,

«Урядовий кур’єр»

(фото Дениса Шестопала)

12 травня 2022 року народ України отримав нагороду «За видатне лідерство» неурядової організації США The Atlantic Council, яка вважається близькою до Білого дому та Демократичної партії Сполучених Штатів Америки. Уперше в історії The Atlantic Council її лауреатом стала не певна особистість, а цілий народ. Премію українцям присуджено за стійкість і мужність у протистоянні російському вторгненню.

Виступаючи на церемонії вручення нагороди, Президент України Володимир Зеленський сказав, що мужність — національна риса характеру сотень тисяч українців, які воюють, і мільйонів їхніх співвітчизників, які не шкодують себе заради інших.

«Це бізнес, який переорієнтувався на потреби країни, — зазначив глава держави. — Дизайнери одягу шиють військову форму, ресторатори годують безкоштовними обідами, пекарні печуть хліб для переселенців і самотніх людей. Це професор університету, який в окопі продовжує читати лекції своїм студентам. Скрипалька, яка грає для людей під час повітряної тривоги в бомбосховищі. Це мирні жителі українських міст, сіл, які ставали живою стіною на шляху окупантів, зупиняли військову техніку, розвертали танки у зворотному напрямку. Це жителі Демидова, які затопили власне село, щоб не пустити окупанта в Київ».

Перейшли на воєнні рейки

З одним з таких трудових колективів, які самовіддано працюють на нашу Перемогу (і це не високі слова), закладають фундамент квітучого завтра, України я познайомився під час недавнього відрядження. Де побував, не розповідатиму, бо ворог використовує у своїх злочинних цілях будь-яку конкретну інформацію. Скажу лише, що йдеться про швейне підприємство, яке з 24 лютого 2022 року перейшло на випуск тільки військової форми для ЗСУ, Нацгвардії, Прикордонних військ, територіальної оборони, ДСНС.

До речі, цим бізнесом в Україні займається нині кілька десятків підприємств. Шиють одяг для наших воїнів навіть ті, хто до повномасштабного наступу росії на Україну випускав брендову жіночу білизну, а також... ув’язнені в колоніях.

«Для нас, — розповідає директор швейного підприємства Олександр Панасюк, — це не було дивиною. Адже до 24 лютого 2022 року ми обшивали армії, поліцію, надзвичайників Австрії, Німеччини, Польщі, Франції, працювали з такими відомими у світі фірмами, як Rabe Moden, Polaris, Lener Cordier, Hugo Boss. Ті добре платили, ще й валютою, і ми мали змогу виплачувати своїм працівникам пристойну зарплату. Але першого ж дня повномасштабного наступу росії на Україну іноземні замовники швидко згорнули виробництво і до початку березня навіть вивезли зі складу фабрики всю сировину та фурнітуру. Нам залишилося виконати старе замовлення, а за нове годі й не братися».

Директор зробив паузу. Я подумав, що він, мабуть, згадав у ці хвилини ті тривожні останні дні лютого, подумки побачив переляканих робітниць, які працювали на цьому та ще на одному підприємстві компанії. Ніхто з них тоді не знав, що буде з фабриками і чи працюватимуть на них взагалі. Бо швидкий перебіг подій, жахіття, які відбувалися в окупованих рашистами Бучі, Гостомелі, Ірпені та інших українських містах, викликали в людей не лише паніку, а й страх за своє життя.

«Нам, щоправда, дуже пощастило, що ворожа солдатня не зайшла в місто і не зруйнувала нашу фабрику, — нарешті оговтався пан директор. — Тому ми розцінили це як знак: треба повертатися до роботи і шити одяг для наших захисників. Адже їхня кількість значно зросла, плюс зброю взяли в руки тисячі добровольців з тероборони. Ми зобов’язані були їх усіх швидко одягнути не лише в добротний, а й зручний, надійний захисний одяг».

За стандартами НАТО

Військову форму на підприємстві (однострої польові — кітель, брюки, сорочки бойові, сорочки поло, плисові куртки, білизну із 42 по 66 розміри) шиють із тканини вітчизняного виробника. Пан Олександр стверджує, що їхня форма краща за російську. Адже відповідає стандартам НАТО: тканина, так званий піксель ММ-14, міцніша й має оливо- і водовідштовхувальні властивості. Склад: 65% бавовни та 35% покращеної поліефірної синтетики, стійкої до розривів. Поліефір запобігає сіданню тканини після прання.

«Це звичайна форма для піхотинців, — веде далі директор фабрики. — Але можемо шити і для спеціальних родів військ (комбінезони для танкістів, льотчиків, десантників). Якщо Міноборони зробить замовлення, швидко освоїмо і його. Загалом за рік підприємство спроможне випускати 50—70 тисяч виробів.

До кінця 2022-го маємо роботу, бо потреба армії в одязі ніколи не знижуватиметься — літній польовий однострій, наприклад, служить лише рік. До речі, наші колишні закордонні замовники думають уже про повернення на український ринок і хочуть знову співпрацювати з нами. Але ми вирішили обшивати поки що тільки нашу армію. Підприємство має певний прибуток від цього  — рентабельність становить 25—30%. Тож податки сплачуємо своєчасно, справно, в повному обсязі».

Робітнича гордість

Наша розмова відбувалася у швейному цеху. У директора немає власного кабінету, бо пан Олександр більшу частину робочого часу проводить серед швачок. Тож ставлячи керівникові підприємства питання, я знаходив час спостерігати за вправними діями працівниць. Давно вже від цього не отримував такої насолоди: приємно було бачити дружну роботу швачок, радували їхні усмішки. З усього було видно, що працівницям їхня робота подобається.

Пізніше директор підтвердив це, зазначивши, що таких підприємств у місті немає. Тому влаштуватися на роботу на фабрику прагне не лише жіноцтво з міста, а й із навколишніх сіл. Адже про іногородніх тут дбають (у пандемію та в перші тижні повномасштабної війни їх навіть возили на підприємство) і зарплату платять своєчасно. Може, не таку вже й високу, як на сьогодні, — в середньому 12—15 тисяч гривень, однак...

«Люди нині потребують особливої уваги, — Олександр Панасюк сказав це з такою теплотою в голосі, що мені й самому стало тепло на душі. — І особливо жінки: на їхні плечі навалилося стільки турбот, які спричинила війна, немає чоловіків, бо вони воюють. Тож дуже важко всьому давати раду. Але вони молодці: тримаються достойно й заряджають своєю енергією інших».

Справді, заряджають: і учениці, які за тиждень-два встигають опанувати китайську техніку та роботу швачки, і ветерани. Директор фабрики став, наприклад, ініціатором створення відеонарисів про жіночу гордість підприємства. Від жодного керівника досі я не чув таких теплих, вдячних розповідей про простих робітниць. А пан Олександр шукає в кожній швачці унікальні життєві та професійні історії, щоб зберегти їх для історії підприємства.

Розповідь, наприклад, про ветерана праці Галину Литвиненко, яка прийшла на фабрику 30 вересня 1971 року, може претендувати на чудовий нарис у будь-якій газеті. 16-річною дівчиною з багатодітної родини прийшла вона на підприємство. Але вже через 10 днів кмітлива учениця сіла на дорослий процес. На початку 1970-х на фабрику важко було потрапити — дуже багато працювало молоді, тому доводилося долати своєрідний конкурс. Але Галина  змогла. І через 17 років  працювала в розкрійному цеху.

Такою самою героїнею журналістського нарису (на жаль, їх колеги нині не пишуть) може стати і модельєр-конструктор Ірина Сорокіна. Родом вона із Придністров’я. Зі школи обшивала себе й подруг. На фабриці працює 1,5 року. Навчає інших шити, бо вважає, що всім слід вміти це робити.

Але найбільше мене вразив сам директор: 33-річний чоловік, попри жорстокі реалії життя, залишився людяним, скромним (для нього директорський із шиком обставлений кабінет — не головне), даруйте, не зіпсованим, порядним. Він дбає не про власне збагачення, як чимало керівників, а про розширення фабрики, шукаючи нові замовлення та робочі руки. І це Олександрові Панасюку вдається: співпраця з Благодійним фондом Сергія Притули  сприяла, наприклад, отриманню першого замовлення у  квітні 2022 року на пошив 2000 костюмів літніх польових (КЛП) для тероборони на сході та півночі України.

Знайомство із швейною фабрикою добігало кінця. Я міцно потис руку Олександрові Панасюку і вже збирався йти з підприємства. Несподівано в коридорі зустрів трьох військовослужбовців. Пізніше з’ясував, що це приїхали тероборонівці по чергову партію КЛП. Отже, частина  наших захисників одягне сучасну форму ЗСУ. І все у нас буде Україна!