Чи можуть подорожувати Україною люди з інвалідністю? У громадських організацій, що опікуються долями таких людей з Донецької та Луганської областей, досвід таких поїздок негативний. Активісти організували й провели на території двох областей Всеукраїнський фестиваль-конкурс «Світ без обмежень», який зацікавив і зібрав представників восьми регіонів України. А на продовження заходу його учасники великою командою вирушили до Одеси, щоб ознайомитися з досвідом роботи колег і обговорити проблеми побудови толерантного суспільства в Україні. Та кількість бар’єрів, які довелося подолати людям на інвалідних візках, ледь не коштувала їм здоров’я.

Дорога, яку важко здолати

«Головна мета, яку ми ставили перед собою, коли проводили фестиваль-конкурс «Світ без обмежень», — показати успішність людей на візках. Довести, що є багато людей, для котрих, попри хворобу, життя не зупинилося, вони успішно працюють і досягають успіху в обраній справі. Уперше в Україні на нашому фестивалі сімейні пари на візках брали участь в різноманітних конкурсах, розповідали про власні долі, любов одне до одного», — розповідає голова громадської організації «Луганська асоціація людей з інвалідністю» Микола Надуличний.

За його словами, в ме­жах продовження проєкту запланували поїхати в Одесу, бо там «реалізують багато інклюзивних ініціатив, яких ще немає на сході України». Сам фестиваль відбувся завдяки програмі ООН з відновлення та розбудови миру, як і візит.

Одне слово, їхали по досвід. У Краматорську на залізничному вокзалі зібралася  поважна делегація. Від Укрзалізниці чекали, що особливим людям нададуть особливий вагон.

«Але нас розмістили у плацкартному. Він не пристосований для переміщення людей з інвалідністю, адже там навіть немає кондиціонера, що для тих, у кого травма хребта, просто вбивство. У них порушений температурний баланс, тож не можна перегріватися: температура підвищується, легені не витримують, і людина може померти. Ось і під час цієї подорожі одному з наших хлопців стало зле, і довелося дзвонити на гарячу лінію.

Отже, виходить, якщо ми, люди з інвалідністю, їдемо звідси в Одесу, то змушені просто лежати усі 12 годин шляху на полиці, — гарячкує Микола Надуличний. — Окрема проблема — наші інвалідні візки. Вони немало коштують. А довелося їх запихати на верхні полиці й усю дорогу непокоїтися, щоб не впали, не зламалися. Тож виходить, що нам, аби приїхати в Одесу, треба пережити справжнє пекло!»

Делегати, каже голова Луганської обласної асоціації людей з інвалідністю, підготували спеціальний лист на адресу Укрзалізниці, в якому йдеться про особливості подорожування таких осіб. Адже як має й могло бути?

«Існує спеціальний вагон для перевезення людей з інвалідністю. Щоправда, таких вагонів залишилися одиниці: чи то чотири, чи то шість на всю Україну», — каже Микола Надуличний.

Чому з делегатами зі сходу України сталося так, як сталося, — окреме питання. Але загалом проблема подорожування рік у рік загострюється: кількість людей з інвалідністю у країні зростає, зокрема через учасників бойових дій в АТО/ООС. За даними Миколи Надуличного, уже «в країні майже 3 мільйони людей з інвалідністю».

28 номерів  для мільйонів людей

Виявилося, що важка дорога — це тільки прелюдія до серйозніших випробувань у спеціалізованому комплексі ДП «Клінічний санаторій ім. М. Пирогова» санаторію «Куяльник» ПрАТ «Укр­профоздоровниця».

«Ми прямували до «Куяльника», бо це один із закладів, який розраховано (принаймні офіційно) для спінальників. Саме в цей заклад прямують люди для отримання реабілітаційних послуг, оздоровлення та відпочинку з усієї України, — пояснює Микола Надуличний. — Та сказати, що ми були неприємно вражені, — нічого не сказати. Рівень доступності приміщень недостатній, рівень обслуговування викликає обурення!»

Під час розміщення особливі делегати виявили, що запропоновані помешкання не пристосовані, навіть ліжка не відповідали нормам висоти. Тож фактично люди не змогли  самостійно ними користуватися. Туалетні кімнати не були облаштовані як слід. Людина на візку не могла навіть поглянути на себе в дзеркало — воно високо висіло, не могла самостійно вимкнути світло — прилади розташовані на недоступному рівні. Значною проблемою стало те, що нема кнопок виклику медперсоналу. Через це одна з учасниць поїздки майже півгодини, впавши, пролежала на підлозі, бо не могла покликати допомогу.

«Ми з жахом для себе побачили, що в «Куяльнику» на інформаційних стендах неприйнятна, образлива, протизаконна термінологія!» — скаржиться Микола Надуличний.

Тим більш прикро вразило представників восьми областей те, що після подій 2014 року в Україні залишилося всього три санаторії, де люди з інвалідністю можуть оздоровитися: «Орізон», Слов’янськкурорт та «Куяльник».

«А питання реабілітації для України нині вкрай важливе! Офіційні особи кажуть, що в країні близько 30 тисяч поранених учасників АТО/ООС. А будь-яке поранення потребує реабілітації», — гарячкує Микола Надуличний.

Щоправда, за його словами, у «Куяльнику» завершується будівництво окремого корпусу, який, сподіваються люди з інвалідністю, відповідатиме всім сучасним нормам доступності. «Але це всього один поверх, 28 номерів. І це на всю Україну», — підкреслює Микола Надуличний.

Від імені всеукраїнських громадських організацій, представники яких взяли участь у візиті в Одесу, голова Луганської обласної асоціації людей з інвалідністю заявляє, що вони ухвалили рішення звернутися до Міністерства охорони здоров’я України.

«Ми підготували для МОЗ пропозицію про будівництво нового санаторію на території бази «Куяльник». За нашими відомостями, є навіть проєкт такого санаторію,  розроблений після того, як окуповано Крим», — зазначив Микола Надуличний.

Чи буде  в Лисичанську «будинок  з ангелами»?

Попри всі сумні обставини, учасники поїздки виявили справжню силу духу і таки провели заплановані зустрічі та обмін досвідом.

«Було й багато доброго, що ми побачили в Одесі й чого немає в Луганській області», — каже Микола Надуличний. Він зізнається, що найбільше його вразив так званий будинок з ангелом — дитячий реабілітаційний центр «Майбутнє», який кілька років тому в Одесі заснував педагог і тренер Борис Литвак.

«Починали з кімнатки, нині це величезний восьмиповерховий будинок, де є сучасне обладнання, реабілітаційні комплекси, що дають змогу відновлювати і наново формувати навички ходьби в дітей, — розповідає Микола Надуличний. — Там лікують і проводять реабілітацію дітей з ДЦП. І на обліку в них 30 тисяч хлопчиків та дівчаток. А персонал чи не всіх маленьких пацієнтів знає на ім’я, вміє спокійно й лагідно працювати з кожною особливою дитиною».

Луганці загорілися мрією відкрити аналогічний центр при обласній дитячій лікарні, яку було евакуйовано і вона п’ятий рік працює в Лисичанську.

Підстав для того, щоб домагатися організації спеціалізованого дитячого реабілітаційного центру, більш ніж достатньо: в області майже 2250 діток з інвалідністю. На сьогодні маленькі страждальці на Луганщині можуть проходити реабілітацію тільки в територіальних центрах системи соціального захисту. Але як каже Микола Надуличний, там допомогу надають тільки за загальними захворюваннями. А треба, щоб фахівець займався за нозологіями. Будь-яка інша допомога — тільки за межами області.

«Обласні департаменти соціального захисту та охорони здоров’я готові нам допомагати», — стверджує голова Луганської обласної асоціації людей з інвалідністю. Тож хочеться вірити, що в активістів усе вийде і в Лисичанську скоро запрацює «будинок з ангелами» для особливих дітей.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»