«Височить у Тернополі Пушкін. За театром Шевченко сидить», — це рядки з вірша світлої пам’яті поета Ярослава Павуляка. У них не просто словесне протиставлення, а гірка правда життя. Бо справді на початку 1960-х у центрі західноукраїнського міста на видному місці вивершили пам’ятник російському класикові. 1982-го вночі без належного відкриття якнайдалі від очей тернопільців — у скверику ліворуч від драмтеатру у вічній зажурі постав Великий Кобзар.
Тарас завжди лякав наших поневолювачів незалежно від їхнього суспільно-політичного ладу, діянь, уподобань. Тернопілля завжди шанувало Шевченка, в кожній хаті знаходилося почесне місце для його портрета, в деяких населених пунктах з’являлися йому пам’ятники. Перший такий на Галичині звели саме на Тернопільщині в лютому 1911 року в селі Бурдяківці.
Нещодавно я побував у селі Настасів Тернопільського району. І вклонився тут пам’ятникові Тарасу Шевченку. Був здивований історією його появи на сільському пагорбі. З’ясувалося, що скульптурна композиція пов’язана саме з ім’ям уродженця Настасова члена Національної спілки письменників України та Спілки українських письменників Словаччини Ярослава Павуляка. Він тоді навчався у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша. Творчою роботою 21-річного хлопця стало погруддя Великого Кобзаря, яке вирішив встановити в рідному селі. Знав, що зі Львова до Тернопільського краєзнавчого музею мають доправити барельєф видатного фольклориста і громадського діяча академіка Володимира Гнатюка. І ось через певний час у кузові вантажівки в соломі до Тернополя привезли і барельєфне зображення В. Гнатюка, і погруддя Т. Шевченка.
Ярослав Павуляк заховав скульптуру на власному обійсті. Якогось вечора навідався до односельця Івана Галашина й запропонував самовільно встановити пам’ятник Тарасові Шевченку. Позаду постаменту з погруддям Великого Кобзаря вирішили вимурувати стіну, на якій праворуч викарбувати образ матері й дитини та Шевченкові рядки: «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».
Кілька ночей юнакам знадобилося, щоб втілити задумане в життя. Прикметно, що чимало настасівців прийшли їм на допомогу, щоб упорядкувати пагорб, на якому зводили скульптурну композицію. Коли пам’ятник постав, молодь заспівала «Реве та стогне Дніпр широкий». Був початок травня 1969 року. Представники правоохоронних органів приїхали сюди вже після відкриття пам’ятника. Ініціаторів акції, звісно, викликали на «розмови». На щастя, обійшлося без особливих репресій. Хоч із життєпису Ярослава Павуляка знаємо, що на вимогу органів держбезпеки його відраховували спочатку з Чернівецького університету, а потім — Кам’янець-Подільського педінституту.
Тоді, у травні 1969-го, до спорудженого щойно пам’ятника в Настасові пригнали бульдозер. Кажуть, люди ледь не перекинули цю машину. Але з часом стіну все-таки розібрали, проте погруддя Тараса Шевченка не наважилися зняти. У травні 2016 року завдяки меценатам пам’ятник Великому Кобзареві в Настасові відновили та урочисто відкрили.
А ось у Лозівці в Підволочиському районі пам’ятник Тарасові Шевченку поставав аж тричі. 1913 року місцеві осередки товариств «Просвіта» і «Січ» на центральному майдані села урочисто його відкрили й освятили, як зазначено в архівних спогадах одного з учасників події, «при великому здвизі народу з усього повіту». Через рік вибухнула Перша світова війна, й у Лозівку прийшли царські війська, які зруйнували пам’ятник Поетові.
Відновили скульптуру 1926 року на старому місці серед двох ялин. Та недовго судилося стояти тут погруддю. У вересні 1930-го польська влада розпочала пацифікацію — репресивну акцію проти українців Галичини і Волині. Під час такого умиротворення й було вщент знищено в Лозівці пам’ятник Кобзарю. А ось утретє встановити його селяни змогли аж у липні 1960 року. На урочистостях побував Дмитро Павличко. Він навіть відгукнувся на захід віршем. «В селі Лозівці це було, розвіяв вітер, як солому, всіх ворогів. Стоїть село і пам’ятник Шевченку в ньому».
Ми в Google+