У столиці триває один з найбільших в Україні форумів  музичної культури —  XXIV Міжнародний фестиваль «Київ Музик Фест». Його традиційно проводять Міністерство культури України і Національна спілка композиторів. Цього року гостями фестивалю стали музиканти з 24-х країн.

Швейцарський диригент
Ніколя Фарін

Швейцарський диригент Ніколя Фарін вже вшосте бере в ньому участь. Своє перше інтерв’ю українській пресі маестро дав «УК». Розмова відбулася одразу після його виступу в Колонному залі ім. М.В. Лисенка Національної філармонії України.

—  Пане Фарін, коли і як розпочалася історія ваших відносин з фестивалем «Київ Музик Фест»?

— 2008 року я вперше приїхав до Києва на фестиваль, щоб узяти участь у проекті «Реквієм 2». Це було унікальне сполучення всім відомого «Реквієму» Моцарта і музики мого друга, швейцарського композитора Франсуа Каттена. Такий підхід дав змогу слухачам почути твір Моцарта неначе вперше. Адже ніхто не підозрював, коли саме зазвучить та або та частина уславленого твору і що відбуватиметься далі. Музика XVIII і XXI сторіч непередбачено сусідила між собою.

—  Тобто звучала почергова суміш двох творів?

— Так. У проекті брали участь два диригенти. Я диригував «Реквіємом» Моцарта як годиться — з хором і чотирма солістами. Був іще один диригент, який керував іншим ансамблем інструменталістів і солістів, які співали інший англійськомовний текст про вічні проблеми людського буття. Відтоді мало не щороку приїжджаю на цей фестиваль.

—  Наші композитори кажуть, що вам властива не лише західноєвропейська, а й суто українська специфіка стосунків між диригентом і музикантами. Що вони мають на увазі?

— Певно, тут ідеться про тонкощі взаємин.  Я помітив, що в Україні оркестранти надто покладаються на думку диригента і чекають на конкретні вказівки. У нас позиція диригента не настільки авторитарна. Наприклад, під час нещодавньої репетиції я попросив першу скрипку виконати музичну фразу, використовуючи смичок двояко — вгору або вниз. Коли запитав, як краще, почув відповідь: «Ви диригент, вам і вирішувати». У Західній Європі музиканти самостійніші.

—  А як ви могли б оцінити професіоналізм оркестрантів різних країн?

— Звичайно, завжди є відмінності між рівнем майстерності музикантів. Я б сказав так: в Україні диригент може відчути розбіжність у майстерності того чи того скрипаля, флейтиста чи кларнетиста. А в Західній Європі загальний рівень однорідний, усереднений.

—  Поговорімо про бюджети міжнародних музичних фестивалів в Україні й Швейцарії. Так, бюджет нинішнього «Київ Музик Фесту» становить близько 40 тисяч  доларів.

— У нас ситуація інша. Бюджет швейцарського музичного фестивалю може становити, скажімо, кілька десятків мільйонів євро. Особливо якщо йдеться про відомий фестиваль у Люцерні. Квитки на його концерти  розкуповують за півроку, а їхня максимальна ціна  сягає 400 доларів. Та й зарплати музикантів у нас інші, не кажучи вже про специфіку фестивальних витрат —  музикантів селять у дорогих готелях, оплачують їхній проїзд тощо. Водночас завважу,  наші композитори не можуть собі дозволити писати стільки оркестрової музики, скільки пишуть українці. Адже кожен композитор Швейцарії або Франції може розраховувати як максимум на одне оркестрове виконання свого твору протягом року. Це зумовлено дорожнечею симфонічних концертів у Європі. А українські композитори пишуть без упину, з натхнення. Бо впевнені, що їхні твори звучатимуть. Гадаю, що це дуже добре.

—  Яким концертом фестивалю ви диригували 1 жовтня в Національній філармонії?

— Це була дуже цікава програма із творів композиторів трьох країн. Виконання двох із цих творів стало світовими прем’єрами. Ідеться про перший відділ концерту, який складався із Симфонії №5 для фортепіано соло та оркестру «Сім смертних гріхів» білоруського композитора Олега Ходоска (соліст Дмитро Таванець) та твору Сергія Пілютікова «Він серед нас» (соліст  Артем Семенов, вокаліст, який володіє надзвичайно рідкісним голосом альтіно і є переможцем ваших телевізійних талант-шоу. Він співав без слів, тобто виконував функції музичного інструмента).

Друге відділення концерту було присвячено ще двом новим творам. По-перше, це «Чотири етюди для оркестру» чилійського композитора Хорхе Пепі Алоса, який живе і працює в Швейцарії. А завершив програму концерт для флейти й великого оркестру «Янгол з обпаленим крилом…» київського композитора Івана Тараненка.

—  Які маєте творчі плани?

— Їх багато. Я не лише диригент, а й піаніст. Щодо оперних вистав, можу сказати, що готуємо «Тригрошову оперу» Курта Вайля. Пізніше настане черга іншого оперного проекту — «Пригоди лисички-шахрайки» Леоша Яначека. Це буде особливий проект — на лоні природи, із спеціальними підзвучками для всіх виконавців.

—  Ви давно диригуєте оперними творами, чи не так?

— Звичайно. Очолюю компанію «Юна Опера», яка показує свої вистави неподалік швейцарського міста Нешатель, у містечку Шо-де-Фон. Там маю в розпорядженні хор «Голоси», солістів і симфонічний оркестр. Ми вже представили на суд слухачів численні опери Генделя, Моцарта, Гуно, Ціммермана та інших.

—  Гадаю, що, з огляду на мінімум репетицій, відтворити складну партитуру сучасного твору дуже важко. Отже, чи інтерпретації сучасних диригентів точні й достовірні?

— В Англії, наприклад, диригент має лише одну репетицію перед концертом. В інших країнах Європи — дві чи три. В Україні — трохи більше. Саме в цьому полягає розбіжність. Звичайно, що більше, то краще. Але традиції кожної з країн змінити неможливо. Усе залежить від гнучкості й професіоналізму диригента. Маю задоволення від співпраці з академічним симфонічним оркестром Національної філармонії України. 

ДОСЬЄ «УК»

Ніколя ФАРІН. Музичну освіту здобув у рідному кантоні Нешатель, ступінь доктора — в Монреальському університеті. Вдосконалював майстерність у США, Канаді, Австрії. Викладає фортепіано в консерваторії міста Нешатель та спів у Вищій музичній школі в Женеві. Гастролює країнами чотирьох континентів.