РЕАЛІЇ

«УК» неодноразово публікував на своїх шпальтах матеріали на підтримку продовження роботи «нерентабельних» шкіл.  Однак ми не можемо відмовити тим, хто має інший погляд на проблему

У Таборській початковій школі Баранівського району Житомирщини, яку відвідують 5 учнів, витрати на кожного з них складають по… 25 791 грн на рік. Це утричі більше, ніж платять студенти-контрактники за такий самий  термін навчання у Житомирському держуніверситеті. Не набагато нижчі бюджетні видатки на учнів Берестівської і Дібрівської шкіл цього ж району. Від 16 до 20 тис. грн у рік обходиться державі навчання кожного з вихованців Барвинівської, Киянської і Кропивненської шкіл Новоград-Волинського району.

Цей перелік можна продовжувати довго, бо Житомирщина серед найбільших за площею, але найменше населених областей України. Через це болючі практично для всіх проблеми фінансування мережі шкіл і закладів первинної медико-санітарної допомоги тут особливо гострі.

Перевернута піраміда

Майже 80% усіх шкіл Житомирщини діють на селі. А от сільські школярі складають лише 40% загальнообласної кількості учнів.

Утім, якщо виходити із середньостатистичних цифр, то ситуація видається ще більш-менш задовільною, бо у міських школах наповнюваність класів на рівні 22,9 дітей, а у сільській місцевості — 11,1. Насправді ці показники відображають дійсність, як середня температура хворих у лікарняній палаті, де один пацієнт у гарячці, а інший — уже помер. В області 42 школи, в яких не більше 10 учнів, а ще у 209 вчиться від 11 до 50 учнів. Отож не рідко, коли в деяких класах цих навчальних закладів по одному(!) учню, підготовка якого ведеться кількома вчителями фактично в індивідуальному порядку.

Прикро, але здебільшого кількість не переходить у якість, бо педагоги у малокомплектних школах вимушені освоювати по 3-4 навчальні дисципліни. Це аж ніяк не сприяє підвищенню рівня викладання, як і істотно не впливає на розмір штатів. Підтвердження цього — школа І-ІІ ступеня у с. Чернявці Червоноармійського району, де у дев’яти класах навчається 35 учнів, а викладають 13 учителів,  працює 1 кухар, 2 техпрацівниці і 3 робітники-опалювачі.

Підрахувати, у що обходиться утримання малокомплектних шкіл, досить просто. Норматив бюджетних витрат на одного школяра складає 6 038,81 грн, а в області на сьогодні 134,8 тис. учнів. Отож на утримання загальноосвітніх навчальних закладів мало б виділятися 808, 8 млн грн. Та коригуючі коефіцієнти, що враховують меншу наповнюваність класів у сільських школах, збільшують цю суму для області до 975,8 млн грн. Утім, цього теж виявилося замало, через що з куцих місцевих бюджетів дотаційної області довелося додатково спрямувати на утримання шкіл ще 32,5 млн грн. У підсумку понаднормативні витрати цього року склали майже 200 млн грн, що не зняло проблеми фінансування навіть захищених статей видатків на освіту щонайменше у трьох районах області.

Звісно, можна заспокоювати себе тим, що йдеться не стільки про збереження малопридатних для навчання малокомплектних шкіл (41% усіх загальноосвітніх навчальних закладів області розміщені у пристосованих приміщеннях), скільки про збереження самих населених пунктів, жителі яких чомусь переконані: «Немає школи — немає села». Хоча практика свідчить про дещо інший підхід: «Де можна працевлаштуватися — туди переїздять молоді сім’ї».

На часі поставити цілком логічне запитання: чи є реальна користь від збереження малокомплектних шкіл? Навіть якщо за критерій обрати не заощадження бюджетних коштів, а насамперед інтереси самих дітей. Навряд чи хтось ризикне заперечувати, що за рівнем знань сільські школярі, як правило, поступаються перед своїми міськими однолітками. А особливо, коли йдеться про вихованців малокомплектних шкіл, де більшість викладачів пенсійного віку, а про повноцінний навчально-виховний процес доводиться лише мріяти. Однак учням, окрім документа про освіту, потрібні ще й знання. Без них випускники шкіл у сучасному комп’ютеризованому світі приречені почуватися бідними родичами на чужому святі.

Рахувати і планувати — не гріх

Найбільше у післявоєнний період шкіл на Житомирщині було в 1961-1962 навчальному році — 1549. Проте лише п’ята частина з них (317) мали статус середніх. У 1990-1991 році навчальних закладів вже було на 40% менше, але майже половина з них (400 із 960) надавали своїм учням повну середню освіту.

Згадати про це варто задля того, аби підтвердити: постійна реорганізація і оптимізація шкільної мережі згідно з вимогами часу є закономірним процесом, з якого не варто робити трагедії.

Відтак нинішні зміни в освітній галузі області теж можна оцінювати по-різному. Песимісти роблять акцент на тому, що порівняно з 1990-1991 навчальним роком кількість шкіл скоротилася з 960 до 833. Оптимісти, навпаки, доводять, що середніх шкіл на Житомирщині за цей час побільшало з 400 до 449. Причому серед них вже 38 гімназій, 12 ліцеїв та чотири  колегіуми, тоді як ще десять років тому в області діяли лише чотири освітні заклади нового типу. Правда і те, що коли у містах і селищах міського типу є 41 гімназія, ліцей і колегіум, де навчається вже кожен третій міський учень, то на селі таких освітніх закладів лише 13 і вчиться в них лише кожен 23-й сільський школяр.

Показово, що саме в тих районах області, де у сільській місцевості досі немає жодної гімназії, ліцею чи колегіуму, закриття малокомплектних шкіл викликає найбільше нарікань населення. А там, де люди наочно бачать, що їхнім дітям пропонують якісно вищий рівень освіти, процес оптимізації проходить хоча зі сльозою на очах, однак із розумінням його необхідності.

— Оптимізація мережі загальноосвітніх шкіл можлива лише за трьох умов, — вважає начальник управління освіти і науки Житомирської облдержадміністрації Олександр Пастовенський. — Це наявність базових шкіл справді високого рівня, необхідної кількості шкільних автобусів і належного утримання доріг місцевого значення.

Нині в сільській місцевості до шкіл підвозять чверть учнів, для чого залучаються 129 шкільних, 25 орендованих та 180 рейсових автобусів. За підрахунками фахівців, для завершення оптимізації шкільної мережі Житомирщині потрібно ще 84 одиниці автотранспорту. За нинішніх темпів придбання на це знадобиться щонайменше 10 років. Між тим необхідні для закупівлі такої кількості шкільних автобусів 25 млн грн менші за суму, яка щорічно витрачається лише з місцевих бюджетів області на утримання малокомплектних шкіл.

На жаль, у більшості районів області ситуація наразі безвихідна: для дооснащення базових загальноосвітніх навчальних закладів і придбання шкільних автобусів немає коштів, бо їх з’їдає високозатратна «валіза без ручки». Тим часом як стаття 11 Закону України «Про загальну середню освіту» чітко встановлює, що «реорганізація і ліквідація загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості допускається лише за згодою територіальних громад». А отримати її без шкільного автобуса і забезпечення якісно вищого рівня навчання учнів, як кожному зрозуміло, досить проблематично.

Утім, не рідкість ситуації, коли і автобус є, і нова школа набагато краща, а згоди громади — немає. Причому «першу скрипку» грають навіть не батьки школярів, а… місцеві селяни-пенсіонери. Зрозуміти людей не важко, бо, з їхньої точки зору, «школа їсти не просить», навіть якщо вартість навчання кожного учня в ній — на рівні найпрестижніших університетів країни.

Навряд чи таку ситуацію слід вважати нормальною. Тим більше, коли утримання однієї малокомплектної школи навіть І-ІІ ступеня на 40-50 учнів складає 750-850 тис. грн на рік, а витрати на ФАП чи лікарську амбулаторію, життєво необхідні мешканцям «пенсійного» за віком села, — «лише» 100-150 тис. грн. І, якщо школа «на одного учня» дійсно потрібна громаді, то ніхто не вправі позбавляти її цього права. Однак лише за умови відшкодування її членами всіх понаднормових витрат, які нині чинне  законодавство чомусь перекладає на чужі плечі…