ПОСТАТЬ

Сьогодні легенді національної опери і народної пісні  Анатолієві Мокренку виповнюється 80

У пам’яті цупко тримається епізод із дитинства: початок 70-х років минулого століття, рідне село на Сумщині. Наша маленька квартира в будинку на чотирьох господарів. Мама щось готує на кухні. Аж раптом з радіоприймача оголошують про виступ заслуженого артиста УРСР Анатолія Мокренка. Вона відразу кличе з подвір’я тата, який порає господарство, і ми всі разом буквально завмираємо біля репродуктора.

Не можу достеменно назвати пісню, яку тоді виконував Анатолій Юрійович. Цілком імовірно, що то могли бути «Дивлюсь я на небо», «Ніч яка місячна» чи «Ясени», однак по її закінченні ми довго перебували під магічним впливом його голосу. При цьому батьки неодмінно наголошували, що вони особисто знайомі з ріднею Анатолія Мокренка, бо самі родом із хутора Гринівка під Тернами, де народився співак. Більш того, кілька разів бачили його в рідному селі, коли їздили туди на вихідні. І стільки гордості було в тих словах!

Чи могло тоді подуматися, що через три десятиріччя, наприкінці 1990-х, наші дороги перетнуться і я матиму щастя особисто познайомитися з Анатолієм Юрійовичем? Що у своєму архіві зберігатиму тугеньку теку з десятками світлин і листів від співака, в яких справжні розсипи житейської мудрості, тепла і доброти, що їх випромінює його щедра душа? Що матиму подаровані диски з оперними творами та піснями, до яких звертатимуся завжди, коли запрагнеться насолодитися справжнім голосом.

Зрештою, це буде потім, з роками. А тоді думалося про те, як можна було, народившись у глибинному слобожанському селі, досягти європейських і світових мистецьких вершин, до того ж — в оперному співі?! Наскільки потужним талантом треба володіти, аби здолати мури всіляких негараздів-обставин і стати зіркою першої величини?

            

Анатолій Мокренко з дружиною та доньками. Фото із сімейного альбому Анатолія МОКРЕНКА

Важкий коток дитинства

Здається, не тільки день народження, а й усі супутні обставини працювали проти того, щоб сільський хлопчак ступив на мистецьку стежину. Бо народився на початку страшного 1933-го, голодні жорна якого знищили мільйони українських селян. Із того голодного часу гарбузи і лопухи стали для нього особливо дорогими, і ставлення до них — трепетне і ніжне. Гарбуз до вподоби в будь-якій страві, а лопухам навіть присвятив довірливий вірш — дарма що то звичайнісінький бур’ян.

А через 8 років — війна, від якої намагалися втекти, але посеред села тріснула вісь у возі. Тож довелося в рідних Тернах переживати лихоліття, коли кожен день міг стати останнім. І коли бомби й снаряди падали на хатину і погріб, у якому ховалися; і коли збирали колоски в полі, а фашисти пантрували кожного, хто насмілювався це робити; і коли під час облави мама з дітьми  ховалися за хлівом у картоплинні та нехворощі…

А по війні — голод уже 1947-го. На руках у мами і хворого на туберкульоз тата — аж п’ятеро дітлахів. Навряд чи хтось може сказати, де тоді бралися сили протистояти лиху, коли навіть печену картоплину вважали делікатесом.                                           

Вчився в… політехнічному

Хоч би якою страшною була скрута, в сім’ї завжди панували злагода, повага, взаємна підтримка. Вочевидь, саме це і допомогло багатодітній родині  вистояти у смертельному герці. І вірною супутницею була пісня. Насамперед для маленького Толі, який навіть у роки фашистської окупації міг затягнути тонесеньким дитячим голоском улюблену, ще оту з діда-прадіда:

Ой при лужку, при лужку,
При щасливій долі
У знайомім табуні
Кінь гуляв на волі.
Ой гуляй, гуляй, мій кінь,
Поки не впіймаю,
Як впіймаю — загнуздаю
Шовковой уздою…

Але тоді навіть гадки не мав, що саме сцена стане справою життя. Успішно закінчив школу і подався до столиці в надії стати… геологом. Хоч уже тоді мав рекомендації на вступ до Харківської консерваторії — його голос почули і належно оцінили на одному із всеукраїнських оглядів. Однак спрацював селянський інстинкт: потрібно здобути надійну професію, щоб мати відповідний заробіток. Бо сцена — справа хитка.

У серпні 1951-го Київ прийняв хлопця: він став студентом політехнічного інституту і водночас опинився без гуртожитку і грошей. Цілий місяць поневірявся і ночував то на залізничному вокзалі, то на лавочці у сквері, то в однокурсників у гуртожитку. Аж доки один із друзів привів першокурсника на репетицію хорової капели політехнічного інституту. Почувши в його блискучому виконанні  «Летять перелітні птахи» Блантера, художній керівник колективу Лідія Падалко аж сплеснула руками: про такого соліста капела могла тільки мріяти!

Невдовзі як співак Анатолій отримав місце в гуртожитку, до речі, став 13-м мешканцем кімнати. І розпочалося студентське життя. За кілька місяців у вишівській газеті «За радянського інженера» з’явилася замітка про підсумки огляду художньої самодіяльності інституту, в якій наголошувалося на пісенному успіхові студента гірничого факультету Анатолія Мокренка. То була перша публікація про майбутнього відомого співака.  

                                     Молоде деревце — на згадку землякам. Фото Володимира КОВАЛЕНКА

Геологія і пісня? Ні, пісня і геологія!

Нині Анатолій Юрійович у деталях пригадує, наскільки непросто йому було визначитися у симпатіях до геології й пісні. З одного боку, перша давала роботу і заробітки, з іншого — душа прагнула сцени, пісенної творчості. До того ж, голос Анатолія Мокренка помітили й оцінили народна артистка СРСР З. Гайдай та професор Київської державної консерваторії заслужений діяч мистецтв УРСР Д. Євтушенко. Вони настійно рекомендували не занехаювати свій талант і зрештою визначитися.

Та хоч і непросто було, юнак зважився після закінчення інституту вступити на вечірнє відділення консерваторії. І це в 24 роки, коли ровесники ставали професійними артистами. Але, як мовиться, не святі горщики ліплять. З 1956-го до 1963-го працював гірничим інженером-геологом, поєднуючи експедиції і всілякі виробничі клопоти з музичним навчанням і виступами на сцені.

Саме тоді, у травні 1960-го, одружився зі студенткою Марійкою. Юна дружина стала для нього помічницею і порадницею у всіх житейських ситуаціях, а він — опорою сім’ї, в якій невдовзі народилися донечки Люда й Оксанка.

З теплотою називає Анатолій Юрійович своїх музичних наставників: Миколу Зубарєва, який свій талант формував за сприяння самого Федора Шаляпіна, та Олександра Гродзинського, у творчому активі якого справжня мистецька школа дисципліни, зібраності, самоконтролю. Ці викладачі зуміли розвинути природний та?лант молодого співака, допомогли успішно пройти період становлення. На третьому курсі А. Мокренко виконав свою першу партію Перелесника в «Лісовій пісні» В. Кирейка (Мавка — Діана Петриненко), а по його закінченні співав віртуозну партію Фігаро в опері Д. Россіні «Севільський цирульник».

Після консерваторії протягом 1963—1968 років працював солістом оперної студії при Київській консерваторії, а з 1968-го — соліст Державного академічного театру опери і балету імені Т. Шевченка. На той час у його репертуарі з’явилися нові оперні партії й народні пісні, що принесли всенародне визнання і любов глядачів та слухачів. Слава про  співака полинула Україною, щоб згодом перетнути кордони не тільки СРСР, а й багатьох країн.                                        

Звучить золотий баритон…

За роки сценічної діяльності Анатолій Мокренко успішно виступав на оперних сценах колишнього СРСР, США, Франції, Німеччини, Англії, Іспанії, Швеції, Куби, Фінляндії, Канади, багатьох інших країн. У його репертуарі понад 40 провідних партій для баритона вітчизняної та закордонної оперної класики, сотні пісень і романсів, записи на радіо і телебаченні, окремо видані диски.

Відомий він і як активний громадський діяч: у 1970-ті очолював Київське міжобласне відділення Українського театрального товариства, був депутатом Київської міської ради, одним із фундаторів Товариства української мови імені Т. Шевченка, член головної ради ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка.

А ще знявся в кількох кінофільмах: «Тигролови» за романом І. Багряного, «Чорна рада», «Поет і княжна», «Богдан Хмельницький» та інших. Автор двох книжок та сотень публікацій мистецької та українознавчої тематики.

За мистецькі і творчі здобутки удостоєний звання народного артиста України та СРСР, лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка, Державної премії Грузинської РСР імені З. Паліашвілі, орденів Дружби народів, Ярослава Мудрого, рівноапостольного Володимира Великого та багатьох інших.

Та хоч би чим захоплювався чи займався, його супутницею завжди залишалася і залишається пісня — щира, задушевна, народна. Для її популяризації організував конкурси вокалістів у Донецьку, Хмельницькому, Криму, на Сумщині — в Лебедині та Шостці. І в рідних Тернах Недригайлівського району. До цього села у травні приїздять сотні хористів сільських шкіл, щоб узяти участь у єдиному в Україні такому змаганні — конкурсі «Співаймо разом!»

Бачили б шанувальники Анатолія Юрійовича, як він молодіє і світиться радістю, коли слухає хлопчиків і дівчаток! Це ж підростають майбутні будівничі України — освічені, культурні, залюблені в пісню. Тоді й він неодмінно підіймається на сцену сільського Будинку культури і без  мікрофона чи підсилювача своїм золотим баритоном виконує  народні пісні. 

У ті хвилини здається, що чують неповторний спів не тільки присутні в залі, а й усі, кому дорога Україна, її вічні народні пісні, рідна земля.

P.S. Нині, коли почую по радіо чи побачу по телевізору, як виступає Анатолій Юрійович, неодмінно кличу дружину і доньку. І хоч маємо диски з його записами, не пропускаємо нагоди знову почути воістину золотий голос земляка. І неодмінно згадую кінець 1960-х — початок 1970-х.