисенка, але попросила мене працевлаштувати при об’єднанні звукорежисера Петра Сливку. Сказала: «Візьми його, це мій звукорежисер, без якого мені важко. Він скромний, тихий хлопець, але має ідеальний слух. Він і тобі знадобиться звукорежисером». Це була її щира порада, і нині ми маємо звукорежисера, одного з кращих в Україні.
— Кажуть, ви збирали кошти на лікування співачки в Німеччині?
— Коли з Раєю трапилася біда, вона тяжко захворіла, полтавські лікарі не ризикнули робити їй операцію і направили в київський Інститут урології. Випадково від свого знайомого дізнаюся, що їй залишається жити на цьому світі якихось два тижні. Допомогти може тільки донорська пересадка нирок у Німеччині. Але така операція коштує 20 тисяч німецьких марок. У мене і моїх друзів таких коштів немає, але Раїне життя висить на волосині, тож треба діяти. Тому вранці наступного дня я був в Інституті урології. Прочинив двері палати, бачу, дрімає, і Микола Михайлович, її чоловік, на тапчанчику біля неї. Викликав його в коридор, запитую, як дружина почувається. «Добре», — каже. Він був дуже скромний, не хотів бути нав’язливим. «Яка в неї температура?» — уточнюю. «Говорить, що висока. А ти кажеш, добре!» — розсердився я. І повідомивши йому, скільки Раїсі Опанасівні залишилося жити, принагідно попросив дозволу звернутися від їх імені через радіо до українців. Щоб допомогли коштами на пересадку нирок.
Коля зніяковів: це має вирішити Рая. Тоді я заходжу в палату і починаю здалеку: «Раєчко, ти така красива, така неповторна!» А вона така слаба, вже й звестися не може, тільки дивиться на мене крізь вії. А потім говорить: «Так, Скліфосовський, ти ліпше скажи, чого так рано приїхав?!» Починаю виляти, а вона: «Кажи прямо!» Кажу: «Рая, у нас два тижні»… І переповів їй нашу розмову з лікарем. Секунд 30 — плач, чисто жіночий, потім отак раз, стріпнула головою: «Я тобі вірю, роби, що хочеш!»
О 9 ранку ми вже вели розмову з керівником Національного радіо Володимиром Рєзниковим. Кажу: «Володя, отакі справи». Він каже: «Пиши текст, зараз буде в ефірі». Я написав текст тремтячою рукою, він глянув: годиться! Передаємо до ефіру.
Коли це звернення прозвучало в ефірі, його почув мій давній приятель — поет, на той час народний депутат України Леонід Вернигора. Він відразу виступив у Верховній Раді і звернувся до колег-депутатів, аби допомогли. Попросили і тодішнього Прем’єра Павла Лазаренка виділити 20 тисяч німецьких марок.
— Усім миром шукали кошти на операцію Раїсі Опанасівні, а вона тим часом продовжувала танути на очах, і не могла виїхати до Німеччини…
— Через фінансову проблему їй не надавали візу. Але Бог і тут прийшов їй на допомогу. Знайшовся благородний чоловік, німецький граф Бено Азоліні, який віддав під заставу свій триповерховий будинок, аби тільки її врятувати. Своєчасно, хоч і з пригодами, привезли її в аеропорт, аж тут інша проблема — каса не дає квитка, бо тяжкохвора. Приходить симпатична представниця фірми «Люфтганза», бере на себе відповідальність, дає квиток. Доходить до посадки, а екіпаж не бере на борт хвору, бо немає гарантії, що не буде якоїсь пригоди в польоті, і що прямо до трапа під’їде «швидка» у Бремені. І знову на допомогу приходить граф Азоліні, який телефонує і підтверджує: «Швидка» буде! Про це подбають мої бременські друзі». І все було так, як він сказав, тож незабаром її прооперували. А після того ще було вісім операцій, у неї видалили обидві нирки.
Їй швидко їх пересадили б, якби вона прийняла німецьке громадянство, але вона не погодилася. Зачаровані її піснями, вражені її мужністю німці подарували їй апарат діалізу. На ньому вона прожила півтора року. Згодом її прооперували в Інституті урології — пересадили нирку. Президент України Леонід Кучма дав сім’ї Кириченків квартиру в Києві. Після цього здоров’я народної артистки значно поліпшилося. Вона відновила концертну діяльність.
— Раїса Кириченко виконувала й ваші пісні…
— Так, удвох із чоловіком вони виконували пісню «Два крила», що стала народною, і «Любове ніжна моя!» Є ще одна пісня, яку ми з композитором Олексієм Чухраєм написали спеціально для неї, називається «Тополі». Але через Раїну хворобу її вперше заспівав народний артист України Віктор Шпортько, і тепер співає.
— Розкажіть, як вам вдалося зробити солістом Миколу Михайловича? Адже він до цього не співав на сцені.
— (Сміється). За допомогою одного журналістського прийому. Коли ми в нашій студії записували «Два крила», у мене в холодильнику стояли «чудодійні краплі», цілих півлітра. Щойно він їх з дозволу Раїси Опанасівни прийняв, так і заспівав.
— Ви з ним були як брати, навіть зовні схожі.
— Справді, нас плутали. Якось я прийшов на базар у Полтаві по масло. Кажу продавчині, симпатичній жіночці, схожій на Раю Кириченко: «Дайте тільки свіже, бо дружина з дому вижене». А вона мені у відповідь: «Ви одружилися вже?» Виявляється, вона подумала, що я Микола Кириченко. Схожа історія трапилася і з Миколою Кириченком. Якось навесні, коли на вулиці ще були калюжі, він ішов біля театру, а назустріч йому чоловік кричить: «Привіт полтавському радіо і телебаченню!». А Кириченко йому: «Ну, привіт, а я тут до чого?». «А ви хіба не Ляпаненко?» — вигукнув чоловік, змахнув з голови шапку і спересердя жбурнув її в калюжу. Така, бачте, широка наша українська натура.
— Ви багато часу проводили разом із зірковим подружжям. Якою була Раїса Кириченко в побуті?
— Вона дуже смачно готувала. Найкращий борщ, звичайно, варить моя дружина, але неоціненним був і той борщ, який варила Кириченко. Дуже смачними були її вареники. Вона могла взяти щітку і білити хату. Мазати, по-сільському, глиною. І селян це не дивувало, бо для всіх вона була просто Рая, яка співає десь там. І в цьому була її і велич, і слава, і одночасно простота. Вона могла взяти сапку і полоти город, вирощувала огірки й помідори, якими потім нас пригощала.
— Як зазвичай проходили ваші гостини в Корещині?
— Душевно. Було, приїдемо, а сусіди побачать і вже йдуть: «Здрастуйте до вас у хату! А хто це до тебе, Раєчко, приїхав?» І зразу на столі з’являється і борщ і до борщу, потім пропонувалося заспівати. Головне, щоб гості не втрачали почуття міри. І ми, знаючи, що Раї нелегко, старалися її не навантажувати.
— Коли минув певний час після похорон дружини, Микола Михайлович просив вас із Чухраєм написати для них із Наталкою Шинкаренко (протеже Раїси Кириченко –– Авт.) якусь життєствердну пісню…
— Справді, він разів зо три про це говорив. І ми навіть намагалися. Але не лягло, не прийшло, не найшло…
— У Кириченків не було дітей. Кому, на вашу думку, дістануться їхнє майно і творча спадщина?
— Наскільки мені відомо, київська квартира Кириченків ще за заповітом Раїси була подарована її племінниці. Щодо творчої спадщини, то понад 100 пісень артистки записані та лежать у нашій фонотеці, інша частина — в Києві. Це вже належить державі. Частина відео- та аудіозаписів зберігалася в полтавській квартирі. Ми працюватимемо з ріднею, щоб це потрапило до музеїв та у державний архів. Я стою на тому (і мене підтримує Олексій Іванович Чухрай, бо там велика частка і його творчої праці), що це надбання нації, українського народу.
Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Микола ЛЯПАНЕНКО. Народився 1947 року в селі Вереміївка Полтавської області. Закінчив Київський держуніверситет імені Т. Г. Шевченка і ВПШ при ЦК Компартії України. Працював на обласному радіо, власкором Українського радіо у Полтавській області. З 1 липня 1992 року –– Генеральний директор об’єднання, пізніше ОДТРК «Лтава». Заслужений журналіст України, лауреат Державної премії імені Івана Франка, Всеукраїнської премії імені Дмитра Луценка. Кавалер ордена «За заслуги» III і II ступенів. Автор багатьох пісень, сценаріїв, відеофільмів, новеліст.
Ми в Google+