І серед політиків, і в суспільстві співіснують дві фактично протилежні точки зору. Прихильники першої стверджують, що незалежна Україна за своєю суттю –– європейська держава не тільки географічно, а й ментально, яку багатовікова залежність від Росії тимчасово відрізала від європейськості.

Інша точка зору: наша країна – абсолютно своєрідна, і вона повинна йти своїм власним, неєвропейським шляхом, зберігаючи саме ті цінності, що склалися за останні десятиліття.

Спробую переконати, що нам, українцям, не дуже й потрібні європейські цінності. Для цього порівняю деякі фрагменти навколишньої дійсності.

Тим, що у них, європейців, на вулицях чисто й затишно, ми не дуже переймаємося. Нехай наші спальні райони і зупинки транспорту занедбані, але це дає нам можливість спокійно кидати недопалки, порожні пляшки та інше сміття скрізь, де заманеться, не шукаючи поодинокі урни. Нехай у наших парках і скверах вони хоч і є, зате поряд на лавочках можна пити пиво, лузати насіння, спльовуючи під ноги. Зручно? Авжеж.

А що у них? Якісь баки з окремими секціями: для пластику, металу, паперу та харчових відходів. Чи це так важливо?

У них автобуси чисті, водії у білих сорочках з краватками, рух – точно за розкладом, який демонструється на зупинках на світлових табло. Але в нас чи не найдешевший у Європі транспорт. Можна взагалі спробувати проїхати без квитка, а за сверблячки в руках – порізати сидіння або залишити на ньому автограф.

За кордоном на дорогах – якісний асфальт, чітка розмітка. А в нас можна ввімкнути «аварійку», зупинитися на перехресті і спокійно піти по цигарки. І взагалі наші водії мають значно більше можливостей порушувати правила дорожнього руху, бо штрафами навряд чи їх налякаєш, а з даішниками можна домовитися. А якщо ти на крутій тачці, то навряд чи й зупинятимуть.

Їхня судова система не вибіркова до громадян: відповідно до букви закону ставиться і до олігархів, і до чиновників найвищих рангів. У наших умовах, якщо втрапив до номенклатурної «макітри», випасти з неї практично неможливо. І хай навіть у чомусь провинився.

До першого класу європейських шкіл приймають усіх дітей без обмежень. А щоб вступити до нашої київської школи, потрібно пройти цілу систему відбору, коли перевіряють і підготовку знань дитини, і фінансові можливості її батьків, і ще багато чого іншого. Але радіємо і гордимося, бо наші українські діти, мабуть, здібніші за європейських однолітків, а наші батьки та вчителі більше зацікавлені в якісній освіті!

А хіба можна без усмішки коментувати європейські принципи університетської освіти? Вища освіта у них платна, і всі вступають до університетів без пільг за єдиними правилами. А в нас можна вступити за кошти державного бюджету навіть з «трієчками», якщо вдасться протиснутися до однієї з пільгових категорій. Крім того, в Україні вищих навчальних закладів більше, ніж у Великобританії, Франції та Німеччині, разом узятих. Як мовиться, не києм, то палицею.

Значно вільніша у нас ситуація і з вивченням державної мови: вважай себе українцем, але можеш не знати української. А там, якщо навіть у якійсь країні кілька державних мов, потрібно, принаймні державним службовцям, володіти всіма.

Можна і далі нанизувати порівняння, але для когось усе давно і так зрозуміло, а дехто взагалі ніколи і нічого не зрозуміє. Залишається без відповіді єдине питання: хто відповідальний за вибір державних пріоритетів? Влада, яка визначає їх? Чи громадяни, які обирають владу?

Вічна дилема яйця і курки. 

Юрій ШУКЕВИЧ,
голова Асоціації керівників шкіл м. Києва
для «Урядового кур’єра»