ДАТА

90 років тому народився видатний український меценат Петро Яцик

Михайло СОРОКА
для «Урядового кур’єра»

Українці у світі. Цієї теми у розмовах з Петром Яциком ми торкалися неодноразово, починаючи з нашої першої зустрічі.

— Ми ніби й вчені, й розумні, й працьовиті, а як ми мало досягаємо! Чому? — запитував часто Петро Яцик і сам же й відповідав: — Бо найбільшими нашими ворогами є не росіяни, німці, поляки, євреї чи хтось інший, а те, що ми бажаємо своїм дітям: «Учися, синку, щоб не робити так важко, як ми».

«Консерватизм, продовжував Петро Яцик, — одна з рис нашого національного характеру. «Так робили мій дід, мій тато, і я так роблю». Мабуть, немає іншого народу в світі, який би  так повільно рухався вперед з бажанням оновити й поліпшити своє життя. Чому, наприклад, у Бразилію по Другій світовій війні приїхали голландці, німці, італійці і стали мільйонерами, а українці вже сто років там живуть — і такі ж бідні, як і були? В чому причина? Я вважаю, що в тому ж таки консерватизмі, у страхові перед ризиком».

Страх  перед ризиком?

Далі пан Яцик посилався на ближчий йому приклад — з життя канадських українців: «Приїхавши до Канади, наші люди не цуралися важкої роботи. За неї одержували більшу платню, ніж, скажімо, євреї. Але євреї прагнули чогось навчитися з прицілом на кращий заробіток завтра. Нас, українців, у Канаді багато. Але практично немає відомих знавців податкових законів, адвокатів, економістів, тобто тих,  від кого залежить розвиток бізнесу.

Можливо, я занадто різко говорю про свій народ. Але я не відділяю себе від нього. І хочу тільки одного: щоб ми, як писав Шевченко, «вчились так, як треба», критично оцінювали себе в цьому світі і робили з критики правильні висновки. А приклад того ж Терещенка свідчить, що і в нашого народу є люди з неабияким потенціалом ділової активності. Не лінуймося тільки її реалізовувати».

Я цілком свідомо широко цитую ці міркування Петра Яцика про окремі риси українського характеру, бо вважаю їх повчальними і мудрими. Як і  його роздуми на інші теми. Щиро кажучи, кожного разу, коли відбувалися наші з ним діалоги, в мене завжди було бажання ввімкнути диктофон. Бо якої б теми ми не торкалися, в пана Яцика завжди був свій, цілком оригінальний, погляд на неї,  нетривіальне судження.

Можна було б довго розповідати про тернистий і звивистий шлях Петра Яцика з України до канадського берега, до успіхів у будівельному бізнесі провінції Онтаріо — провідного фінансово-економічного регіону Канади. Але це, на мій погляд, тема для окремих досліджень. Я  лише коротко зупинюся на своїх спогадах про незвичайні екскурсії по Торонто, Міссіссазі та їхніх околицях, коли моїм гідом був сам Петро Яцик.

Один з пам’ятних епізодів  — відвідання «Арки», книгарні в центрі Торонто. Власне, саме з неї почався для пана Яцика самостійний бізнес. У спілці з приятелями він у середині 1950-х вирішив відкрити  магазин, де б переважала українська книжка. І цей задум був успішно реалізований. Згодом Петро Яцик переорієнтувався на інші бізнесові проекти. В «Арки» з’явилися нові власники. Пан Яцик вийшов з магазину невдоволений. Нові господарі, на його думку, не дуже переймаються тим, щоб торгівлю розвивати. «Навіть стелажі в магазині лишилися ще ті, що ми поставили. А що вони пропонують покупцеві? Українські книжки в їхніх пропозиціях відтіснені на далекий край», — прокоментував він.

Будівельні  автографи  Петра Яцика

Іншим разом ми відвідали  велике селище поблизу Торонто, в якому живуть італійці. Селище чітко й раціонально сплановане, у ньому є практично все для проживання як окремих сімей, так і громади в цілому. І задум,  і виконання цього проекту — теж справа Петра Яцика. Про нього тут лишилася добра пам’ять, бо, крім житлових будинків, він  власним коштом спорудив  водогін і передав гроші на місцевий храм.

Найзначиміші будівельні автографи, залишені Петром Яциком, — це комплекси ділових, торгових, промислових будинків. Вони, як правило, займають цілі квартали приміських районів Торонто і Міссіссаги. Спорудивши ці  квартали, Петро Яцик дав притулок, можливість відкрити бізнес або просто мати роботу сотням людей.

Останній реалізований ним проект — вулиця з 36 будинків, названа іменем внучка — Андрійка. Ще в листопаді 2000 року колишній пустир готували під забудову, а вже через рік до будинків в’їжджали новосели. Від цього високого темпоритму Петро Яцик не лише не відставав, він сам його задавав. Повсякденним керівником засно?ва?ної ним компанії була в останні роки і є  досі його дочка Надія. Петро Яцик щиро тішився її бізнесовими успіхами.

З канадських будов Петра Яцика, якби вони були в одному місці, склалося б ціле містечко. Він володів неабиякою бізнесовою інтуїцією, тонко вловлював переміни на будівельному ринку Канади. «Гроші можна здобувати по-різному, — говорив він мені.— Головне — навчитись щось робити. Причому робити те, в чому люди відчувають потребу».

Звідки в нього, вихідця з прикарпатської глибинки, в якого, крім дворічної молочарської школи, не було іншої  освіти, цей хист — розраховувати свої дії в складному будівельному бізнесі? Думаю, що в основі цього були  неабиякі здібності, глибокий аналітичний розум і виняткова концентрація зусиль і волі. А ще — вміння знаходити спільну мову з будь-якими партнерами, або, коли треба, рішуче йти на розрив. До нього з довірою ставилися й банкіри, які частково кредитували будівельні проекти, і  чиновники, з якими вирішувалися плани забудови, і рядові будівельники. Дбаючи тільки  про свою кишеню й забуваючи про інших, багато не досягнеш, любив підкреслювати пан Яцик.

Бізнесмен повинен бути порядною людиною і діяти в рамках етики і людяності. Звичайно, можна збагатитися, переступивши ці рамки. Але рано чи пізно такий роботодавець зазнає краху, був переконаний Петро Яцик.

Він ніколи  не забував,  звідки родом

Пригадується мені й інша мандрівка з Петром Яциком: до Ніагарського водоспаду. Побачене там не могло не вразити. Не думалось, що  неподалік від нього нам випаде пережити не менш сильні враження, але від зовсім інших картин. На зворотному шляху до Торонто він повернув свій «Мерседес» до картинної галереї, створеної з полотен  українця за походженням Василя Курилика. У галереї, що поблизу Ніагара Фолз, зберігається одне з вершинних надбань творчості художника — 160 картин відомої серії «Страсті Христові». Петро Яцик, як і ми всі, з непідробним інтересом оглянув експозицію. Але, на відміну від нас, огляд у нього викликав цілком конкретні запитання до директора: як зберігаються картини, чи можна галерею розширити, виставивши в ній інші полотна митця? І закінчив розмову  не менш конкретною готовністю допомогти музеєві.

Цей епізод дуже характерний для пана Яцика. Думаю, бажання підтримати музей виникло в нього зовсім не спонтанно, адже йшлося про спадщину не тільки канадську, а й українську.

Про меценатство Петра Яцика теж можна розповідати довго. Лише перелік добродійних справ міг би зайняти чимало сторінок цих спогадів. Але суть не в їхній кількості. Пан Яцик не ставив за мету їх множити. Перш ніж прийняти рішення про фінансову підтримку того чи іншого  проекту, він довго зважував. Але коли вже впевнювався, що це вартісна справа, робив усе, аби  вона була втілена в життя. Головним критерієм при виборі було те, як вона прислужиться Україні, наскільки буде для неї, для її майбутнього корисною. Він ніколи не забував, звідки родом, яка земля виколисала його, який народ представляє він у далекій заокеанській стороні.

Загальновідомо, що Петро Яцик — один із найвизначніших меценатів в українській історії, що на добродійні справи він передав за свого життя найбільшу серед наших меценатів суму —майже 20 млн доларів. І що особливо важливо, ці кошти інвестовані у сфери, які визначають духовний розвиток нації, її майбутнє, утвердження іміджу України у світі.

Чи варто було, скажімо, затівати дуже дорогу, тривалу в часі, складну для виконання справу — повне видання англійською мовою багатотомної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського? В нього не було сумнівів у тому, що це робити варто. Він розмірковував над тим, як  зробити це видання  надбанням найбільших бібліотек і навчальних закладів світу. Не за працями російських, поль?ських чи інших авторів, а за фундаментальним  дослідженням нашого українського Геродота — Михайла Грушевського — має вивчати світ історію України, говорив він мені. І шлях до цього — видання трудів М. Грушевського англійською мовою.

Чи доцільно вкладати кошти в українські студії, відділення чи інститути в університетах Торонто, Альберти, Лондона, Гарварда, Нью-Йорка? Не тільки доцільно, а й життєво важливо для України, емоційно переконував він мене, хоч я йому в цьому й не заперечував. Що таке Гарвард? — продовжував він. Це найавторитетніша у світі школа бізнесу. У ній повинні знати про Україну, там мають вчитися наші талановиті представники. А Колумбійський університет в Нью-Йорку? В ньому вчаться майбутні провідні політики США, найвпливовішої країни світу. Тож українські студії тут дуже важливі.

Головна справа життя

Чи слід було започатковувати в таких широких масштабах Міжнародний дитячий конкурс знавців української мови і вкладати в нього значні кошти? Ініціюючи його, Петро Яцик був глибоко переконаний, що це якраз і є конкретний крок у численних намірах і розмовах щодо захисту й утвердження української мови. Потрібно звернутися до дітей, підтримати їх, заохотити до вивчення української мови.

У серпні 2001-го Петро Яцик надішле III Всеукраїнському форуму українців свій виступ-звіт про те, що він зробив за останній рік, де про конкурс напише таке: «Непродуктивно нарікати на зросійщення України, продуктивніше протистояти цьому процесові». Петро Яцик  вважав конкурс знавців української мови головною справою свого життя. І це його дітище, долаючи в Україні чиновницький спротив,  на щастя, продовжує жити.

Кілька днів тому я отримав лист із Торонто. На конверті — знайомий логотип Освітньої фундації Петра Яцика. Надя, дочка Петра Яцика, пише про те, що «недавно відзначили вихід друком чергового тому перекладу англійською мовою «Історії України» Михайла Грушевського». Лишилося видати ще шість томів, додає вона і повідомляє про ще одну новину: «наприкінці 2010  року почали працю над книжкою про Петра Яцика».

Прочитав лист і мені знову пригадалися наші розмови з Петром Яциком про українців у світі. Він ніколи не хвалився  своїми особистими досягненнями у заокеанському бізнесі і не переоцінював свої меценатські заслуги. Навпаки: був завжди  самокритичним, а ще — надзвичайно скромним, відмовляючи собі багато в чому, натомість щедро жертвуючи зароблене на українську справу. Своєю невтомною діяльністю, усім своїм життям він продемонстрував прик?лад справжнього под?виж?ницт?ва,  істинного патріо?тизму, відданості землі, з якої почалася його життєва стежина. З виходом мемуарів англійською мовою його більше й краще знатиме світ. Бо Петро Яцик зумів утвердити себе, реалізувати в цьому складному світі, явивши йому кращі риси українського характеру.