Напередодні нового року говоримо про важливих для нашої країни людей: тих, хто захистив її 2014 року й захищає нині, — ветеранів війни. Як їм живеться, що хвилює, болить, генеральний директор Укрінформу Олександр Харченко розпитує генерала (другої жінки в Україні, яка отримала це звання), а нині міністра у справах ветеранів Юлію ЛАПУТІНУ.

— Юліє Анатоліївно, відомо, що своє звання генерал-майора СБУ ви здобули не в тилу і не на штабних посадах. Де важче — в АТО чи тут, коли не стріляють і мирно діють закони бюрократії?

— Усе, про що ви сказали, — це робота для держави, для країни. Отже, це завжди відповідальність — йдеться про фронт чи бюрократію. Виклики, що стоять нині перед країною в сфері державної служби, — це виклики майже фронтові. Якщо кажемо про ветеранську політику, її потрібно формувати, бо системної політики, на жаль, за ці роки не було вибудувано. Тож маємо зробити дуже багато, щоб закласти підвалини, які дадуть змогу наступникам, котрі приходитимуть у міністерство, працювати за налагодженою системою, здатною діяти як єдиний механізм.

— Ви хочете порахувати всіх ветеранів, створивши реєстр ветеранів. Навіщо це робити: проконтролювати, об’єднати спільною метою? Чому без реєстру не обійтися?

— Насправді абсолютно не для того, аби всіх поставити на облік та про всяк випадок контролювати. Реєстр потрібен як сучасний дієвий інструмент для аналітики: скільки людей потребують яких саме соціальних гарантій, захисту, хто хоче розвивати власну справу. Це абсолютно необхідно в епоху цифровізації, коли «Дія» стає обов’язковим атрибутом нашого життя.

Так само реєстр створюємо для того, щоб нарощувати електронні сервіси — через електронний кабінет ветерана надати доступ до проєктів, що можуть стати платформою для розвитку ветеранського бізнесу. Також у нас вже є інформаційно-довідкова система, яка дає змогу ветеранам отримати інформацію про заклади, які уклали з Нацслужбою здоров’я договори і де можна лікуватися.

Тобто все робиться для того, щоб наростити потужності цифрової трансформації у ветеранській політиці. Щоб ветеран, відкривши свій кабінет, знав, що йому потрібно, де він може отримати послугу, реабілітацію та інше. Безумовно, абсолютно уникнути певних технічних збоїв, особливо на початку, неможливо. Електронні сервіси — це те, що потребує постійної корекції та вдосконалення. Але без цього нині не обійтися.

— Якщо ми вже говоримо про «порахувати», скільки у нас ветеранів?

— Ветеранів російсько-української війни у нас уже понад 400 тисяч.

— Чи може Україна використати досвід інших країн у переході ветеранів до цивільного життя? Яка модель нам ближча: американська, британська, інша? Які практики тут можна застосувати?

— Наголошу: ми для себе визначили напрям переходу з військової служби на цивільну як один з основних майбутніх пріоритетів діяльності міністерства та загалом реалізації ветеранської політики.

Чому? Є чимало пострадянських моментів, де нічого не змінилося. Наприклад, я пішла на пенсію як людина, яка відслужила майже 30 років, якщо брати пільгову вислугу в антитерористичному підрозділі, отримую звичайну пенсію, певну вихідну грошову виплату. Загалом це все. Ніхто не замислюється, що людина цілком працездатного віку хотіла б себе знайти у цивільному житті: перенавчитися на цивільну спеціальність, отримати відповідні преференції або сприяння розвитку власної справи.

Так, у різних країнах діють різні підходи, але всі країни сходяться на тому, що процес переходу з військової кар’єри на цивільну починається з підбору кандидата на службу і з того, коли він переступає поріг військової частини. Тобто кадровий підрозділ має знати, скільки людина планує бути у війську, чи вона підписала контракт, чи його продовжуватиме. І вже на цьому має бути побудована система кар’єрного зростання: ключове те, що у провідних арміях світу існує людиноцентричний підхід до військовослужбовця.

Наприклад, в американській армії командир може спитати: а скільки годин цього тижня ти провів з родиною? У нас когось це цікавить? Частіше військові чують від командира інше: ви отримуєте за особливі умови служби надбавку (яка насправді, визнаємо, доволі символічна), тож маєте працювати 24/7. Людина за такого підходу вигорає, не живе повноцінним життям, отже, не може професійно виконувати свої завдання, оскільки вона перевтомлена, перенавантажена, психологічно напружена. Ось це визначальне: в арміях світу цінують людину, цінують солдата та офіцера, і якщо ми запровадимо такий підхід у нас, можемо через ветеранську політику зрушити підхід загалом до соціальної політики, до людиноцентричності в соціальній політиці держави. 

— Наступного року ви плануєте започаткувати онлайн-платформу для ветеранського бізнесу. Це буде платформа для новачків, тих, хто лише започатковує свою справу, чи так само для досвідчених людей, тих, хто вже ствердився в бізнесі?

— Коли минуло кілька років війни і люди з неї почали повертатись у свої громади, стало очевидно, що їм потрібно допомагати, як вони допомогли країні. Виникло чимало цивільних ініціатив, які створили певні платформи та підтримують ветеранські ініціативи.

Ми свого часу вирішили: коли вже розуміємо, що державна політика у справах ветеранів надовго, маємо створювати інструменти, які допомагають ветеранам. Цією платформою хочемо розширити всі вже наявні можливості та цифрові спроможності, і робити це під егідою держави, бо це буде захищена платформа. Залучатимемо всіх ветеранів — і новачків, і тих, хто вже має свій стартап чи власну ініціативу. Це буде і безплатний рекламний майданчик для продукції, і носій інформації про вакансії та працевлаштування.

Треба визнати, ветеранське підприємництво відрізняється від іншого тим, що воно більш соціально відповідальне. Знаємо, що бізнес — це насамперед конкуренція. Ветерани ж часто ведуть бізнес, запрошуючи до себе таких самих, як вони, й допомагаючи одне одному. Тобто не тільки вигода — мета цього підприємництва. Скажімо, ветерани, розвиваючи власну справу, кажуть: ми вже чогось досягли, тож можемо частину коштів передати іншим, щоб побратими теж почали власний бізнес.

— У липні цього року ви презентували бренд «Створено захисниками». Наскільки успішно він розвивається? Де можна придбати такі товари?

— Ми щойно повернулися з форуму з регіональної ветеранської політики, який організовували спільно з міжнародними партнерами у Краматорську. Яскравою фішкою цього заходу став ярмарок ветеранської продукції. Щиро кажучи, була вражена високоякісною, конкурентоспроможною продукцією, яку виготовили люди, нещодавно почавши власний бізнес.

Приміром, ветеран з Донецька, який жив весь час у місті (тобто родина не мала жодного стосунку до сільського господарства), переселившись у село в Костянтинівському районі Донецької області, почав із купівлі корови. Потім учорашні містяни придбали ще якесь приладдя і стали робити сири. Зрозуміли, що виходить. Виграли місцевий грант на розвиток власного бізнесу. Нині це молочна продукція фантастичної якості, сир, ковбаси, сало.

Інший приклад: люди із Західної України відтворюють вишиванки давніх часів. Застосовують колишні технології, на виході — фантастичні витвори ручної роботи. Продукція різьбярства, послуги зеленого туризму. Тобто дуже широкий спектр.

Ми всім пропонуємо: долучайтеся до нашого бренда. Коли запрацює електронна платформа, можна буде замовити цей бренд і поставити на продукції емблему «Створено захисниками». Так ми принципово змінюємо дискурс: ветерани — не тільки люди, яких стереотипно можна сприймати як тих, хто просить про певні пільги, а самодостатні, сильні особистості.

— Чи платформа допоможе ветеранові отримати, приміром, пільговий кредит?

— Ми поки що тільки запроваджуємо це. Але багато людей не знають, що пільгові кредити у нас є загалом для підприємців, не тільки ветеранів. Просто слід розуміти, як скористатися механізмом отримання таких кредитів. Ми створили український ветеранський фонд, спрямований на надання допомоги насамперед ветеранам. Це державна установа із серйозними бюджетними коштами. Фонд зможе залучати міжнародну технічну, донорську допомогу. Уже розроблено процедури для надання сприяння ветеранським бізнес-ініціативам, освітнім ініціативам та будь-яким іншим.

— Ветеранський фонд уже запрацював?

— Згідно з планом діяльності уряду, фонд повноцінно як державна установа запрацює на початку наступного року. Але вже є постанова Кабінету Міністрів про його утворення, є бюджет на наступний рік. Шукаємо приміщення, провели конкурс на посаду директора. Конкурсна процедура була прозорою, директора обрано, і всю команду так само буде сформовано за конкурсом, прозоро. Потрібні фахівці із проєктного менеджменту, фінансисти, юристи. Переконана, ми матимемо потужний інструмент, що розширює спроможності ветеранів одержати якісну підтримку для розвитку.

— Ви раніше зауважували, що коштів на ветеранську політику надають недостатньо, особливо коли порівнювати зі Сполученими Штатами, де ветеранський бюджет більший, ніж бюджет України. Наскільки ви задоволені бюджетом на наступний рік? Як багато можна зробити із цими коштами?

— Зі Сполученими Штатами, звичайно, краще не порівнювати: там справді великий бюджет і кількість працівників вражає. Але там побудова в самому міністерстві здійснюється на основі фінансування центрів реабілітації, які є медичними закладами, де ветерани лікуються і отримують допомогу безплатно. Звичайні громадяни Сполучених Штатів на основі відповідних програм страхування або іншого фінансування теж можуть отримати ці послуги. І такі центри існують у кожному штаті.

Що стосується бюджету нашого міністерства, то, коли я прийшла, була вражена. Усі знають, що у країні понад 400 тисяч ветеранів, з їхніми родинами це 1 мільйон 200 тисяч людей. А бюджет був меншим, ніж бюджет найменшої області в Україні. Ветерани знають, що є відповідні програми, але не знають, що фінансування цих програм не передбачено. Тож вони приходять до нас із запитаннями, як отримати кошти за цими програмами. І що їм відповісти на восьмому році війни?

Особливо мене вразило, що за три роки існування міністерства черга на житло для воїнів-захисників, які одночасно є переселенцями, сягнула більш ніж 3 тисячі осіб. Так не може бути! Ми взялися за розв’язання цієї проблеми, звернулися до Міністерства фінансів, нас підтримав Президент України. Завдяки спільним зусиллям і зокрема зусиллям Президента, Прем’єр-міністра, профільного комітету парламенту в бюджеті закладено 5,5 мільярда гривень на забезпечення житлом найбільш чутливих категорій ветеранів. Це особи з інвалідністю внаслідок війни 1 та 2 груп, члени родин загиблих захисників, так звані представники АТО/ВПО — люди, які стали на захист держави, але втратили житло на окупованих територіях, вимушені були перевезти сім’ї на орендовані квартири або кудись іще, і далі захищати державу. Завдяки бюджету 5,5 мільярда гривень, який уже затверджено, ми фактично закриємо майже всю чергу.

Це буде дуже копітка співпраця з областями. Механізм отримання житла абсолютно прозорий: це субвенція на компенсацію за житло. Потребу нам визначають обласні адміністрації. Відповідно до цієї потреби, ми розподіляємо субвенцію 5,5 мільярда на місцеві бюджети, а вони видають кошти за певною формулою. У цій формулі враховано зокрема середню ціну квадратного метра житла в регіоні.

Процедура дуже проста: людина, яка стоїть у черзі, шукає собі квартиру. Це має бути нове житло, обов’язково введене в експлуатацію, або вторинне (цей пункт принципово важливий для регіонів, де не будують житла). Звертається до органу соцзахисту, відкриває рахунок у банку. Орган соцзахисту перераховує на цей рахунок кошти, укладають договір купівлі-продажу, з рахунку перераховують кошти за обране житло.

— Наскільки міністерству вдасться з бюджетом наступного року допомогти ветеранам у підтримці чи поліпшенні їхнього здоров’я, медобслуговуванні?

— Завдяки урядовим рішенням є кошти на психологічну реабілітацію та санаторно-курортне лікування, і вже більш як 5 тисяч ветеранів уклали договори з відповідними закладами. Бюджет наступного року істотно збільшить наші можливості.

Маємо говорити про необхідність інституційної реформи системи медичного забезпечення, психологічної реабілітації та психологічного забезпечення ветеранів, оскільки, на жаль, у державі за 30 років ми багато в чому маємо інституційну пам’ять Радянського Союзу. Якість цих послуг важко перевірити, і ми знаємо, що багато людей, які потребують допомоги, проходили реабілітацію у відповідних регіональних центрах, де якість невисока.

Далі навіть не про якість. Коли розпочалася війна, система реабілітації в регіонах на той час складалася з центрів, які опікувалися чорнобильцями або ветеранами Другої світової війни. Ці центри стали розбудовувати зокрема за підтримки волонтерів, бо 2014—2015 років бійці поверталися додому. Це був період найзапекліших боїв, і реабілітація потрібна була негайно. У державної ж системи допомоги ветеранам тоді ще не було фінансування зовсім. Люди почали зокрема за рахунок іноземної допомоги, допомоги діаспори, підтримувати — купували відповідне обладнання в центри. Місцеві органи влади теж допомагали. Так відбудували кілька великих центрів.

Але наявність цих центрів ще не дає нам змоги говорити про роботу системи, адже маємо чітко розуміти, скільки ветеранів потребує та якого саме виду реабілітації. У нас немає стандартів психологічної реабілітації та протоколів.

Коли говоримо про ментальне здоров’я, то розуміємо, що це стосується прав людини, добровільності в отриманні допомоги та багатьох інших сенситивних питань. Тому кажемо, що потрібен глибокий аналіз найкращих практик та системне впровадження їх у життя.

У нас дуже хороші приклади психологічної реабілітації. Приміром, є прекрасна практика на Волині. Там існує центр, що здійснює психологічну реабілітацію та екстрену психологічну допомогу. Якщо, наприклад, у віддаленому населеному пункті комусь потрібна допомога, є система організації, як це зробити, щоб її надати.

Тож хочемо опрацювати найкращі кейси з фахівцями (до речі, ми це вже попередньо зробили на краматорському форумі), покласти це на папір і зрештою разом з фахівцями міністерств охорони здоров’я та соціальної політики визначити, яка модель прийнятна на майбутні роки для України.

Підписано указ Президента України про будівництво нових реабілітаційних центрів для військовослужбовців та ветеранів. Це передбачено на 2023 рік, а за 2022-й маємо отримати цю модель і закласти нормативно-правову базу в законодавство України, щоб потім це могло запрацювати на рівні надання конкретних послуг. Цього року затверджено стандарти фізкультурно-спортивної реабілітації. 

Чому ці стандарти важливі? Маємо все уніфікувати, а не просто хтось вирішуватиме, що одному ветерану треба бігати по 10 кілометрів, а іншому стрибати в довжину весь час — і вся реабілітація. Це наукоємна процедура, стандарти нарешті затверджено, і ми опрацьовуватимемо їх, запроваджуючи в регіонах уніфіковані моделі.

— Людині після війни дуже непросто пристосуватися до цивільного життя. Не випадково так багато чуємо про сумнозвісний ПТСР — посттравматичний стресовий розлад. І якщо навіть пересічній людині часом складно записатися на прийом до психолога, то сильній особистості, яка пройшла через смертельну небезпеку, напевно, ще важче звернутися до якогось очкарика-балакуна. Наскільки психологічна реабілітація вдається в умовах нинішньої української медицини?

— Є центр ментального здоров’я в Пущі-Водиці. Тут за всі роки вже напрацювали непогані практики, виробили відповідні протоколи, за якими лікують і надають допомогу.

Але наведу приклад Америки. За наявності продуманої та відлагодженої системи, яку створювали багато років, я на власні очі бачила у Вашингтоні на перехресті чоловіка, який стояв із плакатом The American navy is suffering, please help! — морський піхотинець страждає, будь ласка, допоможіть. Тобто питання ментального здоров’я — це дуже складно, і навіть у найбагатших країнах, де найдосконаліші системи психологічної реабілітації, психіка людини іноді не справляється з тими трагічними епізодами, які довелося пережити.

У наших реаліях це особливо непросто. Кадрових військових хоч попередньо перевіряють на фізичне здоров’я, психологічну стійкість, стресостійкість. А тут ідеться про мобілізованих із цивільного життя. Наприклад, менеджер банку або ІТ-фахівець потрапляє на фронт або ж фермер, який працював на землі. І тут ці люди бачать втрату побратимів, усе жахливе, що є на війні, Іловайськ, Дебальцеве. Травма залишається назавжди, і підтримка психологічного стану важлива і критична.

Одним із симптомів посттравматичного стресового розладу стає те, що людина, на жаль, не усвідомлює свого стану й уникає психологічної допомоги. І тут може спрацювати те, що цю підтримку надасть, як ми кажемо, рівний рівному. Тобто щоб побратим прийшов до нього і сказав: слухай, я пройшов через це, мені справді стало легше, спробуй і ти.

Ми ж як посттоталітарне суспільство, де була примусова психіатрія, не маємо культури звернення до психологів. Навіть готова закликати всіх учасників бойових дій: для власного здоров’я, коли, здається, все в нормі, звернення до психолога буде корисним. Це так само, як, вибачте, із травмою ноги звернутися до травматолога: травма психологічна, людська травма аналогічно потребує відповідної корекції стану.

— Наскільки складно ветеранам отримати статус учасника бойових дій? Чи не надто забюрократизована ця процедура?

— Конкретизую. Статус учасника бойових дій військовослужбовцям Збройних сил України надають відповідні підрозділи Міністерства оборони. Так само, наприклад, як Нацгвардія та прикордонники надають цей статус у відповідних підрозділах органів внутрішніх справ системи МВС. Аналогічно — Служба безпеки України.

Ми як міністерство, згідно із законом, надаємо статус добровольцям — учасникам бойових дій, які стали на захист у складі добровольчих батальйонів. При міністерстві діє міжвідомча комісія, до складу якої входять представники всіх силових відомств, а також громадськості, кілька представників міністерства. Згідно із законом, ці люди розглядають документи, які подають комісії. Якщо документи в порядку і відповідні силові відомства підтверджують, що це правдивий документ, людина без зволікань отримує статус учасника бойових дій.

Цього року, наприклад, ми надали статус учасника бойових дій більш як 570 представникам саме добровольчих підрозділів. І мені дуже приємно, що завдяки закону, який було ухвалено два роки тому, добровольці змогли отримати цей статус. Ми всі знаємо про роль добровольців 2014-го, тож це дуже важливо. Я пишаюся, що нарешті можемо віддати належне людям, які пішли добровільно захищати Україну в найскрутніший момент, коли у нас не було сильної армії.

— Як діятимуть, на вашу думку, ветерани в разі повномасштабної агресії Росії, про небезпеку якої через ескалацію біля наших кордонів говорить весь світ?

— Досвід 2014 року переконує, що ми можемо розраховувати на наш народ, на ту його частину, яка має досвід участі в бойових діях. Упевнена, що більшість наших захисників стануть пліч-о-пліч і захищатимуть Україну. Так завжди було, і так буде.

Якщо говорити про плани ескалації та вторгнення... Росія ніколи не полишить своїх агресивних намірів захопити Україну. Вона ще багато років тому сказала, що хоче збирати імперію, збирати руські землі, які насправді руськими не є: в дугінській доктрині йдеться, що слід збирати імперію, яка простягнеться від Лісабона до Владивостока.

Коли Дугін 2000 року писав свою доктрину, Росія тоді була більш ліберальна, не всі навіть у Росії могли це сприймати як реальність. Тож вони поступово, десятиліттями готували своїх людей до сприйняття цієї тоталітарної безглуздої ідеї якогось євразійства. І вже тоді, 2000-го, трактували, що існування незалежної України означатиме оголошення Росії геополітичної війни.

Ми мали, попри всі операції РФ проти нас, зміцнювати армію, спецслужби, розвідку, критичну інфраструктуру й охорону критичної інфраструктури, розуміючи, що Росія замилюватиме нам очі інформаційними акціями впливу, а насправді робитиме те, що хоче.

Сьогодні Україна досить конкретно заявляє про свої амбітні плани входження до Євросоюзу й НАТО, і тут уже напряму Росія сказала: ні, дайте гарантії, що цього не станеться. Тож у нас немає іншого виходу, як бути сильними, зміцнювати територіальну оборону, національний опір. І ветерани в цьому відіграватимуть дуже важливу роль, тому що мають досвід. Цей досвід нічим не замінити. У 2014 році були такі процеси, коли ми не відчували, хто керує військовими підрозділами, і свідомі люди в армії брали на себе дуже серйозну відповідальність.

Наприклад, перший бій, коли загинув співробітник Служби безпеки Геннадій Біліченко та було поранено кілька наших людей. Для мене в тому бою перший Герой України — це Вадим Сухаревський, на той момент старший лейтенант. Коли гіркінська група атакувала наших військових, він, не маючи команди на вогонь, оцінивши обстановку, відкрив вогонь зі свого БТР, врятувавши життя. Такі випадки свідчать про те, що нам потрібно брати на себе відповідальність.

— Чи є в міністерства механізм співпраці із системою територіальної оборони?

— Звичайно. Маємо представників міністерства у кожній області, там є територіальний відділ, і вони працюють з місцевими органами влади. Я особисто відвідувала навчання територіальної оборони, знаю, як формуються групи. Ветерани в нас стоять у резерві територіальної оборони, обов’язково долучаються до зборів. Вони самі є тими, хто може проводити ці збори в ролі інструкторів. Тобто комунікація потужна.

— Наскільки, на вашу думку, міністерству вдається налагодити контакт із громадськими ветеранськими організаціями? Чи є діалог та довіра?

— Дуже чутливе питання. Нині у країні діють багато громадських організацій, які представляють різні ветеранські рухи. Наш ворог наполегливо роздмухує всередині ветеранського руху деструктивні течії, є певна політизація ветеранських проблем. Тож я із самого початку зазначила: вся ветеранська тема має бути деполітизованою, адже передовсім ми всі боронимо державу Україну, країну, своїх людей. І маємо працювати над тим, щоб образ ветерана все-таки перетворився на образ носія таких цінностей, як воля та гідність, щоб кожен ветеран усвідомлював, ким він є.

Ми переформатували наш директорат, який називався директоратом позитивного образу ветерана, у директорат формування громадянської ідентичності та ветеранського розвитку. Тобто заклали трохи інші цінності в цей процес, щоб ветерани розуміли, що вони також є тими, хто реалізує ветеранську політику. І що ми разом маємо реалізовувати її, тому що ми міністерство, яке не має жодної галузі промисловості чи виробничої сфери, — маємо тільки людей.

Про це ми, до речі, говорили на ветеранському форумі, і я ветеранам кажу: ви маєте бути активними, маєте оці цінності, які ми з вами проголошуємо, транслювати у свої громади, транслювати будь-де. І коли вами пробують маніпулювати, ви, якщо справді є носіями цих цінностей, не піддастеся на маніпуляції.

Комунікаційно це дуже серйозна і непроста проблема, тож у нас є громадська рада при Міністерстві у справах ветеранів, до якої входять різні громадські організації, і з усіма ми комунікуємо, підтримуємо діалог, хоч би яким непростим він був.

Ми також працюємо на ветеранських інформаційних майданчиках, наприклад, завдяки фонду «Повернись живим», що має багатотисячну аудиторію ветеранів на своїх сторінках у соцмережах. Приходимо всім складом міністерства разом з керівниками директоратів і відповідаємо на запитання, нагальні для цих людей. Розповідаємо, які у нас можливості, куди ми рухаємося, де нам потрібна допомога, де, можливо, громадськості потрібна допомога. Ми відкриті до комунікації.

— Ви вже рік на посаді міністра. Якщо підсумувати, що вдалося за цей час і що залишилося проблемою?

— По-перше, цього року ми внесли зміни до бюджету України 2021 року і додатково отримали 282 мільйони гривень для надання житла ветеранам. Ці суми буде перераховано на місцеві бюджети вже цього року, і близько 170 родин ветеранів отримають дах над головою. На наступний рік бюджет передбачає більш як 6 мільярдів гривень, з яких 5,5 мільярда, як вже згадувалось, підуть на вирішення житлової проблеми. На мій погляд, це потужний сигнал, що в державі ветеранська політика — пріоритет.

По-друге, ми створили ветеранський фонд, який, упевнена, запрацює як дієвий інструмент ветеранської політики. Презентовано бета-версію реєстру ветеранів, отже, до кінця цього року реєстр теж працюватиме. Ми створили інформаційно-довідкову систему про заклади охорони здоров’я та реабілітаційні центри, до яких можна звернутися по отримання послуг.

Ми провели два великих форуми. «Там, де ти, там Україна» — форум уже став традиційним, і цього року ми зробили його ціннісно орієнтованим, до 30-річчя Незалежності провели в межах президентської ініціативи «Україна 30. Захисники». У його роботі взяв участь Президент України, завітав Вселенський патріарх Варфоломій, чим відзначив духовну підтримку українського війська. Другий форум відбувся нещодавно у Краматорську і був сфокусований на ветеранській регіональній політиці: як діяти в умовах децентралізації, як фінансувати конкретні проєкти, за що відповідає громада, за що — центральні органи влади, у чому роль громадськості.

Маємо амбітну мету: створення системи реабілітаційних центрів, а ще (ми презентували цей проєкт іноземним партнерам, тож, припускаємо, з’являться інвестори) побудуємо біля Києва великий реабілітаційний медичний центр для ветеранів на кшталт американських.

— Цікаво, у Міністерстві ветеранів працює багато ветеранів чи лише ветерани?

— Не лише, але працюють. У нас перший заступник міністра — Герой України, ветеран; заступник з питань цифровізації — ветеран, відповідальний за міжнародну політику, учасник бойових дій у складі миротворчих контингентів. Чому це важливо? Тому що ніхто не зрозуміє ветерана так, як інший ветеран.

(Надруковано зі скороченнями)