Згадала, як 29 квітня на одному з телеканалів дивилася сюжет про чорнобильську зону, яка перетворилася на місце екстриму та «паломництва» туристів з усього світу. Дарма що бодай крок убік від усталеного туристського маршруту там означає радіаційну пастку… Аж раптом — неприємна новина: пожежа на Рівненській АЕС. Тобто ось тут, зовсім поряд, за якихось 180 кілометрів від моєї домівки! У цей момент, зізнаюся, стало вже не до Чорнобиля, який залишив в області мітку: 330 тисяч її жителів і нині мають статус постраждалих і проживають здебільшого в третій чорнобильській зоні...
Офіційна інформація надто скупа: загорівся трансформатор, що спричинило автоматичну зупинку третього енергоблока. Жертв немає, радіаційний фон у нормі. Наступного дня відреагувала прес-служба Державної інспекції ядерного регулювання: створено комісію з розслідування причин пожежі. Блок став до роботи. Нас заспокоюють: станція працює в штатному режимі, другий блок — на планово-попереджувальному ремонті. До речі, на третьому аварійне захисне відключення вже було в січні. Не минуло, як кажуть, і півроку…
І хоч за міжнародною шкалою подій на атомних об’єктах цю класифікують рівнем «нуль» (так стверджують фахівці), підсвідомість не хоче обнулювати картинку, що гуляє соцмережами: вогонь і дим над квітучим містом енергетиків. Ніби попереджає: люди, будьте пильними! Рятувальники, велика їм дяка, виявилися на висоті: пожежу загасили менш ніж за годину.
Чому ж навіть начебто нульова за рівнем небезпеки подія стає бікфордовим шнуром, котрий зі швидкістю звука повертає нас на 33 роки назад? До слова «Чорнобиль», від якого й досі здригається світ і яке, на жаль, є нашою візитівкою у світі? Непривабливою, що й казати!
Президент французької асоціації «Друзі Рівненської області», яка щороку виступає в Рівному на чорнобильському мітингу-реквіємі, ще не встигла повернутися додому, як її наздогнала звістка про пожежу на нашій атомці. «Що у вас відбулося?» — надсилають стривожені повідомлення небайдужі французькі родини, які об’єдналися в асоціацію й ось уже три десятиліття діляться добром із нашими чорнобильськими дітьми, приймаючи їх на оздоровлення.
Коли вони дізналися, що зовсім поряд з атомною станцією, в зоні спостереження, люди й досі опалюють будинки радіаційними дровами, не маючи ані газу, ні (що більш логічно) електроопалення, то хапалися за голови! Бо теж живуть у державі, де 80 відсотків електроенергії виробляють атомні станції. Тож газове опалення там хіба що на крайній півночі! Ні, кажуть, не такою має бути плата за ризики сусідства з двома атомними станціями одразу! Як тут не погодитись?
Адже Рівненщина — єдина територія у Європі, розміщена між двома атомними станціями: Рівненською та Хмельницькою. Про це давно писав німецький журнал «Шпігель». На жаль, з роками нічого не змінюється, а перші енергоблоки тим часом відпрацьовують свій ресурс… Де ж вони, ті бонуси за ризики для кожного з нас? Скажімо, у вигляді зниженого тарифу за електроенергію.
Дослідження вчених доводять: рівень цезію в грибах, ягодах та місцевому молоці в північних районах краю й сьогодні перевищує норму у 5-10 разів! А тим часом народжується вже третє покоління, яке зазнає впливу радіації. Тому частота вроджених вад на Рівненському Поліссі удвічі, а інколи й утричі перевищує середньоєвропейський показник! При цьому 80 країн збагачують промислове борошно фолієвою кислотою: така собі ненав’язлива профілактика вроджених вад навіть для ледарів. Рівненщина ж торік ініціювала державну програму збагачення борошна, звернувшись до офіційного Києва. А віз? Так, і нині там… То одні вибори, то інші: не до нас. Така вона, плата за ризики.
Нам точно не вистачає відвертого, не «для галочки» загальнонаціонального діалогу про постчорнобильські проблеми: зі свіжими незалежними експертизами відповідних територій, із такими самими свіжими даними про здоров’я людей, які там живуть, та рівень їхньої безпеки і з конкретними пропозиціями: що ж далі? Куди йдемо і на що сподіватися нам і нашим дітям? І якою буде плата за ризики: адже потенційно небезпечні сусіди — атомні станції — нікуди від нас не подінуться…