250 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ КАРАМЗІНА
КУМИР. Указом Олександра І майбутньому автору «Истории государства Российского» Миколі Карамзіну було присвоєно офіційне звання першого і, як виявилося згодом, єдиного історіографа імперії. Довіру царя потомок татарського роду Кара-мурзи виправдав, створивши багатотомну працю, в якій Росія остаточно «прихватизувала» історію Київської Руси-України та, за образним висловом Пушкіна, довела «необходимость самовластья и прелести кнута».
125 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА СМИРНОВА
Із засудженого — в академіки Туркменії
ПОДВИЖНИК. Навряд чи жителі села Козляничі на Чернігівщині могли уявити, що син їхнього земського лікаря буде перекладачем давньоіндійського епосу «Махабхарата» та академіком Туркменської академії наук. Причому в місцях віддалених Борис Смирнов опинився не з власної волі. Одного з ініціаторів створення кафедри нейрохірургії у Київському медінституті, піонера у царині досліджень телепатії та члена «контрреволюційного релігійно-філософського гуртка» 1929 року заслали до Марійської Йошкар-Оли.
Відміряні сталінським кривосуддям три роки заслання перетворилися на сім. Втім, як згодом згадуватиме вже доктор медицини і філології, йому пощастило: «Наших пересилали кого до Заполяр’я, кого на Єнісей, а мене в 1935 році — до Ашхабада».
Однак навіть тут наукового працівника Туркменського інституту неврології у 1937 році звільнили з роботи і мало не репресували.
У роки війни золоті руки нейрохірурга Бориса Смирнова врятували тисячі життів поранених воїнів, яких лікували у госпіталях Ашхабада, а наукові праці та практичний досвід нашого земляка започаткували нову для Туркменії медичну галузь. Не менші заслуги уродженця Чернігівщини у відкритті громадянам СРСР індійської філософії, бо перекладена ним «Махабхарата» стала справжнім вікном у задушливій сталінській казармі.
115 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ВАТУТІНА
Криваві лампаси сталінських маршалів
ПАМ’ЯТЬ. Оцінки заслуг командуючого 1-м Українським фронтом нині кардинально різняться. Для одних він видатний полководець, війська якого визволили Київ. Для інших — кривавий кат, який у прямому значенні слова втопив сотні тисяч нашвидкуруч мобілізованих українців під час форсування Дніпра, кидаючи нові й нові хвилі атакуючих під нищівний вогонь ворога.
Крім того, вважається, що Ватутін помер від поранення, отриманого у бою проти українських націоналістів. На цьому спекулювали комуністи, прямо заявляючи, що «росіянина-визволителя України підло вбили бандити-бандерівці». Нині на карб червоному воєначальнику ставлять те, що він у молодості воював проти махновців та українських повстанців.
Насправді Ватутін родом із Воронежчини, яка до революції вважалася малоросійським краєм. Причому його родина, яка мала
Однак боєць дислокованого у Луганську запасного полку майже не брав участі у боях, бо вже восени став курсантом Полтавської піхотної школи. Критерієм відбору стали два класи комерційного училища, які Микола Ватутін закінчив ще до більшовицького перевороту.
Талановитий хлопець зробив стрімку військову кар’єру. На початок війни проти Німеччини Ватутін вже був заступником начальника Генерального штабу Червоної армії (Жукова). Причому якщо майбутній «маршал Перемоги», відправлений на допомогу командуючому Південно-Західним фронтом Кирпоносу, мав би нарівні з ним відповідати за катастрофічні поразки перших тижнів війни, то Микола Ватутін, у терміновому порядку призначений начальником штабу Північно-Західного фронту, врятував Ленінград. Контрудар під Старою Русою по флангу німецького угруповання «Північ» примусив ворога призупинити наступ, що фактично вирішило тоді долю міста на Неві.
Вже командуючим Воронезьким та Південно-Західним фронтом, який разом із Сталінградським та Донським фронтами оточили війська Паулюса, Микола Ватутін на ділі довів, що вміє бити хвалених гітлерівських генералів. Перемога на Курській дузі стала ще одним тріумфом полководського хисту майбутнього командуючого 1-м Українським фронтом.
Втім, битва за Київ справді стала пірровою перемогою, оплаченою щонайменше кількома сотнями тисяч життів воїнів Червоної армії. Причому не лише з вини Ватутіна, бо на всіх Українських фронтах — від Донбасу до півночі України — діяла однакова практика, коли мобілізованих і не обмундированих українців з однією гвинтівкою на кількох кидали у бій.
Більше того, тодішній командуючий Центральним фронтом Рокосовський, війська якого на 100—200 км випередили армії Ватутіна, першим захопив плацдарми на правому березі Дніпра, в районі Чорнобиля. Ударом звідти вже у вересні можна було з мінімальними втратами визволити столицю України. Натомість Рокосовському це заборонили. Сталін пояснив так: «Це зроблено на вимогу Жукова і Хрущова, вони перебувають там, і їм видніше».
Отож майже двомісячна кривава вакханалія на берегах Дніпра стала платою за гонор «маршала Перемоги», який фактично перебрав на себе командування фронтом, сподіваючись на лаври визволителя Києва. До речі, дедалі більше доказів того, що Ватутіна прибрали за особистою вказівкою Сталіна, зумівши при цьому перекласти вину на «бандерівців».
90 РОКІВ ПЕРШОМУ ВСЕСОЮЗНОМУ ПЕРЕПИСУ
Де поділись українці?
ПОГЛЯД. Упродовж кількох років як беззаперечний факт стверджують, що від Голодомору 1932—1933 років загинуло 4,5 мільйона українців. Саме таку цифру озвучили науковці Інституту демографії НАН України, за даними яких надсмертність населення в УСРР у 1932—1933 роках сягнула 3,9 мільйона осіб та 545 тисяч осіб — втрати ненародженими.
До думки науковців у світі прийнято ставитися з повагою, однак українцям пам’ятні не менш аргументовані докази радянських академіків, які стверджували, що ніякого голоду в 1932—1933 роках не було. До речі, в Інституті демографії займалися підрахунками втрат від Голодомору саме у роки правління Януковича, який навідріз відмовився визнати його геноцидом українського народу і був зацікавлений у применшенні кількості жертв голоду.
Тим часом є не менш переконливі альтернативні підрахунки, які оперують цифрами від 6 до 10 мільйонів жертв. Зокрема «Національна книга пам’яті жертв Голодомору. Вінницька область» стверджує, що лише на території цієї адміністративно-територіальної одиниці зменшення кількості населення становило 531 025 осіб. Отож, з урахуванням того, що з 24 нинішніх областей України до 1939 року в межах УРСР перебувало 18, а Вінниччину можна вважати типовою за завданими голодом втратами, виходимо на 9 мільйонів загиблих голодною смертю.
Утім, будь-які теоретичні розрахунки приблизні, тоді як дані Всесоюзних переписів населення мали б точно засвідчити показник наших втрат. Тим більше, що перший з них, проведений у 1926 році, жодних сумнівів щодо достовірності не викликає, а результатам оголошеного «дефектним» і «шкідницьким» перепису 1937 року теж можна довіряти, бо його організаторів репресували саме за «заниження» кількості населення.
Отож, 1926 року в Україні проживали 29 мільйонів 18 тисяч осіб, а в 1937 — лише 28 мільйонів 388 тисяч. Причому, наперекір твердженням ідеологів агітпропу Росії, що всі народи СРСР однакою мірою постраждали від голоду, УСРР стала єдиною республікою, чисельність населення в якій зменшилася, хоча начебто тільки на 0,6 мільйона осіб.
Та насправді ця цифра лукава, бо не враховує як масового переселення жителів РСФРР на українські землі, вивільнені від виморених голодом «тубільців», та, що найважливіше, природного приросту перед і після Голодомору. Натомість, за даними доктора історичних наук Володимира Сергійчука, які ∂рунтуються на дивом вцілілих таблицях розподілу кухонної солі між областями України, в УСРР на початку 1932 року було 32 мільйони 680 жителів.
Тож навіть суто математична різниця, яка не враховує ні масового приїзду росіян-переселенців, ні відновлення природного приросту в період між 1934 і 1937 роками, ні теоретичних «втрат ненароджених», зростає до 4,3 мільйона людей. Вона значно більша, ніж отримана в результаті складних демографічних розрахунків цифра, яку нам видають за істину в останній інстанції.
Не менш вражаючу картину масштабів геноциду українського народу дає порівняння динаміки змін чисельності росіян і українців загалом у СРСР. Кількість перших між переписами 1926 і 1937 років збільшилася на 20,7%, із 77,8 до 93,9 мільйона осіб. Отож «братське» за менталітетом і темпами природного приросту населення УСРР мало б зрости у такій само пропорції із 29 до 35 мільйонів. Натомість Україні до цього показника забракло 6,6 мільйона жителів, а з урахуванням компенсаційних переселенців із Росії можна стверджувати про щонайменше 7 мільйонів померлих від голоду і ненароджених через нього.
До речі, саме цифру у 7 мільйонів осіб, яка, судячи з усього, була відразу відома «компетентним органам», згадують у листі німецьких дипломатів, надісланому 11 грудня 1933 року із Харкова до Берліна. У повідомленні, посилаючись на достовірні джерела, прямо стверджується, що «голод в Україні забрав мільйони життів на селі. За офіційними оцінками, сім мільйонів жертв не становлять великої втрати, але це означає, що знищено четверту частину селянства».
На тлі цього документа, який із врахуванням тоді ще найтіснішої дружби між Німеччиною і СРСР цілком достовірний і компетентний, заява вже сучасної Держдуми Росії, ухвалена у 2008 році, що Голодомор «на Україні не має і не може мати міжнародно встановлених ознак геноциду», здається відвертим блюзнірством. Причому особливо шокує стиль, що фактично вторить царським аргументам проти української мови, якої «нє било, нєт і бить нє может».
Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)
Ми в Google+