Ой, чий то кінь стоїть…

130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВІКТОРА ДРОБОТЬКА

МОРАЛЬНІСТЬ. Уже в еміграції Іван Бунін згадував, як улітку 1905 року важко захворіла його мати. Старший брат Євген, який опікувався успадкованим маєтком, де вона доживала віку, навідріз відмовився дати коней для поїздки по лікаря. Мовляв, ще не відомо, чи вдасться застати вдома єдиного на весь повіт медика, тимчасом як вкрай потрібні в гарячу пору сільгоспробіт кінські сили змарнуються.

Довелося за великі гроші домовлятись із місцевими селянами. Під час поїздки до розташованого за 25 верст містечка власник коня весь час зіскакував із воза і йшов пішки, щоб полегшити вантаж тварині.

За спогадами старожилів, це була загальноприйнята серед господарів-хліборобів практика. Навіть у поле чи з поля зазвичай поверталися пішки, щоб кінь-годувальник міг перепочити. Право їхати на возі було лише в дітей, вагітних і старих.

Ще трепетніше ставилися до бойового коня, що був побратимом козака, чиє життя залежало від сили і стану буланого чи вороного товариша. Недаремно класик російської літератури Тургенєв вустами одного з героїв своїх творів стверджував, що скажи «коник грає-воронає» і хохол розчулено заплаче.

Здавалось би, шанобливе ставлення до коней міцно вкоренилось у народних піснях й у національному менталітеті українців. Однак більшовицькому режиму навіть ці традиції вдалося винищити. Нині мало хто знає, що у другій половині 1930-х років Україна потерпала від масової пошесті серед коней, від якої в багатьох регіонах загинуло до 90—100% поголів’я. Розстріли «шкідників», які під тортурами зізнавалися, що саме вони отруїли тварин, не могли зупинити падежу основної на той час тяглової сили в аграрній галузі. Отож попри бадьорі рапорти «компетентних органів» про встановлення винуватих, врешті-решт довелося звертатись до науковців по з’ясування причин «невідомого захворювання коней», як його офіційно назвали.

Упоратися з цим завданням вдалося групі мікробіологів під керівництвом ще дореволюційного випускника Київського університету Віктора Дроботька. Виявилося, що не знану ніде у світі, крім радянських колгоспів, хворобу спричиняє згодовування коням… перепрілої на полях під снігом соломи. За цих умов у кормі масово розмножувався грибок, токсини якого отруювали тварин. Отож причиною стахіботріотоксикозу, як стали називати цю хворобу, була тотальна безгосподарність, зумовлена ще масштабнішим винищенням господарів-хліборобів, на місце яких прийшли байдужі до всього швондери із сільської гопоти. До речі, ця назва — теж із суто радянського лексикону й походить від російськомовної абревіатури «государственные общежития пролетариата» (ГОП), мешканці яких стали першими гопниками.

Виходець із родини сільського фельдшера Віктор Дроботько завжди був інтелігентом. Встановлення ним причин загибелі коней, за що науковця у 1938 році нагородили орденом Трудового червоного прапора, поклало початок створенню нового напрямку в науці — мікотоксикології.

Не меншою заслугою стало створення досі ефективного антибіотика новоіманіну, який добувають із відомого всім звіробою.

Неоціненний внесок Віктора Дроботька в розроблення дієвих засобів проти дизентерії та бруцельозу, які лютували у південних регіонах СРСР — від таврійських степів України до цілинних пасовищ Казахстану. Тим гіркіше, що пам’ять про рятівника тисяч людських життів нині фактично втрачено.

115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА САВЧЕНКА-БІЛЬСЬКОГО

Наш лелека на чужих крилах

ГОРДІСТЬ. Чи багатьом відомо, що офіційний символ авіакомпанії «Люфтганза», який за формою нагадує лелеку, створив українець Роберт Лісовський? Ще один наш земляк Олександр Савченко-Більський, який 20-річним емігрував на Захід, став у Франції основоположником торговельних графіки та дизайну.

Чи не дивно, що Європа вчиться за створеними українськими митцями зразками, тимчасом як чимало наших співвітчизників взірцями довершених форм донині вважають матрьошку, самовар і балалайку?

 220-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ ЛУГАНСЬКА

Від литовського «теремка» — до татарської Росії

ОЧЕВИДНІСТЬ. На відміну від стародавніх міст Криму чи більшості ще козацьких поселень Донбасу, заснований як заводське поселення Луганськ відносно молодий. Цей виняток лише підтверджує загальне правило патологічного прагнення адептів «великоруського міра» до загарбання чужих земель і чужої історії.

Повною мірою це стосується індустріально-металургійного Донбасу, територією якого протікає річка Кальміус, назва якої співзвучна з литовським «кальвіс» — коваль. Ще більший конфуз із начебто суто російським словом «теремок», адже по-литовськи «тарамок» — невеликий житловий будиночок. Після цього вже не дивуєшся перетворенню Московії на Русь, а викраденої князем Боголюбським у Києві ікони Вишгородської Богоматері — на Владімірську.

Переконувати адептів «руського міра» у беззаперечності історичних фактів так само марно, як доводити третині жителів сучасної Росії, що не Сонце обертається довкола Землі, а навпаки. Саме такий трагікомічний результат проведеного російськими соціологами недавнього опитування співвітчизників. Після цього вже сприймаєш як норму, що в Росії чверть усього працездатного населення живе у московському мегаполісі, а друга за чисельністю після росіян національність — татари. Ось лише коли їм дадуть такі самі права, якими наділено в Україні 17-відсоткову російську меншину, — ще одна загадка номінально федеративної сусідньої держави.

125-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЗІНАЇДИ ТУЛУБ

Репресована правда «Людоловів»

ПАРАЛЕЛІ. Влітку 1932 року до видавництва «Молодий більшовик», що працювало в тодішній столиці України Харкові, зайшла сорокарічна жінка «у зношеному, тисячі разів прасованому сірому костюмчику». Саме його помітна навіть на тлі загальної злиденності убогість насамперед запам’яталася редакторові Григорієві Костюку. Отож до принесеного нікому не відомою авторкою 700-сторінкового машинопису роману на історичну тематику спочатку поставилися з пересторогою як до опусу чергового графомана. Однак як згадував Г. Костюк, написаний «не тільки з любов’ю, а й із солідним знанням справи» роман виявився настільки захопливим, що від нього неможливо було відірватися.

Так розпочалася літературна слава Зінаїди Тулуб, чиї надруковані ще до революції перші поезії особливого фурору не спричинили, хоч привернули увагу Павла Тичини. Саме він у 1928 році добився, щоб із письменницею, яка на той час спеціалізувалася на перекладах російською мовою французьких романів та української класики, Держлітвидав уклав угоду про написання двох прозових творів: на актуальну виробничу тему про металургію і як «доважок» — про Україну початку XVII століття.

Щоб невеликого авансу вистачило на роботу в архівах та поїздки місцями історичних подій, які потрібно було зобразити, доводилося жити буквально на хлібі й воді. Зінаїда Тулуб згодом згадувала: «Я прочитала 92 тисячі сторінок десятьма мовами і опрацювала близько 6 тисяч архівних документів. Кожен штрих, кожне слово в мене основане на конкретному перевіреному матеріалі, майже завжди — першоджерелі».

Письменниця зверталася по консультації до принаймні 23 професорів, зокрема Михайла Грушевського та Агатангела Кримського. Не дивно, що після виходу першого тому «Людоловів» його офіційно рекомендували як додатковий посібник з історії й побуту України XVII ст. Та перед цим від рукопису роману навідріз відмовились у Держлітвидаві. Потім сумна доля ледь не спіткала вже готову до друку книжку в «Молодому більшовику».

Восени 1933 року Україною прокотилася хвиля арештів, після чого верстку «Людоловів» розсипали, а його машинописні тексти знищили. Несподіваний порятунок прийшов із Москви, куди Зінаїда Тулуб надіслала російськомовну версію роману. З’ясувалося, що Максим Горький на зустрічі зі Сталіним письменників — учасників поїздки Біломорканалом схвально відгукнувся про новий твір Зінаїди Тулуб. Цього вистачило, щоб книжку авральними темпами почали готувати до друку у столичному «Гослитиздате».

Не на жарт перелякані харківські чиновники від літератури випрохали у письменниці ще один примірник машинопису роману, який «запустили у виробництво» в Україні. Однак при цьому «відредагували» текст, викинувши з нього слова «народ», «батьківщина», «держава» як «віджилі поняття, охвістя буржуазної ідеології». Проте навіть у такому «обрізаному» варіанті роман здобув популярність, і вже наступного року його двічі перевидавали.

На початку 1937 року вийшов другий том «Людоловів», яким у десятці кращих українських книжок ще встигли представити літературу УРСР на Всесвітній виставці у Парижі. Та вже 4 липня Зінаїду Тулуб заарештували, весь її багатющий архів знищили, а 5 вересня виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР (красномовне свідчення, що справи найважливіших «ворогів народу» українським підручним центр не довіряв) винесла вирок: 10 років тюремного ув’язнення. Його Зінаїда Тулуб відбула повністю: спочатку в Ярославському політізоляторі, а згодом — на Колимі. Після закінчення терміну ув’язнення визнану інвалідом жінку відправили на примусове поселення до Казахстану, звідки вона змогла повернутися на рідну землю аж наприкінці 1956 року.

Написаний уже важкохворою письменницею роман «За бортом життя», який знаємо з назвою «В степу безкраїм за Уралом», спонукає до невеселих паралелей: відміряні його героєві Шевченкові десять років солдатчини і 19 років каторжних поневірянь Зінаїди Тулуб на Колимі й у казахстанському засланні — явно не на користь більшовицької імперії, що жорстокіше за царську нищила Україну й українців.

Сам роман «Людолови» та його авторку репресували за правду, бо у творі людоловами постають не стільки ординці, скільки свої й чужі воріженьки, для яких ми навіть після двох революцій — Помаранчевої й Гідності — уявляємося лише «електоратом», зобов’язаним своїм безпросвітнім існуванням забезпечувати суперрайське життя дедалі нових «еліт».

Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр»
(ілюстрації надано автором)