Я йшов асфальтівкою до Радівки і з цікавістю читав на щитах обабіч дороги про здобутки місцевих хліборобів та тваринників. 2014-го, повідомляла наочність, вони виростили та зібрали по 70 центнерів з гектара зернових, 45 — гороху, отримали в середньому по 18 поросят від кожної свиноматки.
Уся ця звітність була ніби не з нашого сьогодення. Але читати її було приємно, і навіть тепло стало у цей прохолодний ранок: місцеві селяни пишаються результатами своєї роботи, тож і виставляють їх на показ. Захотілося занотувати ці та наступні написи на щитах, але біля мене загальмувала автівка, водій якої люб’язно запропонував підвезти до села.
Острівець добробуту
Уже в салоні легковика — службового авто директора ПОСП «Радівське» дізнався, що за врожайністю сільськогосподарських культур місцевому господарству впродовж останніх п’яти років майже немає рівних не лише в Калинівському районі, а й, мабуть, у цілій Вінницькій області.
«Пшениця в нас, — запевняв водій, — дає по 80—90 центнерів на круг, ячмінь — по 70—72, цукрові буряки — по 600, кукурудза на зерно — по 115—120, на силос — по 500—550 центнерів. Добре працюють також молочний комплекс, свиноферма. Надій від корови становить 6500—7000 кілограмів. Я ці цифри знаю напам’ять, бо вони весь час перед очима».
Сам Анатолій Пачевський, дізнавшись про почуте мною від водія, усміхнувся: «Я дуже радий, що працівники господарства з гордістю розповідають кожному про наші досягнення. Нам і справді є чим похвалитися: підприємство працює прибутково, бо в Радівці залишається незмінно високим рівень трудової дисципліни та культури праці».
Слова керівника господарства пізніше підтвердили в районній держадміністрації, підкресливши, що в господарстві, яким керує Анатолій Пачевський — Герой України не за нагородою, а за змістом життя, така дисципліна — в крові селян, яких мудрий керівник веде до достатку уже понад 25 років.
До речі, 1989-го, коли в Радівці вперше обирали голову колгоспу на альтернативній основі, місцеві селяни віддали перевагу саме Анатолієві Мартиновичу, хоч його головний конкурент мав великий авторитет і в селі, і в районі. Пізніше таке рішення радівчани пояснили просто: Пачевський був людиною не старої системи, а з новими поглядами. Він бачив, що країна валиться, занепадає. Але не розгубився і робив усе, щоб цього не допустити в господарстві: попри знецінення грошей, старався не брати нібито вигідних кредитів і не наробити боргів. При цьому обстоював виробничу дисципліну, намагався зберегти науково об∂рунтовану систему землеробства у поєднанні з інтенсивним тваринництвом.
«Земля, — казав тоді Анатолій Пачевський, — повинна взяти те, що вона має нам віддати».
У Радівці так і робили: місцеві фахівці стверджують, що високі врожаї можна отримати лише за умови внесення 70—80 тонн органіки на гектар раз на три роки. Тож паралельно потрібно було розвивати тваринництво. Тоді, коли навколо Радівки руйнували ферми, Пачевський тримався за кожну корову. Він з усіх трибун закликав селян не губити тваринництво. І його, хоч як дивно, почули: після відвідин господарства тодішній Президент України Леонід Кучма дав доручення Міністрові Кабінету Міністрів Валерієві Пустовойтенку «оперативно зреагувати на економічні проблеми села і до кінця року розробити концепцію дотування сільськогосподарського виробництва».
Невдовзі з’явився президентський указ про зняття з виробників тваринницької продукції податку на додану вартість. Для Радівки це були додаткові кошти на розвиток галузі. Не випадково місцевий племгосп за чистопородністю чорно-рябої української породи корів отримав на всеукраїнському аукціоні в Чубинському диплом 1-го ступеня.
Хлібороб з діда-прадіда
Нині ПОСП «Радівське» — одне із найпотужніших насіннєвих господарств в Україні, в якому вважають за честь працювати у польових аудиторіях професори Української аграрної академії. Підтримують добрі стосунки місцеві хлібороби також із Уладово-Люлинецькою, Вінницькою, Миронівською науково-дослідними станціями. Господарство самостійно забезпечує високоякісним насінням сім областей України. Тому не дивно, що 2002-го з 14 вінничан, які до Дня працівника сільського господарства отримали урядові нагороди (жодна область тоді не могла похвалитися таким доробком), Анатолій Пачевський був удостоєний найвищої відзнаки держави — Героя України.
— Про це, — згадує керівник господарства, — мене повідомив голова райдержадміністрації. Опівночі. Сказав, щоб уранці їхав до Києва по орден Держави. Я після такого дзвінка, звісно ж, очі вже не зімкнув. Приємно було за таку відзнаку моєї скромної праці.
Орден майже нічого не змінив у моєму житті: яким я був до нього, таким і залишився. Хіба що частіше почали запрошувати на різні заходи до району, області, столиці. У президію садовили…
Я уявив у президії скромного (як говорять і сьогодні про нього) Пачевського. Не його це! Бо від батьків в Анатолія Мартиновича ця непоказна селянська простота. Точніше, від мами, бо старший Пачевський, Мартин Рафаїлович, загинув 1944-го під Яремчим. Хлопець його й не пам’ятає. А ось допомогти старанним навчанням матері вважав за обов’язок.
До речі, у школі хлопець рано відчув потяг до техніки: у 5 класі, наприклад, освоїв косарку та жатку, в 6-му — причіпний комбайн, а після 7-го був уже помічником комбайнера. По закінченні 9 класу Анатолієві довірили вже самостійно працювати на самохідному комбайні. За сезон він заробив майже тону хліба, чим дуже зворушив маму.
Після закінчення середньої школи вступити до аграрного вишу одразу ж не вдалося — тяжко захворіла мати. І 19-річний хлопець став завідуючим тваринництвом у рідному селі. Кандидатів на цю посаду було багато, але тодішній керівник господарства наполіг, щоб «начальником» молочнотоварної ферми, свиноферми, пташника та конюшні став саме Анатолій.
Нині Пачевський каже, що перша керівна посада навчила його поважати людей та цінувати їхню працю. Дояркам молодий завідувач пообіцяв полегшити їхню важку роботу.
Слова дотримав: після закінчення 1965 року інженерного факультету сільгоспакадемії Анатолій Пачевський повернувся до рідного села інженером. За кілька років молодий енергійний фахівець зробив показовими в районі тракторну бригаду, автопарк. На механізацію ж трудомістких робіт у тваринництві (Анатолій Мартинович побудував перший у Калинівському районі молокопровід) приїздили подивитися делегації з усієї області, республіки.
На базі радівського колгоспу в 1985 році пройшов навіть міжнародний семінар за участю представників Ради економічної взаємодопомоги. Анатолій Мартинович після нього отримав найвищий за Союзу орден Дружби народів.
У рань же ранню, на світанку…
Нині на Вінниччині Пачевського цитують. Ось лише кілька висловлювань керівника: «Без диктатури технологій не буде ні хліба, ні молока, ні м’яса». «Якщо в господарстві не буде прибутку, його не буде і в людей». «Зміни потрібні. Їх треба впроваджувати з огляду на економічні можливості господарства, але впевнено і невідворотно». «Жодна людина, яка своєю працею зміцнює економіку, не повинна залишатися без уваги і шани».
До речі, на виробництві у Пачевського немає «своїх», хоч рідні — півсела. Навіть двоє синів, які працюють у господарстві, мають його за батька лише вдома. Тому жодної людини, яка б байдикувала, не побачиш ні на фермі, ні в полі, ні на тракторному стані.
О сьомій ранку на планірці-наряді формується розклад робіт на день. Можливо, для декого це звучить архаїчно, але в Радівці це сприймають як належне. Тому в поле місцеві механізатори виходять ранньої весни. І польові роботи проводять без остраху на можливий сніг чи приморозки, бо в селі добре знають: Пачевський не помиляється. Восени ж господарство першим у районі закінчує всі роботи в полі, не витягуючи з-під снігу цукрові буряки, як деінде, капусту, моркву. Все це своєчасно завозять у комори. До речі, крім городини, на зиму складують тут також іншу продукцію: мед, крупи, будь-якого гатунку борошно (є власні млин та крупорушка), хліб (працює сільська пекарня), кондитерські вироби. Будь-хто із селян може виписати заготовлене. Тому немає в Радівці ні злидарів, ні старців. Школа ж та дитсадок отримують продукти безкоштовно.
А ще дізнався від радівчан, що Анатолій Мартинович полюбляє… писати вірші. Особливо в гарячу пору жнив. До одного з таких віршів керівника написав музику композитор Юрій Васильківський. Так народилася пісня про Радівку.
«У рань же ранню, на світанку гудуть мотори, не змовка, а село сповнене духмяну смачного хліба й молока». Коли цю пісню вперше виконали члени сільської агітбригади, механізатори господарства відкрили з подивом для себе нового Анатолія Пачевського — поета-лірика. Перший свій вірш він написав у десятому класі. Відтоді поетичні рядки йдуть від серця чудовими римами. Пачевський мріє зібрати усе написане в одну книгу спогадів. Проте нині, як зізнався під час зустрічі, встиг написати лише 958 сторінок.
До речі, Анатолій Пачевський член редколегії часопису «Південний Буг», який за його участі та підтримки став лауреатом міжнародного фестивалю журналістики. Рекомендацію ж у Національну спілку журналістів України керівникові господарства написали відомі газетярі, заслужені журналісти України Леонід Пастушенко, Яків Рекрут та Іван Волошенюк.
Ось такий керівник, турботливий батько села Анатолій Пачевський. За його керівництва господарством Радівка по-справжньому розцвіла: тут справляють неповторні обжинки, ніде на Вінниччині немає такого сільського хору та художньої самодіяльності і таких короваїв. Частенько останні потрапляють на столи столичних чиновників. У селі немає безробітних, бо в господарстві працюють навіть пенсіонери, які хочуть поповнити свій бюджет. Село газифіковане, заасфальтоване. Його жителі з упевненістю дивляться у майбутнє, бо мають доброго керівника.
Ми в Google+