135 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА ДОНЦОВА

ПАРАЛЕЛІ. Завдяки старанням радянських пропагандистів Дмитра Донцова досі багато хто вважає ідеологом українського фашизму. Доливають оливи у вогонь чимало вже сучасних політологів, які стверджують, що Донцов і Липинський — основоположники двох нібито кардинально різних течій українського націоналізму — суто етнічного, концепцію якого втілено у лозунгу «Україна для українців», і громадянського, де головний критерій належності до українського народу — не національне походження, а територія проживання.

Основою ідеології ОУН стало саме вчення Донцова про інтегральний націоналізм, який видають за синонім українського фашизму. Однак фундатор цієї організації Євген Коновалець не втомлювався нагадувати: «Нація має бути для нас приматом всіх приматів, а не раса». Це пряма відповідь тим, хто досі торочить про єдність націоналістичної й нацистської ідеології з її культом расової вищості й чистоти.

Саме Липинський заявляв, що нам, українцям, «мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл, аніж чужинець, який мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі». Натомість «фашист» і «расист» Донцов писав, що «для мене генерали української армії російського чи німецького походження, що навіть не навчилися по-українськи, є більші патріоти, коли боролися за українську справу, ніж Юрко Коцюбинський чи Дмитро Мануїльський, які хоч українці за походженням, але разом із бандами Муравйова руйнували Київ».

Навіть жахаючий «інтегральний» націоналізм «бЕндерівців», яким лякають світ путінці, насправді у термінології Дмитра Донцова називався «дієвим» (від слова «діяти»). Він є противагою політичній імпотенції так званої еліти України, чия поміркованість та прагнення до компромісів з ворогами вже не раз призводили до втрати державності. Саме незалежність суджень і крах віри у месіанство «старшого брата» так перелякала ще у лютому 1914 року лідера кадетів Мілюкова, що він заявив із трибуни Державної думи: «Тепер, коли українці починають говорити, що всяка надія на Росію є утопія, я кажу: бійтеся його! Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами!»

Час підтвердив правоту цього пророцтва, хоч найбільша перепона у становленні нації — не чужинці, а рідна еліта, яка надто добре знає, чого хоче для себе, але байдужа до прагнень народу. Саме це стало чи не головним злочином Донцова в очах тих, хто, за його словами, забував керуватись основними принципами державотворення ще із давніх-давен: «Добро «Отчизни нашея» і караюча рука справедливості для «отродков і отщепенців».

Ідеолога українського націоналізму досі звинувачують у волюнтаризмі, вождізмі й навіть прагненні поставити на чолі мас фюрера. Насправді Донцов констатував, що будь-який народ (українці тут не виняток) складається з людей «національно пасивних, готових піти за всякою справжньою силою» та «стихії, менше або більше політично свідомої». І тим, і іншим потрібні керівники, які дали б енергії мас «мету, напрямок і форму».

Лише збочена уява може трактувати такий підхід як фашистський, бо свята правда, що навіть зграя левів на чолі з бараном мало чого варта, а отара баранів на чолі з левом здатна перемагати. Святе місце порожнім не буває, як уже в нинішні часи пересвідчилися жителі Криму, де імпотенцією української влади скористалися путінці. У підсумку очолені ними барани замість омріяного життя «як у Москві» опинились у глухій провінції Росії.

А для українців під проводом баранів так і залишається недосяжним задекларований у ст. 1 Конституції постулат: «Україна є демократична, соціальна, правова держава». Демократії нам уже двічі довелося добиватися на Майданах, соціальність красномовно засвідчують найнижчі у Європі зарплати, а торжество закону — лавина звернень до Європейського суду з прав людини.

У такій ситуації важко не погодитися з Донцовим, який стверджував, що єдиною основою для об’єднання нації у нас має «стати не всесвітянська, не соціальна, а лише національна ідея, що гляділа би в майбутнє і мала відвагу скорити собі свій світ». Однак навіть створення в Україні українського світу з домінуванням рідної мови і дієвою економікою нам видають за прояв націоналізму, а «свободу для каналій торгувати Батьківщиною», як із гіркотою констатував Донцов, — за торжество плюралізму і демократії.

Заклик Донцова «панувати не над кимось, а на своїй землі» псевдодемократи і чужоземні шовіністи досі сприймають за вияв «українського фашизму»

335 РОКІВ ВІДЕНСЬКОЇ БИТВИ

Українські переможці султана

ПОГЛЯД. Завдяки телесеріалу «Величне сторіччя. Роксолана» нині майже кожен щось чув про битви за Відень. 1529 року місто спробував захопити султан Сулейман, а через півтора сторіччя відбулася Віденська битва, перемога в якій об’єднаного війська християн поклала край загарбанню Західної Європи Туреччиною. Ось лише із внеском України у цю вікторію справи такі самі, як із заявами Путіна, що, мовляв, росіяни перемогли б Гітлера без українців.

Один з польських істориків на науковій конференції, присвяченій Віденській битві, навів факт, що Київське воєводство, яке на той час входило до складу Речі Посполитої, внесло лише 0,2% загального обсягу військового податку, який накладали пропорційно чисельності населення. Отож саме таким нібито був внесок українців у перемогу під Віднем.

Насправді українськими землями, крім розореної безперервними війнами Київщини, ще були Волинське, Подільське, Белзьке і Підляське воєводства та Руський край (сучасні Львівщина, Тернопільщина, Івано-Франківщина). Серед загалом 22 тисяч жовнірів під командуванням польського короля Яна ІІІ Собеського, які здобули перемогу під Віднем, українці й вихідці з українських земель становили понад 13 тисяч, тобто дві третіх усього війська Речі Посполитої.

115 РОКІВ ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА КОТЛЯРЕВСЬКОМУ

«Будеш, батьку, панувати…»

ПАТРІОТИЗМ. Віддаючи належне нашому пророкові Шевченку, не варто забувати, що перший письменник сучасної української літератури — Іван Котляревський, якого Кобзар називав літературним батьком. Безсмертна «Енеїда» вперше довела зведеним до рівня малоросів українцям, що їхня мова придатна не лише для побутового спілкування, і нагадала, що у панських хоромах і скромних селянських хатках-мазанках живуть об’єднані етнічним походженням земляки. Так само, як написана Івасюком «Червона рута», «Енеїда» зробила українську мову популярною у найвіддаленіших куточках величезної Російської імперії.

Цілком закономірно, що коли в адміністративних центрах українських губерній постали монументи російському поетові Пушкіну, українці ініціювали спорудження пам’ятника Котляревському, який, на відміну від опального в очах влади Шевченка, не мав політичних провин перед царським самодержавством. Однак Полтавській міській думі знадобилось аж три роки роздумів і дискусій, доки 1894-го вона офіційно звернулася по дозвіл на увічнення пам’яті Котляревського та початок збирання пожертв на монумент йому.

Підстав відмовити не було, однак у Петербурзі ще пам’ятали епопею зі спорудженням пам’ятника Хмельницькому в Києві, кошти на який не змогли назбирати у всій імперії. Отож хитрі царедворці дозволили збирати пожертви «на Котляревського» лише на території Полтавської губернії, сподіваючись, що ініціатива малоросів само собою заглухне.

На подив Петербурга, необхідну суму швидко зібрали, і пам’ятник мав постати 1898 року — до сторіччя виходу «Енеїди». Довелося задіяти суто бюрократичні перепони і спробувати заговорити добру справу. Мовляв, чи не краще за зібрані кошти побудувати освітній будинок ім. Котляревського чи започаткувати ще якусь благодійну ініціативу?

Лише з великими потугами українській інтелігенції вдалося здолати спротив влади, і 12 вересня 1903 року (30 серпня ст. ст.) у центрі Полтави нарешті постав пам’ятник творцеві безсмертної «Енеїди». Свято української культури зібрало і полтавців, і небайдужих українців з України та Росії. Зокрема, в Полтаву приїхали Леся Українка з матір’ю Оленою Пчілкою, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Михайло Старицький, Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь і ще десятки діячів, яких нині вважають класиками і корифеями.

Царська влада потурбувалася, щоб свято українців не пройшло без ложки дьогтю, якою стала заборона підданим Російської імперії, на відміну від приїжджих з-за кордону, виступати на офіційних заходах українською мовою. Цей наказ на урочистому засіданні, що відбулося вже після відкриття пам’ятника, проігнорувала вчителька з Чернігівщини Ольга Андрієвська. Її українськомовний виступ перервало гнівне калатання дзвоника в руках міського голови Полтави.

Після цього на сцену піднявся харківський юрист Микола Міхновський, який заявив, що має доручення прочитати привітання учасникам зібрання мовою Котляревського, але через незаконну заборону не може цього зробити. Тому змушений покласти на стіл перед головуючим порожню теку, а текст невиголошеної промови забрати із собою.

Приклад Міхновського наслідувала решта записаних на виступ, що спонукало заступника губернатора дременути із зали засідань. Українці навіть за тих умов довели, що вміють захищати рідну культуру, а наша мова, наша правда не вмре, не загине.

130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПИЛИПА КОНОВАЛА

Кавалер Хреста Вікторії

ГОРДІСТЬ. За всю півторастолітню історію існування вищого військового ордена Британії Хреста Вікторії ним нагороджено 1356 осіб. Серед них уродженець Хмельниччини українець Пилип Коновал, який перед Першою світовою війною емігрував у Канаду і влітку 1917 року відзначився винятковою мужністю в боях на території Франції.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)