«Наше православ’я церковне, їхнє — державне»

150-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО

СИМВОЛ. На відміну від ієрархів Московської церкви, які покірно заявляли, що «гонінь на релігію в СРСР ніколи не було і немає», Андрей Шептицький був безкомпромісним і в питаннях віри, і в обстоюванні інтересів довіреної йому пастви. Не дивно, що владику вороже сприймала будь-яка окупаційна влада: царська, гітлерівська, більшовицька.

Варта подиву прозорливість митрополита, який ще 1914 року заявив у захопленому російською армією Львові, що «наше православ’я церковне, а їхнє — державне». Зрозуміло, що служити сильним світу цього вигідніше, ніж Богові і народу, однак саме це відрізняє служіння від прислужництва, а особливо чужій українцям державі.

40-РІЧЧЯ ГЕЛЬСІНСЬКОЇ НАРАДИ

Міф великої хартії розрядки

ПАРАЛЕЛІ. Хрущов обіцяв наздогнати і перегнати Америку, а Брежнєв твердив, що до 1995 року радянська система домінуватиме в усьому світі. Натомість громадяни СРСР переповідали одне одному гіркі враження іноземців від візитів до країни рад: «Які ви щасливі, що не знаєте, в якій бідності живете».

Інакше бути не могло, бо після зникнення ГУЛАГу з рабською працею в’язнів та відмови від неоплачуваної роботи безпаспортних колгоспників з’ясувалося, що радянські рублі не мають реального товарного забезпечення. Мілітаризована економіка не здатна була прогодувати власних громадян, через що доводилось імпортувати пшеницю.

Отож згода СРСР на проведення в Гельсінкі міжнародної наради лідерів 35 держав та підписання заключного акта, що отримав назву великої хартії розрядки, були вимушеними кроками. За визнання непорушності кордонів у Європі та обіцянку поважати права людини комуністичні лідери отримали валюту за експорт нафти і газу, доступ до передових західних технологій та змогу зменшити військові витрати.

Проте навіть це не врятувало радянську імперію від краху, а переслідування дисидентів та вторгнення до Афганістану довели світові, що СРСР не здатний ні до мирного співіснування ні, тим більше, до співпраці. Те саме стосується його правонаступниці, де незгодні — поза законом, а агресія проти сусідніх держав — норма. 

45-РІЧЧЯ МУЗЕЮ КОСМОНАВТИКИ В ЖИТОМИРІ

Зоряні висоти немістечкового патріотизму

ПРИКЛАД. Нині вже важко повірити, що ім’я генерального конструктора перших космічних кораблів стало відомим людству в 1966 році з офіційного некролога про смерть Сергія Корольова. Саме тоді українці дізналися, що тихий провінційний Житомир, з яким тісно пов’язаний родовід теоретика космічних досліджень Костянтина Ціолковського, — мала батьківщина генія практичної космонавтики, завдяки таланту якого здійснено запуск перших штучних супутників Землі та політ Юрія Гагаріна.

Тож виникло цілком зрозуміле бажання з’ясувати подробиці про житомирський період біографії Сергія Корольова. Першим за цю справу взявся кореспондент обласної газети «Радянська Житомирщина» Лев Ботвинський, який на свій страх і ризик вирушив до Москви шукати рідних генерального конструктора. Результат був прогнозованим: «компетентні органи» примусово відправили настирливого журналіста додому.

Однак згодом зустріч із мамою Сергія Корольова все-таки відбулася. Тому вже нескладно було відшукати дивом уцілілий одноповерховий будиночок, у якому мешкала сім’я творця перших у світі космічних кораблів у Житомирі.

Уже за рік по смерті генерального конструктора на історичній будівлі встановили меморіальну дошку, міська влада забезпечила відселення жителів із кімнат, які колись займала родина Корольових, а житомиряни фактично на громадських засадах узялися за створення музею, відкриття якого відбулося 1 серпня 1970 року. До речі, завдяки розповідям матері видатного науковця вдалося досить точно відтворити обстановку в квартирі.

Так на перший погляд «містечкова» ініціатива дала старт титанічній роботі, завдяки якій виник унікальний об’єкт, що вже за радянських часів засвідчив світу внесок України в освоєння космосу. Непомітний на перший погляд будиночок став місцем щорічної прощі 90 тисяч відвідувачів, чим не могли похвалися деякі імениті музеї Києва, Ленінграда, Москви.

Однак на створення спеціалізованого музею космонавтики в Україні, тим більше у провінційному, на переконання керівництва СРСР, Житомирі розраховувати не доводилося. Та, як часто буває в житті, знову допоміг випадок і небайдужість патріотів. Розчулений візитом до меморіального будиночка Корольова тодішній керівник виставкового комітету Академії наук СРСР Капіца розпорядився передати на постійне зберігання саме до Житомира експонати пересувної виставки «Радянська космонавтика на службі миру і прогресу», що виявилася не затребуваною за кордоном після трагедії із збиттям південнокорейського пасажирського авіалайнера винищувачем із червоними зірками на крилах.

Зрозуміло, що для зберігання обсягової експозиції знадобилося спеціальне сховище-склад, замість якого неподалік меморіального будиночка Корольова виросла будівля нинішнього павільйону «Космос». Його урочисте відкриття 1 червня 1991 року розширило виставкову площу з понад 150 до майже 800 кв. м. Не відомо, чим завершилось би таке самоуправство, якби створення повноцінного Музею космонавтики фактично не збіглося із проголошенням Незалежності України.

Нині меморіальний будиночок Сергія Корольова й унікальна космічна колекція, де представлено особисті речі підкорювачів зоряних орбіт, ракети Р-5В, Р-12, спускний апарат корабля «Союз-27», скафандри, зразки місячного грунту тощо, приваблюють відвідувачів навіть із найдальшого закордоння. Сам музей — обласна комунальна культурна установа, тож зарплата наукових працівників тут не сягає навіть двох тисяч гривень.

Не менш шокує, що сучасна українська космонавтика, на відміну від радянської, в експозиції представлена, м’яко кажучи, недостатньо. Причина проста: нинішні підкорювачі космосу не готові дарувати навіть застарілі зразки техніки спеціалізованому музеєві на батьківщині Сергія Корольова, а коштів на придбання раритетів, які скуповують іноземні музейники, у Житомирі немає. Як і вільних площ для розширення експозиції, бо розпочате кілька років тому будівництво планетарію із виставковим і читальним залами завершилося скандалом: недобросовісні підрядники роздерибанили надані з обласного бюджету гроші, а нині ще й судяться з музеєм. 

130-РІЧЧЯ ПЕРШОГО ВИКОНАННЯ «МОЛИТВИ ЗА УКРАЇНУ»

Пісенний скарб нашого народу

ГОРДІСТЬ. Молодого Миколу Лисенка по приїзді до Києва чи не найбільше вразило, що тут навіть офіціанти спілкувалися з клієнтами… польською мовою, немов у Варшаві чи Кракові. Навіть згода російських властей на заснування Київського університету була зумовлена насамперед бажанням протидіяти полонізації «южно-русского края», яким вважали Україну в Петербурзі.

Отож коли студент Лисенко запропонував створити малоросійський хор, попечитель навчальної округи сприйняв це з радістю, розцінивши як дієвий засіб боротьби проти польського культурного впливу. На початку 1861 року у переповненій глядачами залі студентський колектив дав перший концерт, який став тріумфальним і останнім. Російські асимілятори нутром відчули, що народна пісенна спадщина, в якій Україна ніколи не іменувалась Малоросією, становить не меншу загрозу імперії, ніж бунтівні польські повстанці.

Уже досвідченим музикантом і знаним композитором Микола Лисенко писав: «Я закінчив Лейпцизьку консерваторію, і мене вчили голосоведіння — як правильно вести тенорову партію чи альтову, сопранову, басову. Та коли почув, як на Полтавщині вибудовують гармонію бабусі, як це ладно, як незвично, — зрозумів, що нічого кращого в житті не чув». Не дивно, що під заборону великодержавних русифікаторів України потрапив друк українських книжок і навіть видання етнографічних праць та досліджень, що поставило братній росіянам православний народ у гірше становище, ніж малі народності Сибіру і Крайньої Півночі з їхніми шаманськими віруваннями. Навіть Святе Письмо в Російській імперії дозволили перекласти понад трьома десятками мов, якими послуговувалися піддані царя, зробивши єдиною забороненою українську, в результаті чого «малороси» змушені були молитися Богові чужинським «язиком».

Натомість у сусідній Австро-Угорщині порядки були толерантніші, зате українці Галичини гостро відчували свою відірваність від Наддніпрянщини та духовних традицій Великої України. Отож коли 1884 року Львів відвідав письменник Олександр Кониський, вихованці місцевої греко-католицької семінарії попросили київського гостя створити для них пісню, що годилась би для храмового та світського виконання. Так народилася знаменита «Молитва», написана на слова побратима композитором Миколою Лисенком. Однак перша версія твору виявилася занадто складною для юних хористів, а перероблений вже на «жіночі голоси» варіант, якому судилася доля духовного гімну України, наприкінці травня 1885 року видрукували у львівській літографії Антона Пришляка.

Перше публічне виконання пісні відбулося 2 серпня 1885 року в Тернополі, куди приїхала група львівських студентів-семінаристів. Саме тут, на концерті, приуроченому пам’яті Миколи Костомарова, над багатолюддям залу, в якому були Іван Франко, Соломія Крушельницька та інші знані діячі нашої культури, пролунала дорога кожному з нас пісня-молитва «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». Її написано в Києві, надруковано у Львові й виконано на тернопільській землі розділеної на той час кордонами, але завжди соборної для українців Вітчизни.

Оголошена «націоналістичною» і за царської, і за радянської імперій пісня-молитва всупереч усім заборонам нарівні з творінням «східняка» Чубинського і «західняка» Вербицького єднала українців в один народ, чого, на жаль, досі бракує всім нам у вже незалежній державі.

 Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)