«Молимося за Україну»

Коли потрапляєш у Київ, не полишає відчуття, що все місто оповите велетенським жовто-блакитним стягом. Адже такого спалаху патріотизму та популярності української символіки незалежна Україна досі не знала.

Правда одна?

Російське вторгнення на Донбас і будь-яка незначна побутова тема, якої ви торкаєтеся з випадковим співрозмовником, неминуче приведе бесіду до обговорення психічного стану Путіна, участі у волонтерському русі, оцінок дій влади на сході й виплеску безмежної туги за загиблими та пораненими. Є речі, які не піддають сумніву більшість українців: нахабна анексія Криму Росією, брехливість і цинізм тамтешньої пропаганди на тлі відкритого воєнного вторгнення російської армії на Донбасі, маріонеткові сепаратисти на сході, які під диктовку Москви втягли у братовбивчий конфлікт два народи.

Проте повернувшись до Страсбурга у футболці із золотим тризубом, я не врахувала того, що ці істини в очах пересічних громадян стають тим менш очевидними, чим далі літак віддаляється на Захід від української столиці.

Останнім часом у Страсбурзі в магазинах чи на базарі продавці запитують мене: «Ви звідки родом, мадам?» Почувши відповідь: «З України», округлюють очі, хитають головами, цокають язиком і вигукують: «О-ля-ля!»

Картинка з новин

Мама одного з однокласників мого сина 42-річна Марджорі, зустрівши мене на шкільному подвір’ї 1 вересня, розповіла, що ціле літо згадувала і молилася за мене щоразу, коли з екранів телевізорів розповідали про Україну. «Твоя родина у безпеці? У Києві все спокійно?» — кілька разів перепитувала, тож мені ще й довелося її заспокоювати, переконуючи, що в Києві все гаразд. Поки що.

Мама іншого хлопчика, 47-річна полька Данута, одружена з французом і останні 20 років живе у Франції. Вона також підходить до мене і одразу запитує: «Ти втекла з України назавжди?» Ні, кажу, приїхала працювати. Тоді вона розповідає, що їздила влітку до родичів у Познань. «У Польщі всі дуже бояться росіян і вболівають за Україну, щоб там не було війни», — переповідає вона. Кажу їй, що війна триває, розповідаю про російську танки, «Гради», сотні вбитих і про те, що цього літа у київському шпиталі ледь встигали оперувати поранених бійців. Данута довго мовчки дивиться на мене. Я навіть подумала, що вона не дуже добре мене зрозуміла (ми розмовляємо кожна рідною мовою). Проте за мить перепитує, хитаючи головою: «Невже це так насправді?!»

34-річний поляк Роберт, який працює у Страсбурзі й також нещодавно повернувся з відпустки з рідної Варшави, розповів, що у Польщі здійнялася потужна хвиля любові до України. «Хоч куди поїдь чи піди — лише й чути новини про Україну, а наші музичні радіостанції весь час ставлять пісні українських співаків і гуртів», — каже Роберт. За його словами, поляки «добре розуміють, з ким українці стали до бою і що бій цей буде дуже важким».

«Неупереджений підхід»

39-річна італійка Саманта на моє запитання, що думають у неї на батьківщині про події в Україні, відповіла так: італійці настільки сконцентровані на власних проблемах, що ця тема рідко стає предметом обговорення на вулицях чи у кафе, та й у випусках новин сюжети про Україну з’являються не щодня.

Сама Саманта, яка, за її словами, намагається користуватися різними інформаційними джерелами, хоч і не схвалює дій Путіна, але й не вірить у те, що Україна — безневинна жертва.

«У вас були утиски росіян, ваша нова влада скасувала мовний закон, який стосувався прав російської мови», — сказала вона мені. Мою відповідь про те, що цей закон і досі чинний й історичний екскурс про боротьбу української мови за виживання, про радянську русифікацію, а також посилання на резолюції Європарламенту та ПАРЄ, в яких заперечується наявність будь-яких фактів утиску російськомовного населення, вона вислухала мовчки. І якщо взяти до уваги, що під час своєї палкої промови я трохи підвищила голос (відвідувачі кафе почали позирати на наш столик), мої щоки розчервонілися, а в очах заблищали сльози, Саманта, мабуть, залишилася при думці, що владу в Києві захопили навіжені українські націоналісти.

Смертельне братерство

«У Данії люди обурені діями Путіна й твердо переконані, що його потрібно зупинити», — сказав данський журналіст 65-річний Пітер фон Коль. Його співвітчизники вважають, що світ обдурив Україну, яка віддала свою ядерну зброю і тепер опинилася сам-на-сам з «божевільним власником ядерної кнопки». «НАТО повинен надати вам зброю», — вважає Пітер.

61-річний шведський бізнесмен Ларс, який працює у Страсбурзі, розповів, що «шведи стояли і стоятимуть за Україну горою. Швеція знає, що означає воювати з Росією, тому ми ніколи вас не залишимо і допомагатимемо чим можемо», — переконаний він.

41-річна румунська журналістка Іоланда міцно обняла мене, зустрівши: «Румунія вас розуміє так, як ніколи не зрозуміє Німеччина чи Іспанія, бо мої батьки і я дуже добре пам’ятають, що таке залізні лабети «братської любові» Росії».

Зручний нейтралітет

Я намагалася з’ясувати ставлення до подій в Україні й у співробітників Ради Європи. Зізнаюся, що чекала від них почути слова підтримки і співчуття, бо вважала, що люди, які вільно оперують статтями міжнародних конвенцій та хартій, для яких захист прав людини і обстоювання верховенства права — принципова справа, здатні відрізнити факти від пропаганди, правду від брехні, чорне від білого. Проте ті, з ким починала розмову на цю тему, про конфлікт в Україні говорили лише обтічними фразами на кшталт: треба шукати дипломатичне вирішення і дослухатися до всіх сторін конфлікту.

Один із працівників РЄ, грек за національністю, пояснив по-дружньому, off the record, що, оскільки і Росія, й Україна — члени цієї організації, а співробітники її апарату отримують чималеньку платню за рахунок внесків усіх країн, то не займатимуть позицію на користь якоїсь однієї зі сторін: хто ж пилятиме гілку, на якій сидить? Він також згадав, як під час квітневої сесії ПАРЄ, коли депутати ухвалювали резолюцію про позбавлення російської делегації права голосу через анексію Криму, одна з українських співробітниць РЄ роздавала колегам антипутінські листівки, на яких був карикатурний портрет російського президента з гітлерівськими вусиками. «Я не взяв цієї листівки, — сказав він мені, — бо вважаю, що вона не мала права навіть приносити їх у приміщення Ради Європи».

Інший високопоставлений співробітник ПАРЄ сказав, що, мабуть, найближчим часом в асамблеї поступово понижуватимуть пріоритетність «кримського питання». «Усі ж розуміють, що Крим Україна вже ніколи не поверне», — сказав він, дивлячись мені в очі.

Без права на повернення

Уже давно перестала чекати слів співчуття чи підтримки від тутешніх знайомих чи випадкових співрозмовників, які, дізнавшись, що я з України, вступають у політичні дискусії. Проте щирі, сказані від серця слова западають у душу надовго.

Мій давній добрий друг, хорватський журналіст Іван Салечіч сказав, що хорвати відчувають моторошне дежа вю, коли спостерігають за подіями в Україні. «Те, що Путін робить з Україною, — калька того, що робив з нами Мілошевич, — розповідає Іван. — Спекуляція на мовному питанні, міфічні порушення прав сербів у Хорватії, військове вторгнення, смерті, сепаратистський рух — ми все це пройшли». Але, каже Іван, хорватів вчасно врятувало НАТО, а українці залишилися наодинці з однією з найбільших армій світу. Він підбадьорює мене і переконує, що Україна переможе. «Ви пройдете цей шлях, ви дуже змінитеся, бо покоління Майдану і війни на Донбасі назавжди запам’ятає ці смерті й руйнування, — переконує мій хорватський друг і твердо додає: — Але дороги назад у вас нема».