Народний артист України 
Тарас ШТОНДA

Видатний український бас Тарас Штонда співати почав у такому віці, коли деякі діти тільки починають говорити. А коли він підріс, мати, належним чином оцінивши схильність сина до видобування потужних звуків, віддала його в музичну школу й купувала для нього платівки із записами відомих співаків: щоб мав зразки для наслідування.

Мабуть, як це буває у співаків-початківців, під час навчання в Київському музичному училищі Тарас трохи почувався Шаляпіним. Та коли його вперше представили видатній камерній співачці Галині Сухоруковій, вона, прослухавши його, сказала: "Надто красивий голос, щоб так погано співати". Проте погодилася взяти в свій клас. Саме після вступу до Київської консерваторії й розпочалося для Тараса Штонди справжнє опанування таємницями вокального мистецтва.

- Пане Тарасе, що згадуєте сьогодні з тих років навчання?

- Уроки Галини Станіславівни вважаю неоціненними: вона не тільки була чудовою співачкою із досконалою, справді італійською вокальною технікою, а й людиною надзвичайно широкого музичного й загального культурного кругозору. Часто під час уроку наводила нам приклади з поезії й ми переконувались, що всі разом, десять чоловік, не знаємо стільки віршів Пушкіна, скільки вона. Коли була вже похилого віку, могла для прикладу проспівати щось своїм молодим і чистим голосом. Моє навчання в Галини Станіславівни тривало після консерваторії ще років десять. Та й пізніше я консультувався з нею, як втілити той чи той твір, як побудувати програму концерту, міг у будь-який час звернутися до неї за порадою. І сьогодні, коли її вже четвертий рік немає на цьому світі, я відчуваю, як мені її не вистачає. Уявляю, як би раділа вона сьогоднішнім моїм успіхам, адже називала мене своїм улюбленим учнем і, власне, саме вона рекомендувала мене в Київський театр опери і балету.

- Це трапилося вже після того, як ви стали лауреатом Всесоюзного конкурсу вокалістів імені Михайла Глинки?

- Так. На конкурсі, що збирав виконавців з усієї великої країни, я був одним із наймолодших учасників, але здобув третю премію. На той час це вважалося значним досягненням. Після прослуховування мене зарахували до театру... на чверть ставки Анатолія Кочерги, який у той час поїхав за кордон.

- Чим, крім хвилювання, запам'ятався власний дебют?

- Тоді, в березні 1992 року, я співав Греміна в опері "Євгеній Онєгін". Двадцятип'ятирічній людині, звичайно, важко себе уявити старим воякою генералом. Та не це було головною складністю. В такому молодому віці голос, як правило, ще не дуже міцний, тому важливо розрахувати свої сили так, щоб зуміти в кінці арії якісно виконати та красиво й довго протримати знаменитий нижній "соль-бемоль". Слухаючи моє виконання, досвідчений вокаліст, соліст хору Анатолій Денисович Горбаченко зрозумів, що через моє дебютне хвилювання я з нею не впораюся, й допоміг мені: неголосно, коректно проспівав цю ноту за кулісами. Вона для нього не була складною, бо мав він унікальний голос - бас-профундо. Таких, на жаль, сьогодні в театрі немає. Зайве говорити, як безмежно я був вдячний цій добрій людині. Публіка ні про що не здогадалась.

- А ви з віком відчували процес оцього "визрівання" голосу?

- Поза сумнівом. Скажу чесно, коли раніше мені про це розповідав дехто із колег, я їм не вірив. Тепер переконався, що в кожного співака такий процес відбувається з різною швидкістю і в різні фази його творчого життя. Наприклад, у Федора Шаляпіна стадія змужніння й зміцнення сили голосу закінчилася, коли йому було близько тридцяти років. Я належу до тих, у кого, як у нашого видатного співака Бориса Гмирі, "визрівання" голосу проходило доволі пізно - ближче до сорока років. Тому, слухаючи свої ранні записи, буваю задоволений тільки окремими моментами власного виконання.

- Певно, саме завдяки такому вимогливому ставленню до самого себе ви й здобували в наступні роки нові перемоги на міжнародних вокальних конкурсах і прихильність слухачів після виконання нових оперних партій.

- Я почав виконувати партії Філіпа в "Доні Карлосі", Дона Базіліо в "Севільському цирульнику", згодом - Раймонда в опері "Лючія ді Ламмермур", Пимена в "Борисі Годунові", Закарії в "Набукко" та інші.

- І всі ці роки йшли до вершинної партії басового репертуару - Бориса Годунова?

- Випробувати мене в ній запропонував Дмитро Михайлович Гнатюк. Моє виконання дістало схвалення, і я проспівав її на рідній сцені не один раз. Сьогодні вона лишається в моєму репертуарі.

- Але в Большой театр вас брали на іншу роль?

- Мій дебют на московській сцені відбувся в партії Досифея в "Хованщині" Мусоргського. В Большой я прийшов 2002 року вже досвідченим співаком. Але, скажу відверто, не відразу пристосувався до манери диригування молодого талановитого маестро Олександра Ведерникова й побоювався під час вистави розійтися з оркестром. Згодом, за останні 8 років, не раз успішно працював з ним над новими ролями. А партію Годунова мені в Москві запропонували вже після того, як я створив кілька інших вокально-сценічних образів у російському репертуарі.

- Київський досвід полегшував ваше входження в роль?

- На сцені Національної опери України "Борис Годунов" йде в редакції Римського-Корсакова, а в Москві звернулися до однієї з оригінальних версій Мусоргського. Крім того, там постановку доручили відомому кінорежисеру Олександру Сокурову, сподіваючись мати неординарний спектакль. Режисер і справді знайшов незвичне трактування образу Годунова, зробивши акцент на любові мого героя до своїх дітей. Але за всієї поваги до режисера мушу сказати: часом те, що відбувалося на сцені, не відповідало музичній драматургії. І це зрозуміло: адже постановник на кожній репетиції звертався до пушкінського тексту, а не до партитури. Свого ж часу Федір Шаляпін, а в наші дні й Борис Покровський наголошували на тому, що в опері режисура має диктуватися, обумовлюватися саме музикою.

- Усупереч цим складнощам ваш вокальний та акторський талант здобув визнання московських меломанів?

- Тут є один нюанс. Крім мене, на партію Бориса було призначено соліста Большого театру Михайла Козакова. Нічого не скажу, це справді хороший співак. Але ставлення до нас було різним. Першу виставу, на яку приходять журналісти і з якої веде пряму трансляцію телебачення, було віддано йому. Тому шанувальники музики одержали інформацію саме про нього, я ж лишився в тіні. Ця ситуація щоразу повторювалася й під час гастролей Большого в європейських країнах.

- Та в Європі ви не залишилися непоміченим. А якою мовою спілкуєтесь під час зарубіжних гастролей?

- Іноді англійською, яка залишилася в пам'яті після школи, іншим разом італійською, яку вивчають співаки, та німецькою, якою займаюся під час перебування в Києві, де маю хорошого викладача. Останню, вважаю, треба знати, оскільки багато творів вокальної музики написано саме німецькою мовою.

- Під час недавнього концерту в Національній філармонії України слухачі могли переконатися, що ви маєте добру німецьку вимову. Коли ви зрозуміли, що артистові треба постійно дбати про дикцію?

- Я завжди надавав їй великого значення. Знав, що в Італії часів Россіні й Доніцетті існував вислів, який пізніше використовували в своїй практиці видатні педагоги Мазетті, Еверарді, Лаурі-Вольпі: "Дикція та фразування важливі тією ж мірою, що й кантилена". Відчуваю постійну потребу доносити до слухачів кожне слово: до українців - українське, росіян - російське, німців - німецьке.

- Не забуваючи про якісний вокал, ви ще й створюєте психологічно переконливі образи своїх сценічних персонажів. В оперних виставах глядачі бачили перед собою й змученого докорами сумління Бориса Годунова, й хтивого Бориса Тимофійовича з опери "Катерина Ізмайлова", й безчесного гульвісу Галицького з "Князя Ігоря". А в концертному залі хіба не викликав сліз ваш Старий капрал, котрий командує власним розстрілом?

- У молоді роки я був у полоні правильного звуковидобування. Сьогодні ж вокальна майстерність дає змогу відчувати себе артистом, художником. Я набув тієї рівноваги, про яку великий Шаляпін говорив, що в ньому один Шаляпін творить на сцені, а другий з холодною головою контролює того, хто творить.

- Гадаю, вашим шанувальникам, які минулого року не змогли послухати в столичній філармонії перше виконання опери "Біг" колишнього київського композитора Валентина Бібіка, буде цікаво довідатися, як ви оцінюєте цю роботу.

- Хоча твір прозвучав у концертному виконанні, чимало музикознавців називали виставу подією року, а дехто навіть говорив про наш спільний творчий подвиг. Останні слова треба насамперед адресувати диригентові Роману Кофману, який доклав величезних зусиль задля повернення до життя партитури опери, написаної за однойменним твором Михайла Булгакова, та здійснив колосальну роботу з оркестром і виконавцями. А серед них були прекрасні співаки Алла Родіна, Анатолій Юрченко, Сергій Бортник, Валентина Матюшенко та інші. Я всім щиро дякую за партнерство. Після вистави у нас було враження, що ми разом створили масштабне сучасне музичне полотно.

- Долю ж генерала Чарноти ви буквально прожили перед нами, хоча стояли за пюпітром з нотами. Й мимоволі поставало питання, чи не побачимо ми твір на оперній сцені...

- На жаль, це від мене не залежить. А образ Чарноти став мені справді близьким. Мені здавалося, що в тих ситуаціях, в які потрапляв мій герой, я б теж діяв саме так. Та й письменник в авторській ремарці зазначив, що Чарнота походив із запорожців.

- Якою буде наступна ваша роль?

- У березні в оперному театрі шведського міста Мальме розпочинається робота над "Казками Гофмана". Твір Жака Оффенбаха ніколи не йшов на київській сцені. Тож для мене це новий, а тому особливо цікавий музичний і акторський матеріал.

- Коли київським слухачам очікувати нової зустрічі з вами?

- Щоразу, приїхавши до Києва, намагаюся кілька разів зустрітися з ними. Під час нинішнього перебування в рідному місті виконав заголовну партію в опері "Алеко" на Рахманіновському фестивалі в Національній опері України й дав два концерти: один - у філармонії, а другий, присвячений Тарасові Шевченку, - в Творчій вітальні майстрів оперного та балетного мистецтва "Духовна спадщина" імені Івана Козловського. А допомагала мені мій концертмейстер лауреат міжнародних конкурсів Анастасія Тітович, з якою разом ми вже чимало поїздили світом. Та наступна, хоч і така бажана, зустріч із киянами відбудеться не скоро, бо нинішня моя весна пройде в Європі.

- А що б ви побажали молодим колегам, які тільки починають свій шлях у мистецтві?

- Багато працювати й завжди пам'ятати слова Василя Симоненка: "І той ніколи не доскочить слави, хто задля неї на світі живе".

ДОСЬЄ "УК"

Тарас Борисович ШТОНДА. Народився 1 грудня 1966 року в місті Києві. В 1993 році закінчив Київську консерваторію. Соліст Національної опери України ім. Тараса Шевченка з 1992 року, а з 2002-го - ще й соліст Большого театру Росії. Лауреат численних міжнародних конкурсів вокалістів. Народний артист України. У репертуарі - понад три десятки партій світового оперного репертуару. Має великий камерний репертуар. Неодноразово брав участь у міжнародних музичних фестивалях, виступав у концертних залах Нідерландів, Чехії, Норвегії, Данії, Росії та інших країн. В останні два роки виконував оперні партії в Празькій опері та знаменитому "Новому оперному театрі" в Осло (Норвегія).

Людмила ЖИЛІНА
  для "Урядового кур'єра"