Коли по радіо слухаєш Михайла Слабошпицького, в газеті або журналі читаєш його літературно-критичний, художній чи якийсь інший матеріал, мимоволі здається: цей чоловік знає про книжки і життя якщо не все, то майже все.
Думка хоч і гіперболізована, однак недалека від істини. Ті, хто має щастя й насолоду слухати і читати цього навдивовижу інтелектуального і різнобічно освіченого письменника, підтвердять: варто вхопитися за його першу-другу фразу, а далі вже цілковитий полон і магія істинно високого Слова, на яке вельми скупе наше прагматичне і бездуховне сьогодення.
З Михайлом Слабошпицьким спілкуємося напередодні його 70-го дня народження.
— Михайле Федотовичу, для початку дещо несподіване запитання. Чи правда, що ви багато років тому виставили за двері свого помешкання телевізор? Чи не шкодуєте за ним?
— Живу, дякувати Богу, без телевізора. Наслідую Юрія Шевельова. Хоч коли гостював у нього в Нью-Йорку 1993 року, був здивований, як він живе без телевізора. Пояснив мені: телевізор — це як присутність у помешканні багатьох людей, що обкрадають приватне життя й пожирають час. Не гадалося мені тоді, що вже незабаром я ступлю в Шевельова сліди саме в сенсі стосунків із телевізором. Братова дружина в селі, напівпаралізована інсультом, мала «голубий вогник» вікном у світ. І ось телевізор зламався, а часи тоді були особливо важкі — зарплатню й пенсію затримували чи не на півроку. Я віддав обидва свої телевізори в село, щоб брат не мав клопоту залізати в борги.
Згодом з подивом зазначив: не помічаю, що їх немає. Зате написав значно більше, ніж писав за такий самий проміжок часу раніше. І прочитав чимало важливих книжок. Отак я збагнув, що найбільше заважає мені в роботі й затягує здійснення творчих планів він — зомбоящик і хронофаг. І жодної «ломки» (все-таки я інформаційно залежний індивід) не відчув. Мені вперше стало шкода тих людей, які вечорами просиджують перед екраном і труяться всякою рекламою та демагогією. І я не втомлююся повторювати чи не на кожному кроці крилату сентенцію: «Той, хто читає книги, керує тими, хто дивиться телевізор».
Усі новини я отримую з інтернету. Маю також змогу шукати там матеріали на ті теми, котрі мене цікавлять. Розумію, що інтернет — велике благо і воднораз — велика помийниця. Це теж треба враховувати і не дати, щоб та трясовина засмоктала вас.
— Які зміни в суспільному і літературному житті за останні кілька років особливо вразили?
— Прикро вражає наївність, довірливість, а подекуди й продажність нашого суспільства. То воно раптом бачить у комусь із посередніх політиків месію, то сліпо вірить безпардонному популізму, а то й продає свої голоси на виборах. Але мене воднораз захопила й повернула віру в існування морально здорових, патріотичних сил наша Революція гідності з усіма її сюжетними продовженнями — добровольчими батальйонами, які зупинили ворожу навалу тоді, коли здеморалізовані й обезголовлені Збройні сили були неспроможні це зробити, феноменальним розмахом волонтерського руху. На моє глибоке переконання, ми склали екзамен на зрілість громадянського суспільства. Нині ми вже інші, незважаючи на всі рецидиви соціальної депресії, пофігізму й продажності деяких елементів. Зрештою, про все це я намагався розповісти в своїх недавніх публіцистичних книжках «Гамбіт надії» і «Велика війна. Україна, 2014».
Література — окрема тема, і вона потребує іншого формату розмови. Скажу лише, що нині ми маємо таку літературу, якої ще не мали ніколи, — в ній маса яскравих творчих індивідуальностей. От якби суспільство ще відкрило для себе цю літературу — в Україні читають катастрофічно мало. Без будь-якого перебільшення можна сказати: ми — країна, в якій майже не читають книжок. Послухайте мовлення нашої політичної еліти: убозтво думок, оскомна банальність. І коментарі тут зайві.
— Ваше видавництво «Ярославів Вал» вважають одним з успішних. Наскільки складно тримати творчу планку? Завдяки яким виданням зберігаєте імідж і відносно стабільну економіку, без якої не обійтися?
— Книговидання нині — це не бізнес, а благодійництво. Книжок майже не купують, бо, як уже мовилося, майже не читають. Плюс люди домежно зубожіли, а тому ті поодинокі, які жадібними поглядами дивляться на нові видання, не мають грошей на таку розкіш, як книга.
«Ярославів Вал» має не тільки видавничу стратегію, яка передбачає тільки справді якісну книгу й залучення до нас передовсім іменитих авторів (назву хоча б Дмитра Павличка, Юрія Мушкетика, Юрія Щербака, Романа Іваничука, Володимира Базилевського, Павла Мовчана, Любов Голоту), а й стратегію виживання.
Вона складається і з енергійної промоції видання — презентації, виступи в ЗМІ. Очевидно саме в цьому з нами не може конкурувати жодне видавництво. Часто виступаємо з нашими авторами у вишах, школах, бібліотеках. Нас добре знають, про наші видання говорять. Це допомагає нашим виданням не розминутися з тим невеликим сегментом читачів, які ще купують книжки.
Абсолютно парадоксальна ситуація: нині в Україні виходить небувала кількість хороших (і поганих — теж) книжок. У книгарні справді очі розбігаються. Але наклади їх просто гомеопатичні: 500—1000 примірників, а якщо трохи більше, то це вже — помітна подія.
— На радіо ви ведете, якщо не помиляюся, чотири передачі. Принаймні щонеділі вранці слухаю про найновіші книжкові видання. Чи змінювали їхній формат і як загальна ситуація в Україні позначається на слухацькій аудиторії? Тобто, чи є зворотний зв’язок із шанувальниками літератури?
— Моїм передачам на радіо вже по десятку років. І «Екслібрис», і «Прем’єра книги», і «Нобелівські лауреати» справді слухають, бо маю з приводу них чималу пошту. «Прем’єра книги» йде в прямому ефірі — і слухачі озиваються телефонними дзвінками в студію. Мені це багато дає — я можу зіставляти свої враження від книжок і свої оцінки з тим, як це сприймає слухач, а може, віриться, й потенційний читач. Я відчуваю, зацікавив я його своєю рецепцією чи ні.
— 28 липня у вас день народження, як і в сина Святослава. Про нього знаємо значно менше, ніж про Мирослава, який народився 17 жовтня. Розкажіть, будь ласка, бодай коротко про своїх хлопців.
— Ви не згадали доньку Іванну. Вона — журналістка, головний редактор часопису «Viva!». Мирослав — кінорежисер. Його фільм «Плем’я» за два роки одержав 43 нагороди міжнародних кінофестивалів. Серед них і три відзнаки одного з найпрестижніших у світі — Каннського.
Святослав закінчив Інститут міжнародних відносин, але категорично відмовився від дипломатичної кар’єри (мав велике розчарування від, на його оцінку, неефективної діяльності МЗС) і пішов у бізнес. До речі, на нього дуже вплинув Петро Яцик, про якого я написав книжку «Українець, який відмовився бути бідним» (вона мала сім видань). Яцик вкладав у голову хлопцеві ази успішного ведення бізнесу. І бачу, що його наука не пропала даремно.
Зізнаюся відверто, я не тільки пишаюся своїми дітьми, а й багато чого вчуся у них. Часто звіряю свої оцінки й погляди з їхніми.
— З яким рукописом чи готовою книгою зустрічаєте свій ювілей?
— Я вже давно працюю над романом про наші дні і наші випробування. Але в цій роботі була майже піврічна перерва (мені довелося пройти важку операцію і я ще не до кінця відновився після неї). Для мене то дуже важлива робота — покладаю на цей роман великі сподівання. Але потрібно ще багато часу для його завершення.
— Як уповноважений представник Ліги українських меценатів у Сумській області ви постійно берете участь у широко знаному конкурсі імені Петра Яцика. На що можуть розраховувати його учасники і прихильники найближчим часом?
— Ліга українських меценатів готується до вже XVII конкурсу, котрий у День української писемності (9 листопада) візьме старт у Білій Церкві — естафету мовного марафону прийняла Київщина. Цей конкурс, вірю, відкриє багато нових імен. Ми знову побачимо на сцені театру імені Івана Франка у столиці України в травні найкращих юних знавців державної мови.
Це справді генофонд нації. Неодноразово, дивлячись на їхні розумні, одухотворені обличчя, мені думалося: «А може, серед них ми бачимо майбутніх наших президентів, прем’єрів, інших видатних діячів».
Ці діти — наш золотий капітал і наша стратегічна зброя в боротьбі за саме таку Україну, яку вимріяли кращі сини й доньки нашого народу.
— Нещодавно в сумському видавництві «Мрія» вийшла друком ∂рунтовна монографія молодого науковця Анни Черниш, яка досліджує і аналізує вашу творчість. Чи знайомі з цією роботою і як оцінюєте її з літературознавчого погляду?
— Мені некоректно аналізувати книгу, присвячену моїй літературній роботі. Загалом вона справляє враження абсолютно професійної. Я глибоко вдячний авторці за увагу до моєї праці. Не відкрию секрету, що кожен, хто пише, сподівається на те, що його прочитають і зрозуміють.
— Насамкінець про зовсім особисте. Багато років тому ви категорично відмовилися від спиртного… Вочевидь, світ бачиться зовсім іншим не тільки очима, а й душею і серцем?
— Так, від вересня 1982 року я не вживаю алкоголю. Зовсім. Ні з якого приводу. Мені захотілося зовсім тверезе життя. Це, мабуть, тому, що на своїй життєвій дорозі зустрів так багато п’яниць — талантів, задушених обіймами зеленого змія. Звісно, на тверезу голову світ сприймається зовсім інакше, адекватніше. До речі, не п’ють і обидва мої сини, і я тішуся з цього.
ДОСЬЄ «УК»
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ. Народився 28 липня 1946 року в селі Мар’янівка на Черкащині. Закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка. Прозаїк, критик, документаліст. Автор майже 40 художніх, публіцистичних, літературно-критичних книжок, двох десятків книжок для дітей та інших. Виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва «Ярославів Вал». Лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка, премій імені Лесі Українки, імені Олени Пчілки, імені О. Білецького, імені І. Багряного, імені В. Симоненка, імені братів Лепких, імені М. Коцюбинського тощо.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+