«Шукай добро в серці своєму», — така назва в однієї з майже 80 книжок, які написав відомий український письменник Вадим Пеунов. І можна стверджувати, що це девіз Вадима Костянтиновича, якому цієї весни виповнилося 94 роки. Він став вимушеним переселенцем і живе з дружиною у Сєверодонецьку. Але творчості не полишив — нещодавно видав нову книжку і половину накладу передав до рідного Донецька. Про те, чому так вчинив, і про довге творче життя й розмовляємо з Вадимом ПЕУНОВИМ.
— Вадиме Костянтиновичу, цього року вийшла ваша нова книжка «Еротичні повісті, які розповів бувалий солдат». Чи не занадто смілива назва?
— Хотів, щоб читачі звернули увагу. Але це повісті, де немає еротики. Просто взяв за основу таку тему і багато працював у архівах.
Ось повість «Туруханський абзац». Молодий Сталін зробив собі сина на стороні. І раптом мати — жінка-сибірячка пред’явила йому претензії, подала на аліменти. На той час він уже був на верхівці влади. І цікаво, що генералісимус визнав цю дитину, забрав до себе, влаштував на навчання. Таких синів у нього було аж п’ятеро.
У повісті все справжнє: люди, їхні прізвища, фотографії. Усі розповіді зі справжнього життя. Наприклад, повість «Наказ № 227 «Ні кроку назад» — про те, як розстріляли мого рідного дядька. Коли його родину репресували, двоюрідній сестрі було два роки, її братові п’ять. Сім’ю вислали до Комі АРСР. Їхній матері, яка була хорошою швачкою, вдалося взяти з собою тільки швейну машинку. Тому родина вижила.
Двоюрідну сестру Тетяну я зустрів лише через 20 років. Вона вже вийшла заміж. Якось я виступав в Ізмаїлі. І раптом після виступу підійшла до мене молода жінка і сказала, що вона моя двоюрідна сестра. Ми з нею просиділи всю ніч — розмовляли. У мене було троє дядьків, двох із них розстріляли за часів Сталіна. Тетяна мені розповіла про долю двоюрідної племінниці. Дівчину викрали, ув’язнили і зробили «зеківською нареченою». Їй доводилося обслуговувати по 20—25 чоловіків щодня. І так два з половиною роки.
Ось про це й розповідь. Хай це видасться нескромним, але в мене нецікавих книжок немає. Половину накладу «Еротичних повістей…» розпорядився передати в Донецьк.
— Але ж там тепер інша влада.
— Я завжди писав про людей. Люди залишилися людьми.
— Вам не страшно було переїжджати з рідного міста в такому поважному віці?
— Я ж солдат.
— Але чому саме в Луганській області ви отримали статус вимушеного переселенця?
— Тут живе син моєї дружини Надії Макарівни. Коли на Донеччині стали стріляти, зникли вода і світло, а треба було щодня тягати на третій поверх по 55 відер води, щоб помитися, він наполегливо почав кликати нас сюди. З Надією Макарівною ми знаємо одне одного з 1982 року. Але одружилися лише 2013-го, після смерті моєї першої дружини.
30 років тому я приїхав у Горлівку збирати матеріал. Там діяла громадська організація молоді «Райдужна», активістом якої був мій тезка — 14-річний Вадим. Підліток звернув мою увагу, коли заявив, що його мама — сонце моє. Так ми і познайомилися з Надією Макарівною. І тепер уже більш як три роки разом. Можливо, найважчих.
— Є речі, які хотілося, але не вдалося забрати з Донецька?
— Крім книжок, нічого більше. Вони та архів помістилися в три десятки фанерних ящиків, які вантажівкою вивіз на Миколаївщину — до Первомайська на Бузі у свою музей-садибу благодійник Микола Янковський.
— Критики часто зазначають, що ви, на відміну від багатьох письменників, не вчите життя, а берете в ньому найактивнішу участь. Працювали лісорубом, плотогоном, рибалкою на сейнері у водах поблизу Камчатки, прохідником і забійником у шахті.
— А коли переїхав на Донбас, працював тут ще й журналістом у газеті й на обласному телебаченні. Потім вийшла моя перша книжка «Остання справа Коршуна», і я з редакцією розпрощався. Але самим письменством було не прожити. І тоді став гірником. Вісім з половиною років підземного стажу — це серйозно. Тим більше, що попрацювати довелося на шахті «Гілка-Глибока», яку тепер знають як імені Засядька — одну з найнебезпечніших у світі. У прохідці був — такого там набачився. Під завал потрапляв. На собі товариша, Юрка, витягав, якому праву руку вирвало. Він помер у лікарні.
Саме на Донбасі я знайшов свої тему, героїв і себе як письменника.
— Ви людина, яка пройшла Другу світову. Як вважаєте, чи написано її справжню історію?
— Справжньої історії не було, немає і не буде. Бо в кожної людини, яка пише історію, власна точка зору, власна правда. Вони ніколи не збігаються.
Перед цією війною було опубліковано книжку з історії України, яку написав канадець. Мені сподобалося, здалося, що в ній правда, якої ми не знали. Але є й моя правда.
Нас, старшокласників, 1942 року мобілізували. Гадаю, тоді Сталін помилився: він вирішив, що німці вдруге прийдуть брати Москву. А Гудеріан спрямував свою армію на Волгу і Сталінград.
У мене в біографії написано, що воював під Сталінградом. Але було трохи не так. Ми не одразу потрапили на війну. Нашим першим завданням було заготовляти сіно. Дуже добре пам’ятаю цю траву — міг викошувати за добу майже 45 соток. Був ударником. Але почався наступ на Волгу.
Згадую, досвідчені фронтовики везли на двох возах зброю: гвинтівки та набої окремо. І скидали нам, пацанам. А ми й гвинтівку заряджати не вміли. Пам’ятаю, потрапили в якийсь величезний протитанковий рів. Заберешся нагору, ледь встигнеш стрельнути — і сповзаєш на череві під власною вагою. Навкруги пісок. І кров. Половина однокласників загинула у першому ж бою. Потім півроку нас тренували в таборі, де готували десантників для висадки на сумнозвісний Букринський плацдарм, неподалік Канева. Це було напередодні форсування Дніпра. Разів по 15 щодня ми стрибали на спеціальних тренажерах, тричі з парашутом. Натренували нас начебто добре. Ось тільки висадили погано. Таке враження, що фашисти вже на нас чекали. Майже всіх, хто приземлився в заданому квадраті, перебили. Мені з групою хлопців пощастило, що нас вітром віднесло кілометрів за 90 від Дніпра. До річки пробивалися осіб із 500, а вийшло тільки троє. Одне слово, живими залишилися одиниці. Вижив, бо ще підлітком перепливав Волгу. Пробився до своїх. Але одразу потрапив у лапи СМЕРШу. Жінка-слідчий мучила допитами місяць. Уже готували до штрафної роти. Але фронту потрібне було поповнення, і нас відправили в артилерійську частину, в Гороховецькі табори. Так потрапив у 15-ту важкомінометну бригаду.
Батько мій був військовим хірургом. Виявилося, що ми один від одного за 5 кілометрів служимо. Так і зустрілися. Відпросив він мене у командира бригади на кілька днів і забрав до себе. Коли відпустка закінчилася, сказав: «Я обіцяв, що ти повернешся живим».
І я повернувся. Повернувся живим і батько.
Але все довге життя тепер мучить один військовий спогад. Якось я зарубав німця в бою. Він на мене з автоматом, а в мене в руках саперна лопатка. Тобто чи він мене, чи я його. І я вдарив. Потім у нього знайшли фотографію його двох дітей і дружини. І це мучить мене. Його обличчя залишилося в пам’яті на все життя.
— Про теперішні події не вважаєте за потрібне розказати?
— Обурює війна. Не можу змиритися, що в Дебальцевському котлі загинула дуже велика кількість людей. У цьому регіоні ще в Другу світову були важкі бої. На цій землі постійно війна.
— Ви працюєте над новою книжкою. Про що вона буде?
— Робоча назва «Пульсар Ондатри». Це фантастика про те, як нашу землю відвідали прибульці. Почав писати 20 років тому. Рукопис залишився в Донецьку, але допомагає онук, який нині там, він комп’ютерник, тож набирає текст та пересилає електронною поштою. Уся книжка — це міркування про нас сьогоднішніх.
Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Вадим ПЕУНОВ. Народився 1923 року в Астрахані. Закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка. Працював у газеті «Соціалістичний Донбас», на Донецькому обласному телебаченні та шахті «Гілка-Глибока». Учасник Другої світової війни. Член Національної спілки письменників України. Автор численних романів, повістей і публіцистичних нарисів. Заслужений працівник культури України. Нагороджений орденом «За мужність» усіх трьох ступенів, медалями та іншими відзнаками. Лауреат регіональної премії «Золотий скіф», фестивалю «Книга Донбасу». Почесний громадянин Донецька.
Ми в Google+