Пам'ятаєте відому фразу Штірліца із "Сімнадцяти миттєвостей весни": "Більше всього на світі мені шкода старих та дітей. Вони є найбеззахиснішими"...

Моїм батькам, колишнім дітям війни, вже під сімдесят... Їхнє дитинство - родом із 42-го. Але вони, як і більшість їхніх однолітків, не люблять демонструвати в маршрутках для безкоштовного проїзду книжечку з позначкою "діти війни". Тому що "риночні" душі деяких водіїв дратують власники пільг. "Маршрутчики" іноді просто... ігнорують таких "голосуючих" на дорозі, воліючи взяти міцного платоспроможного молодика або молодицю...

Мої батьки народилися у 1942-му в Житомирській області Володарськ-Волинського району в селах з поетичними назвами Грушки та Зірка. Люся з'явилася на світ у березні, Боря - в серпні того ж року. Моя бабуся, коли Люсі було 7 місяців, захворіла на тиф і разом з чотирма дітьми потрапила до районної лікарні. На господарстві залишилися мамин тато й вона. В село ввійшли німці, тому дідусь мусив переховуватися в погребі (як тракторист він мав бронь від військової служби). Доньку годував уночі - наливав у пляшечку молока, а на день залишав на "самообслуговування". Через місяць, коли бабуся з дітьми повернулася з лікарні, у колисочці, що висіла в хаті на шнурках, вони побачили вражену виразками та пролежнями дитину. Всі думали, що вона не виживе. Дитя було схоже... на живий крикливий шмат м'яса. Бабуся переживала, що обличчя дівчинки, яка всім випробовуванням назло вижила, буде спотворене. Але Бог не обділив дівчинку красою. Проте в дитинстві Люся хворіла на золотуху і страждала від алергії. Місцевий фельдшер робив їй майже на все обличчя шапочку з бинтів, залишаючи отвір для очей. А під пов'язкою ховалися рани на обличчі. Вже в дорослому віці мама страждала від екземи, що "подарувало" її військове дитинство.

...Батьків батько пішов на фронт воювати проти фашистських загарбників. І за іронією долі, першу шоколадку його маленькому сину подарував... німець, який жив на квартирі у його сім'ї під час окупації... А коли батько повернувся з війни, Боря запам'ятав незнайоме слово "госпіталь", значення якого тоді не розумів. Саме там лежав голова великого сімейства з численними пораненнями, отриманими під час війни. Іграшками Бориса (як і більшості хлопчаків після війни) стали зброя, гранати та різне військове майно, залишене на нашій території. Нерідко відлуння війни розривало вже мирну тишу.

Коли Борі було шість років, він разом з друзями в одній сільській криниці, взявши драбину, відшукав за допомогою металевих гачків багато цікавого "військового" майна, серед якого були не лише автомати, а й досить мирна друкарська машинка, що від перебування під водою вийшла з ладу. З цим добром пацани помандрували до соснового лісу, де свої трофеї поповнили ще й снарядами. На відміну від друкарської машинки, останні виявилися цілком дієздатними. Хлопці розпалили вогнище і вирішили кидати свої знахідки прямо в нього. Вони ледве не загинули від сильного вибуху, а побачивши, що до лісу біжать дорослі, мерщій кинулися до сусіднього березового гаю. Вони, як мавпи, повиплигували на берези, заховавшись від гніву дорослих. "Колись популярним був фільм "Тарзан", головний герой якого плигав по ліанах, а ми - по березах. Потім цей фільм зняли з прокату, тому що багато дітей, що копіювали Тарзана, гинули, падаючи з дерев", - пригадує батько...

До речі, у мого рідного дядька на згадку про бешкетне післявоєнне дитинство за 3-4 мм від серця і досі "живе" осколок снаряда. Лікарі вважають, що він народився в сорочці...

Мабуть, кожен з дітей війни народжений всупереч долі. Але чомусь вона усміхнулася саме їм - напівголодним, позбавленим іграшок та належної батьківської уваги. І коли наші діти війни сідають у маршрутку, хочеться, щоб доля в особі звичайнісінького її водія, хоча б цього разу привітно усміхнулася до них. Вони на це заслужили.