Журналісти теж можуть хворіти. Я не виняток. Тож останній тиждень змушений був провести в хірургічному відділенні однієї з київських міських клінічних лікарень. Але коли наступного дня після операції побачив у коридорі воїна ЗСУ з повністю забинтованою ногою, який важко пересувався на милицях, стало соромно: порівняно з цими «тяженько раненими» чоловіками, які «терплять тяжкі муки» (вдруге починаю використовувати в матеріалах рядки з популярних нині українських пісень, цього разу «Батько наш — Бандера»), моя проблема зі здоров’ям видалася такою незначною — наче порізав пальця.

«Ми не на вас чекали…»

Спільну мову із цим та іншими бійцями, які перебували на лікуванні у відділенні, знайшов швидко, бо до повномасштабної війни побував у багатьох місцях донбаського фронту, про які вони розповідали. Воїн із Дніпропетровщини, який по кілька разів на день проходив на милицях повз двері моєї палати, зазнав серйозного поранення правого стегна під Кураховим у Покровському районі Донецької області. Там я робив один з репортажів.

До речі, весь Донбас нині в зоні підвищеного ризику, і влучити в наші позиції може багато чого будь-коли. Наші воїни в цьому пересвідчуються щодня, навіть щогодини та щохвилини: ворог розлючено обстрілює з усього, що в нього є, передову ЗСУ.

«Ми до цього звикли і знаємо, як реагувати на кожен обстріл. Проте мене засмучує найбільше не це, — воїн уперся міцними долонями в милиці й зупинився посеред коридора. — Якось визволили одне із сіл. І коли йшли вулицею, хтось із місцевих невдоволено кинув: «Навіщо ви сюди прийшли? Ми не на вас чекали, а на «рускій мір». Я ледь стримався, щоб грубо не відповісти прихильникові кацапського асвабаждєнія: ми проливаємо кров, щоб вигнати російську нечисть з українського Донбасу, а тут, виявляється, ще й досі живуть ті, хто марить московією. Може, їх і небагато, але… Скільки шкоди вони завдадуть Донеччині, коли ми звідси виженемо рашистських нелюдів»?

Я про це теж часто думаю і вважаю, що українські ЗМІ повинні писати і на тему незрозумілої ненависті деяких громадян до своєї батьківщини, яка їх виростила, дала освіту, роботу, навіть певний достаток. Але коли настала пора захищати рідну матір Україну, дехто не те що не захотів іти на ворога з автоматом, а навіть переметнувся на бік убивць, ґвалтівників, російських бандитів. І не російськомовність, яку нібито намагаються знищити в нас, — причина агресії декого з «донецьких» до України. Жодна держава не вбила стільки російськомовних людей, скільки росія, яка прийшла в Україну їх визволяти!

Сильні духом

Милиці зупинилися біля палати, на дверях якої від руки дитячим почерком було написано: «Слава ЗСУ!» Дніпропетровець запросив до кімнати, сказавши, що на ліжку біля вікна ліворуч лежить хлопець, який для нього став героєм війни та людиною сильною духом.

Коли я ступив у палату, то біля вікна побачив молодика. Це був 24-річний Дмитро Сіряков з Херсона. До повномасштабної війни він служив за контрактом в одному з підрозділів 56 ОМБр. Якби не 24 лютого, до демобілізації Дмитрові залишилося б вісім місяців.

«До речі, в армію мене направила мама. Після того як попрацював трохи у школі, бо маю педагогічну освіту, і послужив у поліції. Так і сказала мені: «Іди, синку, в армію!» — Дмитро усміхнувся. Пізніше я дізнався, що кожна усмішка дається йому дуже важко. — Ось і пішов. До речі, батьки донедавна жили на Херсонщині. Нині ж перебралися у столицю, бо, по-перше, я тут лікуюся вже п’ятий місяць, а, по-друге, жити в окупації стало неможливо. Це можу підтвердити».

І воїн розповів, що наприкінці лютого перебував зі зламаною ногою в Херсоні у відпустці: «Пам’ятаю, виходжу якось уранці на балкон, а під ним БТР з літерою «Z». Я до телефона — він червоний: тато дзвонив. Питає, ти все ще в Херсоні? Виїжджай негайно! Я й поїхав до батьків, бо там лікар був, який мене доглядав. Він сказав, що скоро ходитиму без гіпсу, але якщо не даватиму великого навантаження на ногу. А як же її не навантажувати? Я ж солдат і маю якомога швидше повернутися до військової частини. На щастя, з окупованої Херсонщини мене встигли вивезти до Кривого Рогу батьки одного з моїх товаришів. На фронт потрапив у квітні. І одразу в пекло: місяць воював під Донецьком».

Дмитро добре запам’ятав день, коли зазнав майже смертельного поранення: тоді з побратимом Костею зголосився поїхати по поранених бійців, які перебували під обстрілом. За транспорт у них були «жигулі» восьмої моделі. Звісно ж, машина була не придатною для перевезення поранених. Але чекати на іншу часу не було. Тож хлопці вскочили в кабіну й гайда.

«Устигли першу партію бійців евакуювати,— воїн дивився кудись удалечінь. — На передовій залишилося ще кілька поранених. Костя вийшов із «жигулів», а я хотів швиденько розвернутися і… наскочив на протитанкову міну. Можете уявити сім кілограмів тротилу! Танк підстрибує, коли наїжджає на таку міну, а тут легковик. Бронежилет на спині в мене розірвало на друзки, і я встиг лише відчути нестерпний біль, — Дмитро показав мені фото діряхи від розриву міни, від якого стало моторошно. — Я з нею воюю вже п’ятий місяць у госпіталях і лікарнях».

А ще воїн розповів, що весь цей час доводиться воювати не лише з раною на спині, а й чиновниками в погонах: «Доки був у своєму батальйоні, все було гаразд. Але коли перевели в 13 резервну роту, моє фінансування припинилося: мені пояснили це тим, що мене все одно лікують безкоштовно. Але попереду ще тривале лікування (маю проблеми зі слухом) та реабілітація, на які постійно потрібно щось купувати. Наприклад краплі, яких немає в лікарні, товари медичного та іншого призначення».

«Не плачте за нами…»

Звісно ж, батьки-переселенці допомагають. Хлопці в палаті розповідали, що на ноги Дмитра поставив батько, який змушував його ходити навіть через «не можу». Син плакав, але слухався й терпляче робив крок за кроком до нового життя. І так більшість поранених бійців. У Дмитровій палаті лежить військовослужбовець з Івано-Франківщини. У нього неробочі обидві руки. Замінила їх дружина, яка не відходить від нього. Запитав у неї, де ночує, на що конкретної відповіді не почув. Інші бійці з палати сказали, що коли поспить у ногах у чоловіка, а коли — на якійсь кушетці, якщо медперсонал дозволить.

Дружини поранених солдатів заслуговують на окремий великий розділ у розповідях про війну. Вони і сім’ї тримають у порядку, і до чоловіка в госпіталь встигають навідатися ледь не щодня, і всі його проблеми намагаються розв’язувати вчасно й ефективно.

У бахмутській, як я її назвав, палаті нашого відділення лежить із середини вересня військовослужбовець Сергій. Лежить не встаючи, бо обидві ноги пошкоджено. До цього він ще місяць лікувався в іншому медичному закладі. Люди в білих халатах запевняють, що відновлюватиме здоров’я ще два місяці в цій хірургії, а потім за нього візьмуться травматологи. Ще на Сергія чекає операція на вухах і лікування сідничного нерва.

Про це мені розповіла його дружина Ірина. Вона встигає ледь не щодня перевідати чоловіка в лікарні (живе у Броварах Київської області) і за дітьми доглянути: має 14-річну дочку Поліну та шестимісячного сина Дмитрика. Мені ж розповіла, що Сергій, який працював менеджером, пішов на фронт 24 лютого.

«До війни готувався, ще перебуваючи в територіальній обороні. Але перед тим як узяти до рук зброю, спочатку відправив мене за кордон (я була на восьмому місяці вагітності). Лише коли перебувала з дочкою в безпеці, пішов воювати. Як, я й уявити не могла. Лише сьогодні дізналася, що він боронив від рашистів Бахмут».

Нині це місто — найгарячіша точка на російсько-українському фронті: із червня 2022 року воїни ЗСУ стримують безперервний шалений наступ ворога. Як повідомляють вітчизняні ЗМІ, окупанти «ходять у безперервні атаки на Бахмут у стилі кінофільму «Чапаєв», переступаючи через трупи своїх. Поле бою в передмістях Бахмута та Соледара всіяне трупами москалів. Але це не зупиняє окупантів: вони, не гидуючи, йдуть у чергову атаку, навіть не збираючи трупів. Першими кидають у бій на наші позиції зеків, а за ними — мобілізованих».

Поранені воїни бахмутської палати на такі повідомлення реагують по-різному: уже знайомий мені Сергій з неприхованою тривогою згадує бої, в яких брав участь: «Із 75 осіб нашого підрозділу живими залишилося шість, — розповідає. — Коли в наш бліндаж влучило, відкопали тільки мене. Скільки побратимів загинуло там, навіть не скажу. Це пекло!»

До речі, дехто із хлопців попросив, щоб я застеріг українських журналістів від показу подій на фронті (особливо на Донбасі) в такому бравурному тоні. Лякати співвітчизників не потрібно, але й говорити на всю країну, що росіяни «весело наступають, а потім повертаються на попередні позиції», теж не можна. Не такі вже москалі й дурні, та їхнє командування також. Вони не можуть нас перемогти не через те, що не мають чим і ким (цього добра в росії вистачить на кілька воєн), а через те, що ми «з москалями та й не в згоді жили», а коли ті напали, то готові вмирати за Україну, рідний дім, наших матерів, дружин, дітей. У кацапів такої мотивації немає.

Ось таким у мене вийшло знайомство із солдатами, які чесно виконали обов’язок на передовій. Коли ж я запитав у них, що вони хочуть у цю хвилину найбільше, Сергій сказав, що виспатися по-справжньому — на боці чи на животі, бо набридло весь час лежати на спині. Франківець волів, щоб швидше загоїлася хоч одна рука, в яку він узяв би шашку і бив москалів — стільки вже накопичилося злості під час перебування в медичних закладах, а Дмитро найбільше хотів би на кілька годин перенестися до рідного Херсона. Там, мовляв, і глибока рана на спині загоїлася б швидше.

Було б непогано, якби ці прості бажання здійснилися.