ДАТА

Сьогодні 150 років від дня народження першого президента Академії наук України

Любов ДУБРОВІНА,
член-кореспондент НАН України

Олексій ОНИЩЕНКО,
академік НАН України
для «Урядового кур’єра»

Українське родове коріння яскраво висвітилося Володимиру Вернадському з височини 80-річного життя. У «Спогадах» він писав, що батько й мати його були киянами, з родин, де були живі національні традиції. Їхні дитячі роки пройшли в Полтаві й Харкові. Батьки добре знали українську мову. Мати, дуже музична, із сильним голосом (мецо-сопрано), прекрасно співала українські пісні. Бували в них удома й українські хори.

Материн рідний дядько М. І. Гулак очолював разом з Тарасом Шевченком і Миколою Костомаровим знамените Кирило-Мефодіївське братство. Крім того, мати училася в Левашовському жіночому пансіоні в Києві з майбутньою дружиною Костомарова. «Вона часто,— згадував Володимир Іванович, — розповідала мені про її трагічну і романтичну долю».

Сім’ю письменника Короленка вважав найближчою ріднею

Батьківська лінія Вернадського — козацька, запорізька. Ще в загонах Богдана Хмельницького був козак литовського походження Верна, нащадки якого стали військовими товаришами, тобто зареєстрованими рядовими вільними козаками. Прадід перебрався із Запоріжжя на Чернігівщину. Його обрали священиком села Церковщини. Закінчив він Переяславський колегіум і Києво-Могилянську духовну академію. Дід прославився на поприщі медицини. А батько — в економіці й статистиці: у 28 років закінчивши Університет Св. Володимира у Києві, працював там професором, а згодом — багато років директором Харківської контори Держбанку.

Володимир Вернадський у зрілому віці зізнавався, що в дитинстві на його розумовий розвиток надзвичайно вплинули дві людини: батько  Іван Васильович і його двоюрідний брат  Євграф Короленко. А відомий письменник Володимир Короленко доводився Володимиру Івановичу троюрідним братом, вони дружили сім’ями і як родичі, і як духовно близькі люди. Володимир Іванович вважав Короленків найближчою ріднею і говорив, що Вернадські пішли не у Вернадських, а в Короленків. Він дуже дбав про нащадків письменника. У важкі роки війни влаштував у дитячий санаторій, у Боровому в Казахстані, де був в евакуації, «чарівну 3-річну дівчинку» Тусю, правнучку Короленка (нині полтавська поетеса  Наталія Сергіївна Ляхович). А коли дізнався, що дочка письменника Софія, яка була у Свердловську з Музеєм В. Г. Короленка, погано харчується, у листах до президентів АН СРСР і УРСР просив допомогти їй отримати більш забезпечену картку робітничу.

Український пласт свого духовного світу, взятий з батьківсько-материнського оточення, Вернадський доповнив, збагатив, зміцнив надбаннями з оточення своєї дружини Наталії Єгорівни. Вона з давнього козацько-старшинського роду Старицьких, переважно полтавчан. Сімейна легенда, як відзначає полтавська дослідниця Світлана Кигим, походження Старицьких виводить від Рюриковичів, один з яких, князь Старицький, утік від московського царя і подався на Запорозьку Січ. Володимир Вернадський настільки сприйняв духовні устої родини дружини, що її навіть запитували, де вона знайшла собі такого Старицького.

Отож подружжя Вернадських мало давній і широкий український родовід. І Володимир Іванович ним дорожив, був прихильником передової української культури. Водночас він — мислитель світового рівня, учений російський і український одночасно. Знав більшість слов’янських мов та основні західноєвропейські. Його запрошували для читання лекцій і наукової роботи та обирали до свого складу провідні європейські університети й академії. Майже півстоліття займав чільні посади в Російській, а потім у Всесоюзній радянській академії наук.

Учень Володимира Вернадського Олександр Ферсман свою першу наукову працю
під керівництвом учителя присвятив мінералам Криму. Фото crimeanblog.blogspot.com

Академія за Вернадським завжди була дієздатною

Володимир Вернадський став засновником і першим президентом Української академії наук у Києві. Він неодноразово обговорював це питання з українськими вченими, зокрема з істориком  М. П. Василенком. Була згода, але не було нагоди. Вона трапилася влітку 1918 року, коли Василенко був міністром освіти в гетьманаті Павла Скоропадського.

Час був непевний, і обидва ініціатори створення академії вирішили діяти швидко і послідовно. Вернадський з Полтави, де перебував, негайно приїхав до Києва. Одразу очолив дві комісії — у справах вищої школи і наукових установ і для вироблення законопроекту про заснування Української академії наук. До того ж йому ще й доручили керівництво Тимчасовим комітетом для заснування Національної бібліотеки Української держави.

Йшли непрості суперечки про те, якою повинна бути Українська академія: подібною до старих європейських вільних товариств учених, просто філією Петербурзької АН чи установою з державним фінансуванням і загальнодержавною функцією. Вернадський виступив прибічником останнього варіанту. Він покладав на академію широкі соціальні функції. Говорив, що академія «повинна, опріч своєї всесвітньої ваги, задовольняти важливі: 1) національні; 2) державні та 3) місцеві життєві вимоги».

Вернадський вибудовував академію для великої інтелектуальної і соціальної віддачі. Такий її образ та імідж позитивно сприймався всіма політичними режимами. Вона пройшла неймовірні випробування складного ХХ століття, різких пострадянських трансформацій, зберігала завжди життєздатність і нині є генератором творення фундаментальних знань і проривних технологій.

Завдяки йому виникла Національна бібліотека

І ще одна історична заслуга Вернадського перед Україною: завдяки його ініціативі і зусиллям у нас виникла Національна бібліотека. Причому бібліотеку і академію він розглядав у нерозривному зв’язку. Вона й створена на три місяці раніше за академію.

Він планував «велику бібліотеку світового типу», де буде зібрано літературу з усіх галузей знань усіма мовами. Особливе завдання —сконцентрувати всю літературу українською мовою будь-якого змісту і всю літературу зарубіжними мовами про Україну і український народ.

Національна бібліотека Української держави формувалася як центр знань у комплексі з Національним природничим музеєм, Історичним українським музеєм, археографічною комісією, комісією для видання словників української мови, видавництвом, Фотографічним інститутом та іншими установами інформаційної інфраструктури.

Починалася вона з книжки про старий Київ, зареєстрованої під «нумером №1». Нині Національна бібліотека України імені  В. І. Вернадського має у своїх фондах понад 15 млн друкованої і рукописної продукції, потужний електронний ресурс. На її сайт щодоби в середньому заходить понад 50 тисяч користувачів з усіх кінців планети. У світовому вебометричному рейтингу бібліотек, що готується та поновлюється щодня американською фірмою Alexa (США), за використанням електронних ресурсів вона посідає перше місце серед бібліотек країн СНД. Лише електронних версій статей щодоби надає користувачам Інтернету понад 300 тис. (3 статті щосекунди).

Володимир Вернадський — геніальний організатор науки. Після академії у Києві він ще працював у Криму ректором Таврійського університету і врятував його від руйнування під час громадянської війни. Міжнародне визнання здобули Радієвий інститут у Ленінграді і Біохімічна лабораторія у Москві, якими він керував.

Але насамперед він — велет науки, учений, ідеї і здобутки якого з плином часу не згасають, а набирають нової сили. Який треба було мати талант, щоб одному заснувати три нові напрями досліджень,—геохімію, біогеохімію і радіогеологію, науки, які і досі стимулюють і уособлюють революцію в природознавстві.

У нього був вибір: піти у велику політику чи присвятити себе глибинам науки. У період соціальних потрясінь 1917 року він зрозумів, що політика для нього пропаща ідея. І коли його обрали головою — президентом Української академії наук, він відразу заявив про свій вихід з конституційно-демократичної партії, одним із засновників і членів ЦК якої був. Далі його життя цілковито заполонило вивчення проблем живої речовини, біосфери, мінералогії, історії і методології науки.

Над таїнами живої речовини Вернадський працював у Петрограді у дні Жовтневої революції, у Старосіллі під Києвом — коли в Києві йшли бої. А в Криму, ледь вирвавшись зі смертельних лещат сипного тифу (навіть лікар, що йому допомагав, помер від тієї ж хвороби), відразу взявся за улюблену тему.

 На Бутовій горі (по-місцевому — «Кобилі») в Шишаках на Полтавщині у Вернадського була своя садиба і він багато літ проводив там канікули. Вчений згадував, що працював там з великим піднесенням, уяснив для себе основні поняття біогеохімії.

Вершина наукової творчості Володимира Вернадського —  ноосфера, доленосна теорія людства. Аналізуючи еволюцію земної оболонки, він помітив, що вона змінюється під впливом людської діяльності, людського розуму. Розум (по-грецькому — ноос) дедалі більше стає визначальником перетворень природного середовища. Біосфера, таким чином, неухильно йтиме до ноосфери.

Для Вернадського були зрозумілі позитиви і негативи становлення ноосфери: можливості руйнування, збіднення природного середовища і його збереження, навіть поліпшення. Але він вважав, що об’єднане людство за допомогою тієї ж науки зможе уникнути катастроф і створити комфортні умови для себе і для життя всього живого на Землі, що і є нині всепланетним пріоритетом, який втілюється в стратегії і програми сталого розвитку.

Довгий час ноосферні ідеї і у нас, і на Заході вважалися захмарними думками, практичне значення яких можливе в далекому майбутньому. Але  глобалізація, що охопила світ в останні десятиріччя, масштабно викликала на порядок денний всю ноосферну спадщину. Володимир Вернадський став актуальним як ніколи. Бум ноосферних досліджень, виникають  ноосферні екологія, економіка, освіта. Йдеться про ноосферну людину, епоху, цивілізацію. Вернадськіана є для всього цього невичерпною живильною базою.

Мудрець і провидець академік Володимир Вернадський був ще й несхитним оптимістом. Хоч і родинне його життя, і наукове були наповнені тривогами й негараздами, вчений вірив у силу науки, освіти, культури. «Я вірю у величезне майбутнє і України, і Української академії наук…» — писав він у фронтовому для України 1943 році тодішньому президентові академії Олександру Богомольцю.