125 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АННИ АХМАТОВОЇ
ОСОБИСТІСТЬ. Інформація про українське походження поетеси зазвичай обмежується згадками її дівочого прізвища Горенко та місця народження — Одеси. Однак рід Анни Ахматової по материнській лінії теж має безпосередній стосунок до України. Зокрема дід видатної поетеси Еразм Стогов володів великим маєтком на Поділлі. Саме тут виросла, вийшла заміж і закінчила свою земну дорогу мама майстрині поетичного слова. Крім того, юна Аня Горенко не раз гостювала в помісті своєї рідної тітки, що жила у Слобідці Шелехівській нині Деражнянського району Хмельниччини. Тут діє музей Ахматової.
Ще тісніший зв’язок поетеси з Києвом, де вона не лише закінчила гімназію, а й навчалася на Вищих жіночих курсах, повінчалася з поетом Миколою Гумільовим та написала більшість поезій, що ввійшли до її першої збірки «Вечер», яка одразу прославила авторку. Навіть після переїзду молодого подружжя до Петербурга Ахматова аж до 1915 року регулярно бувала у місті над Дніпром.
На жаль, багато хто вважає Анну Ахматову майстром лише любовної лірики. Тим більше, що саме такий погляд цілеспрямовано нав’язують численні дослідження і публікації, присвячені закоханостям поетеси, її одруженням тощо. Звісно, за бажання навіть біографію Пушкіна можна звести до історії його альковних пригод, хоч кожному зрозуміло: докладне вивчення особистого життя — лише засіб, а не мета пізнання творчості видатних митців. Тим більше у випадку з Анною Ахматовою, чия доля — приклад того, як залишатись вільним у країні невільників, через що поетесу переслідували за життя і продовжують обпльовувати донині.
Парадоксально, однак сумнівна слава «мораліста», який назвав геніальну поетесу «блудницею» і «монашкою» в одній особі, належить горезвісному Жданову, який навіть у блокадному Ленінграді обжирався тістечками з кремом, тим часом як тисячі ленінградців гинули від голоду. Натомість як збереглися свідчення, що відправлена в евакуацію Анна Ахматова навіть кілька подарованих їй шматочків цукру віддала сусідській п’ятирічній дівчинці, згодом заявивши спантеличеним очевидцям її нерозважливого вчинку: «Я ще не збожеволіла, щоб у такий час самій їсти цукор».
Тим, хто вважає поетесу лише тонким ліриком, не зрозуміти, через що цій скромно вдягненій тендітній жінці зазвичай без житла і засобів до існування аж двічі рішеннями вищої радянської влади забороняли творити. Причому широко відома постанова ЦК ВКП(б) від 14 серпня 1946 року «Про журнали «Звезда» і «Ленинград» була вже другою у житті Ахматової, а перша — «Про політику партії в галузі художньої літератури» — вийшла ще у 1925 році. Втім, до цього, у 1921 році, стратили її вже колишнього чоловіка Миколу Гумільова, а в жовтні 1935 року арештували її єдиного сина Льва Гумільова та мистецтвознавця Миколу Пуніна, з яким поетеса розлучилась за кілька років до цього. Тільки завдяки сприянню впливових друзів Ахматовій цього разу ще пощастило врятувати дорогих їй людей.
Лише коли в 1939 році намітився черговий похід радянських військ у Європу, у число «реабілітованих» митців потрапила «внутрішня емігрантка» Анна Ахматова, чию творчість пам’ятали і шанували на Заході. Втім, щоб поетеса краще цінувала «доброту» влади, її сина знову заарештували та засудили до смішних за сталінськими мірками 5 років таборів. Саме за довгі місяці стояння у чергах під тюремними мурами серед тисяч таких само жінок, чиїх близьких репресували, Анна Ахматова пообіцяє невідомій подрузі по нещастю описати весь цей жах, що постане у рядках її знаменитого «Реквієму».
Утім, перш ніж цей твір, що роками зберігався лише в пам’яті авторки та кількох найближчих друзів, ляже на папір, у сталінських таборах загине повторно заарештований Пунін, а вже втретє репресованого сина-фронтовика амністують аж у 1956 році, коли звільнять фактично вже всіх без вини винуватих.
У СРСР поему «Реквієм» вперше надрукують лише в 1987 році, хоч навіть нині цей твір фактично намагаються викреслити з пам’яті та історії. Втім, значно підступнішими методами, ніж це робилося за радянських часів, коли 1968 року лише за цитування крамольної фрази «Если зажмут мой измученный рот, которым кричит стомильонный народ» весь наклад периферійного журналу «Байкал» вилучили з обігу, а в Москві з обов’язкового екземпляра у фондах Державної історичної бібліотеки безжально вирізали сторінки…
ЗАХОПЛЕННЯ ТАНКЕРА «ТУАПСЕ»
Трагічний рейс
МУЖНІСТЬ. 24 травня 1954 року з одеського рейду вийшов у море корабель, якому не судилося повернутись у порт приписки. Поблизу Китаю, куди прямував танкер «Туапсе», судно захопили чанкайшисти. Під прицілом військових есмінців корабель допровадили в один із портів Тайваню. Команду розділили на окремі групи та погрозами і побоями стали примушувати звернутись по надання політичного притулку, щоб тим самим виправдати факт неприхованого морського піратства.
Не зайве нагадати, що СРСР ніколи не визнав самопроголошеної «Тайванської Республіки» та її відокремлення від КНР. Отож переговори доводилось вести за посередництва іноземних дипломатів. Утім, через рік 29 морякам вдалося повернутись на рідну землю, де їх зустрічали як героїв. Решту екіпажу забули, як зрадників. Cправді, 14 із 20 матросів, що залишились, вимушено підписали прохання про надання політичного притулку. Однак дев’ятеро з них за першої нагоди звернулись до радянських посольств і повернулись до СРСР, де отримали від 10 до 15 років «за зраду Батьківщини».
Ще трагічніша доля шістьох моряків, яких чанкайшисти засудили за надумані порушення місцевих законів. Троє радянських громадян загинули в ув’язненні, ще трьом у 1988 році після 34 років ув’язнення вдалося повернутись додому, де до них вже усім було байдуже…
ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА ШЕВЧЕНКУ У ВАШИНГТОНІ
Ейзенхауер йшов до Тараса пішки
ГОРДІСТЬ. На відміну від сучасної Росії, де патріотизм більшості наших колишніх землячків обмежується декламуванням «Садка вишневого» на власних кухнях, у післявоєнній Америці малозаможна українська діаспора спромоглася зібрати майже півмільйона доларів на спорудження монумента Кобзареві.
Зрозуміло, що ця ініціатива прийшлася не до шмиги радянському керівництву, яке, щоб довести свої «братські почуття» до України, розпорядилось негайно спорудити пам’ятник Шевченку в Москві. Не без участі «великого брата» не лише російські емігрантські видання, а навіть впливова газета «Вашингтон Пост» звинуватили Тараса в антисемітизмі й пропаганді комунізму. Втім, невдовзі пересічні американці вже знали правду про нашого генія, пам’ятник якому стали називати «новою статуєю Свободи».
Понад сто тисяч (!) українців з’їхались на урочисте відкриття монументу, через що президенту США Ейзенхауеру довелося діставатись до місця торжеств пішки. Та найважливіше, що завдяки цій події українці в Америці чи не вперше відчули себе навіть на чужій землі представниками великого народу, що живе на світі не лише заради того, щоб жити.
ВБИВСТВО ФРАНЦА ФЕРДИНАНДА
Довге відлуння пострілів
ПОГЛЯД. За радянських часів замахи на царів та їх сановників подавались як подвиг революціонерів, навіть якщо при цьому випадково гинули десятки безневинних людей. Не стало винятком вбивство в Сараєво престолонаслідника Австро-Угорської імперії Франца Фердинанда, що нібито стало помстою сербів за національний гніт.
Утім, навряд чи численні читачі знаменитого роману Ярослава Гашека про пригоди Швейка, який розпочинається саме з повідомлення, що «Фердинанда ухлопали», знають, що вибух бомби, кинутої в кавалькаду автомобілів, завдав поранення щонайменше двом десяткам людей, а кулі вбивці обірвали життя як престолонаслідника, так і його вагітної дружини. Більше того, трагедія в Сараєво, що призвела до початку Першої світової війни з мільйонами жертв, аж ніяк не була спонтанною авантюрою романтиків-революціонерів. Насправді вони стали пішаками у великій політичній грі представників обох таборів майбутнього кривавого протистояння!
Нині вже доведено, що хоч безпосередні виконавці замаху на Фердинанда — піддані Австро-Угорської імперії, однак загальне керівництво, фінансування і забезпечення терористів зброєю здійснювалось з території Сербії, чиї прикордонники робили вигляд, що не помічають, як сербські армійські склади стали базою постачання бойовиків у сусідній державі. Причому не обійшлося без участі Росії, зацікавленої як у послабленні імперії Габсбургів, так і у здобутті ореолу захисниці «руського світу» та підвищенні ролі Сербії як ворожої до Австрії та союзної росіянам держави.
Вибір об’єкта атаки теж не випадковий, адже офіційний спадкоємець престолу не приховував своїх намірів перетворити імперію у державу «трьох корон» — австрійців, угорців і слов’ян. Це не лише обіцяло поставити хрест на спробах сусідів спекулювати на темі національних утисків слов’янських народів, а й налаштувало проти реформатора «неслов’янські» політичні еліти самої Австро-Угорщини. Не зайве нагадати, що Фердинанд проти волі правлячої родини одружився на чеській графині, яку при австрійському дворі вважали мало не простолюдинкою, а навіть обмежені права українців у Галичині не йшли у жодне порівняння із фактичною забороною всього «малоросійського» у царській тюрмі народів.
Саме небажання допустити перетворення українців та інших слов’ян на рівних з австрійцями і мадярами громадян Австро-Угорщини поєднало інтереси Росії та недалекоглядних представників німецьких і угорських політичних еліт. Підтвердженням тому стало як організоване з-за кордону вбивство престолонаслідника, який із дня на день міг замінити вже старого цісаря Франца Йосифа І, так і кричуще нехтування австрійськими спецслужбами елементарних правил охорони фактично другої особи в державі. Скандалом обернувся навіть похорон загиблих, в якому дозволили взяти участь лише найближчим родичам, а офіцерам заборонили віддавати честь траурній процесії.
Однак це не перешкодило використати трагедію для здобуття політичних дивідендів, що на ділі обернулося розв’язуванням першої в історії людства світової бойні. До речі, архівні документи засвідчують, що кожна зі сторін прагнула лише отримання максимальних вигод, а не масштабного воєнного протистояння, в якому загинули і Російська, і Австро-Угорська, і Німецька імперії. Власне, безпосередній вбивця Фердинанда та його вагітної дружини Гаврило Принцип, якого через юний вік засудили лише до 20-річного ув’язнення, теж до кінця свого життя відмовлявся вірити, що саме випущені ним кулі спровокували війну та загибель мільйонів людей…
Ми в Google+