ЛЮДИ В ІСТОРІЇ 

Музей пам’яті Поліського району став оберегом для тих, кого роз’єднала радіація
 

Перехожий, зупинись! Зніми капелюха, вклонись. Не порушуй спокою, не відволікай знедолених від миті просвітлення душі. Одні з них стоять на порозі дерев’яної оселі, схиливши голови, інші впали на коліна.

— Дитино, дивись і пам’ятай: такою була й наша хата… Ой, лишенько, — забили спогади сльози.

Тут плачуть дорослі і діти, просять прощення, обіцяють не забувати рідного краю. Люди, яких вибух на ЧАЕС позбавив рідної домівки, приходять до Музею пам’яті Поліського району Київської області вклонитись отчому дому. Розташований він на території Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав».

Наче рідна домівка... Фото з сайту niez-pereyaslav.com.ua

Заручники на роки

За словами Олеся Гончара, жителі Поліського району стали заручниками на роки після катастрофи на Чорнобильській станції через брехню і цинізм. Якщо жителів Прип’яті евакуювали за один день, Чорнобильського району — за травень 1986 року, то Поліський район відселяли з 1986 по 1997 роки.

Розпочалось усе з того, що 27 квітня 1986 року із Прип’яті в Поліське і район евакуювали 24,5 тис. жителів. У район прибуло майже 15 тис. військових. Саме звідси літаки посипали береги річок і річечок доломітом для дезактивації. Населення району потруїлось. Тим часом радіоактивний фон і забрудненість грунту в смт Поліське та деяких населених пунктах району в 10 разів перевищували радіоактивний фон м. Чорнобиля. У районі зросла кількість захворювань людей, особливо дітей. Населення почало протестувати. Восени 1989 року Рада Міністрів УРСР прийняла рішення про відселення смт Поліське і 26 населених пунктів району. Роз’їхались вони по всьому світу, забираючи з собою спогади про рідний край.

В експозицы музею — весь район.  

Щороку, як журавлі з вирію, повертались у скорботні дні перевірити рідні могили, зустрітися з односельцями. Згадати. Поплакати. Помріяти. Багатьом і багатьом ставало дедалі важче навідуватися у рідні місця. Руйнувалося те, що вони залишили на батьківщині. Йшло до того, що дітям і онукам з часом вже не буде що показати.

Незабуте житиме

Люди страждають по-різному. Одні замикаються в собі, інші кричать про біль. Полковник міліції Броніслав Андріївський знав, що найкраще долати біду громадою. Він запропонував організувати музей пам’яті рідного району. Ідею підтримали всі, хто про неї почув. Фактично то була районна толока, яка засвідчила любов до Полісся не лише корінних жителів, а й тих, кого доля закинула туди працювати. Тож не випадково серед найактивніших називають корінного поліщука Олександра Пироговського і росіянина Володимира Єлагіна, який молодим лікарем розділив з місцевим населенням всі біди радіоактивного періоду.

І стала ця земля називатися зоною.

Для втілення ідеї в життя в смт Поліське знайшли будинок, рівень радіації якого був у межах норми. Відповідні служби дозволили його демонтаж і перевезення. Так типова для Полісся будівля навічно переселилася в Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав». Хто буває там, одразу впізнає куточок неповторного Поліського краю. Відкрили музей 24 квітня 2004 року. Відтоді жителі району мають свій оберіг.

Музей — не краєзнавчий, хоч і має відповідні елементи. Тут бережуть пам’ять про життя дотрагедійне, про роки ліквідації наслідків аварії. Головне його багатство — розповідь про людей краю, їхні здобутки.

Серед них і уродженець району пожежник Микола Титенюк, який загинув у боротьбі з розплавленим реактором.

Експонують також ксерокопії документів. Скажімо, дані про кількість громадян району, виписаних за період з 26 квітня 1986 року по 16 жовтня 1986 року, план розміщення евакуйованого населення із смт Прип’ять у населені пункти Поліського району, картки обліку доз опромінення, перепустки на в’їзд і виїзд із населених пунктів Чорнобильської зони...

Ті фото й документи не потребують коментарів. Вони вимагають від нас мудрості й пильності.

Душі потреба

Полісся — край давній. Скажімо, в селах Поліського району є десятки курганів, які ще не вивчені археологами. Улітку 2004 року експедиція Інституту археології НАНУ працювала в зоні відчуження ЧАЕС. Вона визначила місцевість, де виявлено непорушені стоянки мезолітичного та неолітичного періодів. На думку фахівців, таких вузлів-пам’яток майже не залишилось у Європі. Їх потрібно оберігати й досліджувати…

Тобто потрібен час і кошти, аби дістати з-під нашарувань віків свідчення життя древніх — у них не було ентузіаста, який би додумався зібрати нащадкам музей. І хтозна, якби не Броніслав Андріївський, чи не повторили б долю своїх далеких пращурів нинішні поліщуки. Адже природа дуже швидко затягує і закриває бур’янами та чагарниками сліди перебування людей.

Музей спонукає згадати, що було на цій землі у давнину і в ще недалекі для нас роки. І ще одна особливість, яку вдалося передати його творцям. Хто бував у Поліському районі, звертав увагу на розважливість, доброзичливість, працьовитість поліщуків. Вони це підтвердили й після переселення. Скажімо, колишній голова колгоспу «Світанок» Анатолій Хоменко очолював у Баришівському районі Київської області райраду, вмілим керівником зарекомендував себе у Переяслав-Хмельницькому виходець з Поліського Олександр Пироговський. А Микола Приймаченко виріс до голови облради.

Окремо слід згадати покійних редактора райгазети Олександра Бірмана і керівника Поліського району в період ліквідації аварії на ЧАЕС Василя Мотрича. Багатьох, дуже багатьох треба згадувати. І про всіх є експозиції в музеї. Незламний людинолюбний дух допоміг поліщукам вистояти. Тому й музей став відображенням почуттів, єдності потерпілих, ствердженням віри: на поліській землі ще сміятимуться діти. Музей, народжений особистим болем і горем, закликає до відповідальності перед нащадками і про-низаний вірою у відродження.