У країні тривають передвиборчі баталії. Це, попри все, й своєрідне театралізоване дійство, в якому його учасникам треба грати не гірше, ніж на сцені. У Тернопільському академічному драмтеатрі ім. Тараса Шевченка вирішили завітати на передвиборну кухню, аби все смажене-варене політиками й кандидатами за омріяний мандат глядач побачив завчасу. Щоправда, за виставу взялися ще задовго до подій на Майдані, готувалися радше до народного волевиявлення наступного року. Але хід історії подію прискорив. 

Проте, схоже, час мало що змінив у політтехнологіях, у поведінці та діях народних обранців. Адже режисер-постановник заслужений діяч мистецтв України В’ячеслав Жила вивів до тернопільського глядача персонажів п’єси «Народний депутат», що вийшла з-під пера сербського драматурга Браніслава Нушича майже 130 років(!) тому. Досі, до слова, жоден з українських театрів ще не брався за сценічне втілення цієї комедії.

Чи побачить, почує, відчує

Рік тому в театральній бібліотеці В’ячеславу Жилі випадково потрапила книжка із п’єсами Браніслава Нушича. Революція гідності, певна річ, внесла зміни й у художнє вирішення спектаклю. Майданівці й антимайданівці, роздратовані високопосадовці, силовики, журналісти творять-спричиняють високу напругу емоцій. Дехто з акторів усе це вкотре переживає насправді, адже про Майдан знає із власного там перебування. Глядачі тим часом у горнило виборчих подій потрапляють уже у вестибюлі театру. Музика, галас, викрикування гасел кандидатів у депутати, розмахування партійними прапорами, роздавання агітаційних матеріалів — усе, як цього вимагає передвиборча кампанія.

«Побачу, почую, відчую» — гасло провладного висуванця Аврема Прокича так і відлунює до болю знайомим девізом одного українського «глави держави», який дременув за Дон. Інший, але вже «єдиний опозиційний» Івкович, обрав не менш стандартний клич теперішніх політиків: «Ваш голос — наші гроші».

Фото Тараса ІВАНКІВА

Варто коротко розповісти й фабулу цього політично-сатиричного дійства-фарсу. Події-баталії крутяться навколо родини власника крамниці Аврема Прокича, образ якого втілив заслужений артист України Іван Ляховський. Грішків Аврем має чимало. Скажімо, персонаж Йовіца Еркович дорікає йому продажем «з-під поли» спирту. Здається, й ерудицією не відзначається, оратор із Прокича теж ніякий. Зате вміє напустити туману щодо своєї статечності, розсудливості, звісно ж, усім єством підтримує політику правлячої партії, демонструє надмірну свою слухняність місцевим її очільникам. Його старання оцінили й висунули «єдиним провладним кандидатом».

Підкуп, обман, чорний піар розцвіли в Авремових діяннях, він користується послугами махінаторів-політтехнологів, у кнайпі (шинок, корчма) за його гроші простий електорат цмулить вино. Квартирант у Прокича — ніхто інший, як його конкурент на виборах від опозиції та майбутній зять адвокат Івкович (заслужений артист України Олександр Папуша). В родині на передвиборному ∂рунті спалахують конфлікти.

Але це, мабуть, усе пусте. Адже Аврем зізнається Івковичу, що ненавидить його лише політично. Тож не сприйняв, так би мовити, з валідолом Прокич і власну поразку на виборах, які до того ж перевернули все догори дри∂ом у його житті. Відає ж бо, що під заступництвом зятя-депутата йому й надалі житиметься добре. Ось вам і сімейність, кумівство, в якому вже тривалими роками купається-багатіє й український істеблішмент.

«Говорить правдою сьогодення»

Загалом, каже режисер-постановник, «матеріал говорить правдою сьогодення». І глядач, слухаючи висловлювання, міркування героїв вистави, спостерігаючи за їхніми діями, заломлює світло на день нинішній, знаходить чимало відповідностей у житті. В уста персонажів навіть укладені суто наші гострі дотепи-реалії: «Ще посидимо на шиї народу», «Совість народу прийде до вашого дому». У виставі під сатирично-гумористичні кулі потрапила вся фальш виборчого процесу, бюрократизм, корупційний спрут.

Якщо не вмітимемо сміятися над власними проблемами, переконаний В’ячеслав Жила, то не зможемо впевнено просуватися у майбутнє. Тож театр новою творчою роботою «викликав вогонь на себе», не боячись і не зважаючи ні на що й ні на кого.

Нова вистава — незвична для колективу шевченківців. І виходить, кажучи словами В’ячеслава Жили, на кшталт Брехтівського політтеатру, де актори не все проживають, а дивляться на ролі ніби збоку.

Є цікаві режисерські потрактування. Насолоджувався й сербською, хорватською музикою. Сергій Чикалов, який музично оформлював «Народного депутата», вдало обрамив сценічну канву хітами Горана Бреговича. Режисер-постановник по-своєму використав ці ритми.

У виставі можна спостерігати своєрідні «скачки» персонажів. Такі рухи та вистриби, напевно, додають не лише комічності, а й з розвитком подій на сцені починають викликати у глядача певну набридливість, як і подальші нечесні справи героїв.