Картина відвертої безгосподарності та короткозорої політики у використанні того, куди свого часу було вкладено мільярдні народні кошти, вражала. Була осінь 2009-го, але досі перед очима стоїть те, що побачив на Дунай-Дністровській зрошувальній системі: багатокілометрові, широченні магістральні канали, навколо яких колись буяло життя сільгосппідприємств, порожні, замулилися, поросли чагарниками й деревами. Навряд чи вони колись наповняться водою. «В цьому приреченому стані, — писала наша газета у матеріалі «Агрокомплекс Придунав’я: як звестися з колін?» (14 січня 2010 р.), — вони перебувають майже десять років. Характерна деталь для ландшафту поливних сільгоспугідь не тільки Одещини».
За весь цей час ситуація на 2,2 млн га колишніх зрошувальних систем Таврії, Криму та Бессарабії ще більше погіршилася. За даними Держводагентства України, торік полито 604,2 тисячі гектарів. Тобто 27% від можливого. З наявних зрошуваних земель не використовується у зрошуваному землеробстві 1,4 мільйона гектарів (!), і лише 746 тисяч гектарів можна поливати без додаткових капітальних вкладань. На 385,8 тисячі гектарів зрошувальні системи взагалі вже підлягають списанню та переведенню в богарні землі. Дохазяйнувалися…
І перспектива для аграрного сектору південних областей за такої тенденції вбачається ще безвихіднішою. «Невже держава дозволить втратити зрошувальні системи?! — мовив спересердя у нашій бесіді Георгій Чиклікчі, голова відомого на Бессарабії СПК «Дружба». — Адже поливні землі — це національне багатство, гарантований страховий фонд країни у вирощуванні сільгоспкультур незалежно від погодних умов».
Говорили про це чотири роки тому. Тоді в цих південних регіонах країни, що споконвіку вважалися її житницею, виробниками найцінніших — твердих сортів пшениці, а своїми овочами в часи СРСР «завалювали» не тільки всю Україну, а й індустріальні центри Союзу, не відбувалося тих контрастових процесів, що набули останнім часом вражаючих темпів. Йдеться про активне будівництво саме в цих регіонах енергогенеруючих потужностей з використання відновлюваних джерел енергії (ВДЕ). Виробництво, наприклад, електроенергії на базі сонячних електростанцій (а вони всі приватні) в 2012 році збільшилося в 11 разів. І це взагалі чудово. Це світова тенденція: до 2030 року, за прогнозами міжнародних організацій, на частку ВДЕ припадатиме половина світових потужностей енергогенерації. У Німеччині, де після подій на Фукусімі керівники держави заявили про поступову відмову від атомної енергетики, вже в 2020 році 40% енергії вироблятимуть з відновлюваних джерел. Україна за сім років хоче замінити 11% традиційної енергетики альтернативною. Нині ця частка становить лише 1,5%. Чи вся ця стратегія, крім врахування приватних інтересів, не суперечитиме національним інтересам — у традиційній енергетиці та аграрній галузі?
Питання, більшість з яких залишаються без відповіді
Під будівництво СЕС і ВЕС, скажімо, на Миколаївщині, яку в створенні виробництв альтернативної енергетики вважають одним із лідерів у країні, «використовуються непродуктивні, низькоефективні землі в аграрному секторі. Їм дається друге життя». Завдяки, як запевняють, приватним сонячним і вітряним електростанціям. Відродження та використання наявних тут зрошуваних земель за таких тенденцій, певне, відходять на другий план: із 190,3 тисячі гектарів сільгоспугідь, що потенційно готові для поливу і спроможні давати миколаївцям значно вищі врожаї, поливають лише 21,2 тисячі гектарів. Причин цього багато. І погіршення технічного стану внутрішньогосподарських зрошувальних систем, і їх розкрадання, і брак потрібної дощувальної техніки.
Коли тут, на державних підприємствах і у величезному зрошувальному господарстві, що перебуває в комунальній власності місцевих органів влади, відбудуться кардинальні зміни на краще, важко сказати. Бо останніми роками виникли значно вагоміші мотиви, що опосередковано стимулюють вже вельми великий прошарок української бізнес-еліти займатися на сонячному півдні країни не відродженням та модернізацією зрошувальних систем під нові технології зрошування, підвищенням родючості сільгоспугідь, а оволодінням земельних площ під спорудження сонячних і вітряних електростанцій. Тут сьогодні схрестилися, по суті, інтереси держави і могутніх бізнесових груп. Останні впевнено перемагають. Завдяки захмарним стимулам займатися ВДЕ, «зеленому», перш за все, тарифу та багатьом іншим преференціям, які надають приватнику наші законотворці. Чи також стрімко збільшуються від цього надходження до державного бюджету? Великі сумніви.
Вони тільки посилюються, коли вникаєш у регуляторну кухню. Атомні станції (поки що державні) торік отримували, наприклад, за свій 1 кВт/год. 21 копійку, тоді як приватні власники сонячних електростанцій — 505,09 копійки. Різниця — у 24 рази! (В Німеччині ця різниця становить 30%). І такий шалений бізнес на «зеленій» енергетиці невеликого кола підприємців, близьких до влади, гарантований до 2030 року. Навіть якщо з Оптовим ринком електроенергії (ОРЕ) і сумнозвісним перехресним субсидуванням буде, як обіцяють, колись нарешті покінчено і держава перейде до прямих контрактів з постачання електроенергії. Вже сьогодні тривають розмови про те, що гроші для компенсації різниці в тарифах «альтернативними» отримуватимуть за рахунок надбавки до тарифу, що встановлюватиметься для АЕС. А вони, звичайно, включатимуть ці витрати у свій тариф для населення та промислових підприємств.
З таким захмарним стимулюванням спорудження альтернативних, не традиційних виробництв електроенергії можна було б погодитися, якби йшлося про згортання в країні виробництва електрики за рахунок ядерного палива, яке ми купуємо в Росії за великі кошти. Але ж відповідно до оновленої Енергетичної стратегії до 2030 року ВДЕ займатимуть сегмент десь 11—15%, а АЕС повинні й далі виробляти до 50% електроенергії. Для цього їм потрібні достатні кошти. І для нормальної експлуатації станцій, і для наповнення відповідних фондів. У тім числі для подовження терміну експлуатації атомних енергоблоків. 70% з них уже наближаються до закінчення проектної експлуатації. Протягом десяти наступних років вони вимагатимуть кількох мільярдів доларів, щоб їм продовжили життя ще на 20 років. До сьогодні не відомо, коли ж ми розкриємо «зачинені» потужності атомних станцій у західних і південних областях, які дорівнюють простою двох енергоблоків-мільйонників. Адже, нагадаємо, Рівненська, Хмельницька і Запорізька АЕС вже давно працюють не на повну потужність через недостатню пропускну спроможність ліній електропередач, брак потрібних трансформаторних підстанцій. Без них ці атомні підприємства не можуть вийти на встановлену потужність, бо не можна цю «надлишкову» електроенергію західного регіону передати до центру й на схід країни. Щоб покінчити з таким дисбалансом, що багато років лихоманить ОЕС, треба вкласти, за словами керівників «Укренерго», мінімум 4-5 мільярдів доларів. «Таких коштів з державної кишені ніколи не отримаємо». Водночас у Прикарпатті та Закарпатті, тобто в тому регіоні, де зачинені потужності двох АЕС, вже котрий рік триває ажіотаж навколо будівництва малих і міні-ГЕС. Це клондайк для інвестування: «зелений» тариф їм підвищили до 126,27 коп. (за середньої собівартості однієї кВт/год. 50—60 коп.). Бізнес шалений! У травні такий тариф отримали 80 приватних виробників гідроенергії. Пам’ятаєте тариф для державних АЕС? 21,1 коп. (це, до речі, в 3,2 раза менше, ніж мають теплові електростанції, які вже на 80% приватні). А з початку наступного року відповідний закон дозволить підключати до мережі ОЕС виробників сонячної енергії потужністю до 10 кВт. «Зелений» тариф для них становитиме 4 гривні за 1 кВт/год. Що від цього реально матиме держбюджет? Чи ефективна така регуляторна політика?
Два роки тому дати оцінку цьому не могли навіть фахівці з питань відновлюваної енергії. Ось якого висновку дійшла Г.С.Трипольська, автор наукового дослідження «Ефективність державної політики у сфері сприяння виробництву «зеленої» електроенергії в Україні» («Актуальні проблеми економіки», №11 (125) 2011 р.): «Через брак даних про фактичні обсяги виробництва електроенергії сонячними електростанціями розрахувати коефіцієнт ефективності енергетичної політики щодо сонячної енергетики не вдалося». «Механізм державного стимулювання електроенергії з сонячних батарей у приватних будинках не працює», — запевняють в іншому дослідженні вчених.
— Державна політика у сфері сприяння виробництву електроенергії з ВДЕ, — сказав у розмові один з науковців Інституту відновлюваної енергетики НАН України, — навіть з таким високим зеленим тарифом залишається інертною та малоефективною, бо значною мірою лобіює інтереси певного кола впливових бізнесменів.
ТОЧКА ЗОРУ МІНАГРОПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
«З метою ефективного використання земельних ресурсів держави доцільним є розміщення електростанцій з використання енергії сонця на дахах промислових та побутових будинків, вітроелектростанцій — на несільськогосподарських угіддях або малопродуктивних сільськогосподарських землях, а лінії електропередачі вздовж доріг і трас. Проте власники об’єктів альтернативної енергетики на практиці не дотримуються таких принципів. Вилучення сільськогосподарських земель під будівництво енергетики (у тім числі — альтернативної) призводить до припинення виробництва сільськогосподарської продукції на цих ділянках, а в охоронних зонах виробництво істотно обмежується через заборону використовувати механізовані засоби…».
(З відповіді на запит «Урядового кур’єра»)
Китай: ставка на гідроенергетику та АЕС
Чимало запитань щодо практики впровадження в Україні «зеленої» енергетики, можливо, й не виникли б, якби
не довелося недавно побувати у Піднебесній (сьогодні вона з виробництва сонячної та вітряної енергії вийшла на перше місце в світі). Пощастило безпосередньо походити й по цехах потужного підприємства «Linuo Group Co.,Ltd.», яке випускає фотоелектричні системи для виробництва сонячної і теплової енергії. Китай, до речі, недавно відзначив 10-річчя створення геліоенергетичної індустрії, основу якої становлять спільні підприємства з провідними транснаціональними компаніями. Загалом у цій галузі задіяно понад тисячу китайських підприємств. Тож не дивно, що сьогодні геліоенергетичні вироби Піднебесної займають монопольні позиції в країнах ЄС. Нещодавно Європейська комісія, аби стримати імпорт цієї продукції, оголосила про введення антидемпінгового мита на майже 12% та пообіцяла у разі незговірливості китайців підвищити податкову ставку до 47,6 %.
Річ у тім, сказав журналістам Чжан Гобао, начальник Управління енергетичних ресурсів КНР, що «на сьогодні 90% сонячних батарей, які виготовляються, йдуть на експорт, тільки 10% використовуються всередині країни». А обсяг поставок в ЄС китайських фотоелектричних модулів оцінюють у 21 мільярд євро. Щорічно. Важливі, вважають фахівці, нюанси для українських бізнесменів, які сьогодні, маючи від держави великі стимули, активно розвивають виробництво продукції для геліоенергетики та мріють вийти зі своїми виробами на експорт. Певне, враховується, що частка Китаю вже сьогодні у щорічному світовому виробництві сонячних батарей перевищила 40%. Чи витримають наші компанії таку жорстку конкуренцію на цьому альтернативному ринку?
Не менш важливі для осмислення реального стану справ у цій галузі й інші факти з китайського досвіду, які наводить Чжан Гобао:
— Цього року ціну кіловат-години від сонячної електростанції буде знижено до одного юаня (1,3 гривні. — Авт.). І це не межа. Уряд повинен розробити нові пільгові заходи, потрібна його грошова допомога, щоб більшість жителів країни отримали зиск від розвитку сонячної енергетики, аби вона була доступна для громадян.
Великі фотоелектричні та геліотермальні станції, інтегровані в національну енергомережу, зводять переважно в провінціях Цинхай, Синьцзян, Внутрішньої Монголії, в тих районах, що мають пустельні та малопродуктивні землі. У Центральному та Східному Китаї заохочують насамперед будівництво розподільних фотоелектричних систем, під’єднаних до споруд. Активно пропагують застосування сонячних водонагрівачів, стимулюють використання сонячної енергії з метою централізованого гарячого водопостачання, опалення і охолодження приміщень. Мають певні преференції ті підприємства, що ефективно використовують сонячну енергію для отримання високих і середніх температур, зменшення за рахунок цього собівартості, а відповідно і ціни своєї продукції.
Цікаві спостереження: за 10 днів нашого прес-туру по Піднебесній, організованого МЗС КНР, довелося побувати в багатьох містах та селах, і всюди — на дахах висоток, приватних будинків, навіть на сараях та гаражах — геліопанелі і резервуари з водою, яка нагрівається сонячною енергією. Особливо це впадало у вічі в місті Цюйфу провінції Шаньдун з вікон готельного номера. На дахах практично всіх багатоповерхівок — сотні й сотні фотоелектричних конструкцій. А в приміських мікрорайонах та промислових зонах сонячними батареями освітлюють і перехрестя, і світлофори. На моє захоплення щодо такої незвичної для українців картини віце-мер міста Чжоу Цзінь зауважила:
— Мерія всіляко заохочує і стимулює (за підтримки центрального уряду. — Авт.) використання у житловому секторі та комунальному господарстві сонячних водонагрівачів. Це тверда і послідовна лінія нашої компартії.
Активне впровадження нових і відновлюваних джерел енергії, за словами китайських співрозмовників, лише міні-частина зусиль нації, які керівництво країни послідовно спрямовує на зменшення енергозалежності, зміцнення енергетичної безпеки. Основну ставку роблять на гідроенергетику та атомні станції. Ще два роки тому потужність китайських ГЕС становила 230 млн кВт. Це перше місце в світі. А щодо ядерної енергетики, то в Піднебесній працюють уже 15 атомних енергоблоків, і будують ще 26 (!). Встановленою потужністю 29 мільйонів 240 тисяч кВт. За потужністю АЕС, що споруджуються, Китай теж вийшов на перше місце в світі. В цій галузі країна прагне зменшити залежність від Росії, і це їй вдається. Піднебесна вже створила свій повний цикл виробництва ядерного палива для АЕС. Більше того, як зазначено в одному з офіційних документів, «вже освоєно самостійне проектування і будівництво реакторів з водою під тиском потужністю 1 мільйон Квт. Значного прориву досягнуто в розробленні високотемпературного реактора з газовим охолодженням і реактора-розмножувача на швидких нейтронах».
Україна в цих питаннях вже безповоротно втратила свої колишні потенційні можливості, своїми ж руками знищивши, зокрема, більшість підприємств, які були спроможні робити власні тепловидільні збірки (ТВЗ). Тут цілковита і більш загрозлива, ніж щодо газу, залежність від північного сусіда. З реалізацією спільного з російським ТВЕЛом проекту «Завод ядерного палива» на Кіровоградщині, який нібито вироблятиме «чисто український продукт», Україна, за висновками аналітиків, може втратити контроль над Новокостянтинівським родовищем уранових руд та гірничо-збагачувальним комбінатом «СхідГЗК».
Що ж нам залишилося тримати над усе як свій останній, доленосний козир? Землю. До неї давно проявляють великий інтерес чимало країн, у тім числі й Китай. Земля — наше унікальне і неоціненне багатство. Відродження її родючості і збільшення площ під сільгоспугіддя мають стати стратегічною метою, національною ідеєю. Не на словах, а на ділі. Тим паче, що наші високопосадовці не раз заявляли на різноманітних закордонних зустрічах про прагнення українців заполонити Європу і світ своєю сільгосппродукцією.
ПРЯМА МОВА
.jpg)
Чжоу Цзінь,
віце-мер міста Цюйфу:
— Мерія всіляко заохочує і стимулює використання у житловому та комунальному господарстві сонячних водонагрівачів. Це — тверда і послідовна лінія нашої компартії.
Коли ж запрацюють 10 мільйонів гектарів безгосподарної землі?
Саме такі площі, за словами Прем’єр-міністра Миколи Азарова, з різних причин виведено із сільськогосподарського обігу, і цю землю можна повернути до активного використання. Про це глава українського уряду повідомив члену парламенту Великої Британії Джеку Строу під час робочого ланчу в Лондоні торік у липні. Як повідомляла прес-служба Кабміну, на зустрічі обговорювали питання залучення британських інвестицій в наше сільське господарство, зокрема на вирощування цукрового буряку та зрошуване землеробство на півдні України.
Щодо зрошування, проблемами якого Микола Янович давно переймається, то на одному із засідань Кабміну він висловив з цього приводу чітку позицію: «Уряд вважає, що в Україні є реальні перспективи істотного збільшення площ зрошення сільгоспкультур, оскільки загалом у нас налічується близько 2,2 мільйона гектарів зрошуваних земель. Гадаю, всім зрозуміло, що зрошення — це гарантовані врожаї сільгоспкультур та запорука продовольчої безпеки держави». Уряд поставив завдання Мінагрополітики разом з Мінприроди та Держводагентством відновити зрошуване землеробство на площі 919 тисяч гектарів як таких, що за результатами інвентаризації можуть бути введені в дію у найближчій перспективі.
— Що для цього треба? — запитав я Василя Сташука, голову Державного агентства водних ресурсів України під час недавньої зустрічі.
— Потрібне залучення інвестиційних коштів. За розрахунками, це не менш ніж 18 мільярдів гривень. Згідно з Концепцією техніко-економічного обгрунтування відновлення зрошення в південному регіоні України, передбачається, крім всього іншого, розвиток виробництва вітчизняного меліоративного обладнання, дощувальних машин, відновлення інженерно-технічної інфраструктури меліоративних систем.
Але такі гроші в цю галузь ще, мабуть, не скоро надійдуть. Бо народні обранці, які нібито дуже переймаються державними інтересами, вельми повільно доопрацьовують відповідну законодавчу базу та вдосконалюють механізми державної підтримки сільгоспвиробників, які використовують зрошувані землі. А при щорічному формуванні державного бюджету парламентарії ніяк не можуть знайти кошти для створення вітчизняної інфраструктурної бази зрошуваного землеробства. Треба близько 100 мільйонів доларів. Порівняно з тими «захмарними» сумами і «ує», і «євриків», що крутяться в «зеленій» енергетиці і навколо неї, такі кошти, які реально вплинули б на підвищення врожайності сільгоспугідь на 1,5 мільйона гектарів земель півдня країни, що нині не поливають, — це копійки.
Чимало фахівців, з якими довелося дискутувати навколо питань: що першочергове і найважливіше для держави з позицій стратегічних національних інтересів — земля чи ВДЕ, віддавали перевагу матінці-землі. Щоб 42,8 мільйона гектарів сільськогосподарських земель України, як і 10 мільйонів гектарів, що вилучені із сільськогосподарського обігу, по-справжньому відродилися, запрацювали на повну потужність, для початку багато не треба. Звільнити, як варіант, від податку на прибуток 50% прибутку від продажу сільгосппродукції, що мають, наприклад, від продажу електроенергії з ВДЕ приватні власники СЕС і ВЕС. Аграрії і машинобудівники країни дуже зраділи б, якби було звільнено від імпортного мита та ПДВ обладнання для виробництва вітчизняної сільгосптехніки та створення, зокрема, вітчизняної інфраструктурної бази для зрошуваного землеробства. Власники «зеленої» енергетики мають такі пільги на імпортне обладнання для генерації енергії з ВДЕ. Непогано було б, нарешті, зменшити і сільгоспвиробникові орендну плату за землю на 70%, як цього домоглися бізнесмени на сотні й сотні гектарів під свої об’єкти відновлюваної енергетики. Вже не кажемо про захмарні «зелені» тарифи, які встановлюються явно не «в розміри подвоєного середньозваженого тарифу на електричну енергію, яка закуповується в енергогенеруючих компаніях». Ось би щось подібне мати в механізмі державної підтримки сільгоспвиробників, які хотіли б вирощувати більший сегмент сільгоспкультур на зрошуваних землях.
Але все це, скаже хтось, — фантастичні роздуми, мрії та благі побажання людини, далекої від суворих, прагматичних реалій в енергетичному та аграрному бізнесі країни, яка декларує своє прагнення стати справді не корумпованою, цивілізованою державою.
Від редакції. Зрозуміло, що кожна державна інституція захищає, так би мовити, свою сферу впливу та інтересів. Тому в одному з наступних номерів «УК» ми плануємо надати можливість фахівцям Міністерства енергетики та вугільної промисловості висловити свою точку зору щодо тарифної політики на електроенергію з відновлюваних джерел та стратегії розвитку традиційної енергетики.
Ми в Google+