Нерозсудливість, гідна наслідування

115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНТУАНА ДЕ СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ

ПОДВИГ. Автор безсмертного шедевра, яким став роман-казка «Маленький принц», на час загибелі у повітряному бою вже не підлягав призову до авіації ні за віком, ні за станом здоров’я: у кількох авіакатастрофах Сент-Екзюпері лише дивом вижив.

Однак письменник вважав, що обов’язок кожного француза — воювати за визволення своєї землі від окупантів, а не очікувати, коли це за них зроблять інші. На відміну від багатьох жителів Донбасу, великий син Землі знав, що є цінності, дорожчі за власний добробут і навіть життя.

70-РІЧЧЯ ПЕРЕДАЧІ ЗАКАРПАТТЯ УКРАЇНІ

Гарячі каштани Срібної землі

ПОГЛЯД. Не всі пам’ятають, що офіційною датою завершення визволення українських земель від нацистської окупації лише порівняно недавно стало 28 жовтня, бо впродовж десятиріч цю подію відзначали 8 жовтня, коли відбулося вигнання гітлерівських орд лише з довоєнної території УРСР. Зайве пояснювати, що в суціль заідеологізованій радянській державі збереження парадоксальної ситуації, в якій на Закарпатті святкові заходи відбувалися майже через три тижні після відзначення «повного визволення», не було випадковістю.

Річ у тому, що зі Срібною землею, як називають цей край, пов’язано чимало доленосних подій, старанно замовчуваних за часів СРСР. Зокрема навесні 1939 року саме Закарпаття стало центром уваги всього світу.

Після ганебної Мюнхенської угоди, за якою Франція і Великобританія задля умиротворення Гітлера змусили Чехословаччину передати Третьому рейху начебто німецькомовну Судетську область, настала черга поділу до того унітарної держави на Чехію, Словаччину і Підкарпатську Русь. Першу невдовзі окупували гітлерівські війська, друга фактично стала маріонетковим протекторатом Німеччини, а ось доля українців Закарпаття, які проголосили незалежність, стала випробуванням на порядність, далекоглядність і політичну мудрість лідерів наймогутніших держав світу.

На жаль, вони цей іспит провалили, коли у країнах західної демократії висловили сподівання, що невдовзі Гітлер приєднає до Карпатської України УРСР. Відповіддю Сталіна стала так звана каштанова промова на XVIII з’їзді ВКП(б), у якій радянський вождь заявив, що СРСР не втручатиметься в український конфлікт на радість тим, хто звик загрібати жар чужими руками, тягаючи гарячі каштани з вогню.

На той час Гітлер і Муссоліні вже без участі британських і французьких політиків-«миротворців» провели Віденський арбітраж стосовно претензій Угорщини на Закарпаття. Як наслідок, 2 листопада 1938 року з’явилося рішення про передачу союзному Німеччині фашистському режиму угорського адмірала Хорті 97 населених пунктів тодішньої Чехословаччини разом з Ужгородом, Мукачевим і Береговим. Тому не дивно, що в березні 1939 року Гітлер вирішив віддати вже всю Карпатську Україну Угорщині, перетворивши її на співучасника міжнародного розбою. Так фюрер ціною знищення щойно народженої Української держави продемонстрував Сталіну готовність до співпраці двох тоталітарних режимів, що вже за кілька місяців отримало юридичне закріплення у пакті Молотова — Ріббентропа.

Стосовно прав Угорщини на Закарпаття, то вони грунтувалися хіба що на спільному входженні обох територій до Австро-Угорської імперії, яка розпалась у 1918 році. Навіть лідери країн Антанти, які на правах переможців облаштовували кордони у післявоєнній Європі, чітко усвідомлювали, що закарпатці так само як галичани — здебільшого українці. Однак замість того щоб, відновити Західно-Українську Народну Республіку, виконуючи їхню волю, Галичину передали Польщі, а Закарпаття майже примусово нав’язали Чехословаччині.

До речі, рух за приєднання закарпатських земель до України зародився на Мармарощині, яка нині входить до складу Румунії. У грудні 1918 року в Мараморош-Сигеті відбулися народні збори, учасники яких проголосували за входження до УНР та закликали всіх закарпатців визначитись щодо цього питання. Тож 21 січня 1919 року в місті Хусті відбувся Всезакарпатський конгрес, 420 делегатів якого висловили волю своїх виборців, уже наступного дня юридично оформлену під час проголошення Акта Злуки в Києві: «Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна».

Саме висловлена за часів УНР воля закарпатців, підтверджена 26 листопада 1944 року делегатами з’їзду народних комітетів Закарпатської України, стала підставою для підписання 29 червня 1945 року договору між СРСР і Чехословаччиною про введення Закарпаття до складу УРСР. Не менш важливо, що у з’їзді, проведеному на щойно визволених від окупантів територіях, брали участь делегати Мармарощини, яка, як чимало заселених етнічними українцями земель, в підсумку залишилася поза кордонами України.

Про це варто пам’ятати тим, хто розпалює міжнаціональну ворожнечу на Закарпатті, ігноруючи права української меншини у своїх державах, що знов загрожує перетворенням Срібної землі на край гарячих каштанів.

55-РІЧЧЯ ВПРОВАДЖЕННЯ БЕЗПЕРЕРВНОГО РОЗЛИВУ СТАЛІ

Заслуга українських металургів

ГОРДІСТЬ. За традиційною технологією виробництва сталі зварений метал розливають у ємкості-виливниці, а після його охолодження і кристалізації знову розігрівають до червоного світіння для подальшої обробки. Неважко уявити, скільки потрібно теплової енергії на розігрів навіть відносно невеликого шматка металу, тимчасом як ємкість ковшів у металургійних цехах — по кілька сотень кубічних тонн.

Отож не дивно, що суворі й начебто далекі від романтики металурги ставлять упровадження безперервного розливу сталі на один рівень із таким епохальним досягненням людства, як перший політ у космос. Важливість воістину фундаментального для сучасної металургії нововведення красномовно засвідчує, що нині у розвинених країнах фактично весь обсяг сталі отримують на установках її безперервного розливу. Крім уже згадуваного заощадження енергоносіїв, це дає змогу підвищити від 75 до майже 97% вихід придатної для подальшої обробки чорнової заготовки та відмовитися від багатьох трудомістких технологічних операцій.

Це подробиці для любителів техніки, а кожному з нас не завадить знати: першу у світі промислову установку безперервного розливу сталі запустили 30 червня 1960 року на Донецькому металургійному заводі. Епохальну для історії металургії установку розробили теж в Україні — у харківському інституті «Гіпросталь».

Щоправда, на той час уже діяла напівпромислова установка на оборонному заводі у Горькому. Однак російське місто було закритим для відвідин іноземців, а потужність експериментального обладнання обмежувалася розливом вмісту 50-тонного ковша сталі, кожну порцію якої готували відповідно до чергового замовленняя військових.

Натомість у Донецьку йшлося про промислові масштаби виробництва та об’єм ковша місткістю 140 тонн рідкого металу, який фактично без застосування досягнень кібернетики, офіційно оголошеної в СРСР «продажною дівкою імперіалізму», відразу на чотирьох паралельних струменях безперервно перетворювався на сталеві заготовки. Не менш цікаво, що перша у світі промислова установка фактично стала хрещеницею студентів-дипломників металургійного факультету Донецького політехнічного інституту, які разом з викладачами освоювали абсолютно нові технологічні процеси.

Не дивно, що Донецьк надовго перетворився на Мекку для металургів усього світу, які їхали в Україну по найпередовіший досвід. Хоч він виявився незатребуваним у власній країні. Попри планові принципи командно-адміністративної системи та відповідні директиви «історичних» з’їдів КПРС, дешевизна робочої сили та енергоносіїв перетворили широке впровадження установки на добре побажання, а не на економічну необхідність. Крім того, навіть нині в Росії з її величезними запасами вугілля і природного газу вже 55% сталі розливають на УБРС, натомість як в Україні — лише 30%. Пояснення цього феномена до болю просте і образливе: на відміну від росіян, які отримані від експорту металу прибутки вкладали у технічну модернізацію металургії, донецькі олігархи-скоробагатьки насамперед скуповували нерухомість і яхти за кордоном, сподіваючись, що сприятлива кон’юнктура на світовому ринку буде такою самою вічною, як дешевизна робочої сили в Україні.

25-РІЧЧЯ «ЗАМАХУ» НА МИХАЙЛА ГОРБАЧОВА

Тупий предмет народного волевиявлення

ПАРАЛЕЛІ. Навіть за часів так званої гласності інцидент у Києві, що стався під час візиту в місто Михайла Горбачова, радянські ЗМІ обійшли мовчанкою. Того дня член Української Гельсінської спілки Михайло Сарвас запустив томом Леніна в очільника комуністичної партії і СРСР, коли політик займався улюбленою справою — спілкувався з народом.

Заарештованого за замах на першу особу правозахисника ще в автомобілі жорстоко побили кадебісти, але все-таки допровадили до міліції, де затриманого зустріли мало не як героя. «Що ж ти його книжкою? Якби цеглиною, ми б ящик коньяку тобі поставили», — прокоментував ситуацію один із високих міліцейських чинів.

У незалежній Україні на зміну тому Леніна у спілкуванні з президентами прийшов не менш тупий предмет у вигляді яйця. Однак на відміну від Горбачова, в якого вистачило розуму піти самому, Януковичу для такого рішення забракло інтелекту. Як наслідок, перший з них залишився в народній пам’яті як балакун, а ось другому довіку не змити крові з рук.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,  «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором).