Маскувальні сітки на фронті потрібні весь час. Їх плетуть небайдужі у всій Україні, допомагаючи військовим. Цією справою ще з 2014-го займається група жінок із Сєверодонецька, які себе назвали павучками.

Притулок знайшли в «Совиному гнізді»

Ганна Щеблєтова двічі переселенка: вперше вимушено змінила місце проживання 2014-го. Вісім років прожила в Сєверодонецьку, але в лютому 2022-го закінчилося і це життя.

«24 лютого пролунали перші вибухи. Мій чоловік-військовий того дня не дістався до місця служби у Щасті, бо там тривали бойові дії. Ми спустилися в підвал. А прочитавши у фейсбуці, що на Луганщині оголошено евакуацію, я з дітьми вже не повернулася додому. Чоловік залишився, бо йому надійшло розпорядження з військової частини.

Коли наш потяг дістався Києва (заїжджали до Харкова, в Лисичанську обстрілювали із «градів»), подруга Ірина порадила не зупинятися в столиці, бо було небезпечно. Так доїхали до Хмельницького. А потім подруга запросила до себе в Ужгород. Тож через чотири дні подорожі ми опинилися на Закарпатті», — згадувала той найважчий час Ганна Щеблєтова.

Понад рік вона разом з двома доньками живе в обласному центрі й дуже вдячна ужгородцям. Чоловік Ганни, який 2014-го став військовим, нині в зоні бойових дій.

В Ужгороді дізналася, що тут багато сєверодонеччан. Познаходили одна одну і стали волонтерити. Раніше більшість із них не плели сіток, хоч збирали кошти на ЗСУ, допомагали речами тощо.

Але не було приміщення, де можна було б займатися справою і зберігати матеріали. Півтора місяця Ганна ходила по інстанціях, зверталася до «Пласту», священників, установ, щоб знайти кімнату. Допоміг голова Луганської ОВА Сергій Гайдай. Він звернувся до міської ради Ужгорода, яка й допомогла сєверодонецьким «павучкам» із приміщенням. Воно в історичній будівлі «Совине гніздо». Тут переселенки працюють уже вісім місяців.

Планки для каркаса придбали за власні кошти, зібрали його чоловіки Ігор і Володимир, теж сєверодонеччани. На каркас навішують основу з міцної нитки і вплітають у неї нарізані стрічки.

Хтось приходить до «Совиного гнізда» після основної роботи, а хтось — коли з’являється вільний час.

«У всіх по-різному, — зауважує Ганна Щеблєтова. — Але всі дуже старанні й свідомі того, що причетні до збереження життя військових і бойової техніки».

Без постійного складу, та в єдиному пориві

У «павучків» усе змінюється: хтось знаходить постійну роботу, хтось від’їжджає на визволені території чи в рідні місця, де стає безпечніше. Однак на їхнє місце приходять інші з оголошеннями, які пані Ганна розміщує в соціальних мережах і на вулицях. І чисельність робітниць достатня, щоб регулярно відсилати на фронт потрібне там плетиво. Протягом тижня виготовляють 350 квадратних метрів маскувальної сітки.

Для роботи годиться особливий матеріал спанбонд — легкий, водонепроникний, довговічний. Важливий і колір, адже має відповідати сезону: взимку — білий, щоб об’єкти під сіткою зливалася зі снігом, улітку — зелений. Я став свідком, як жінки повернули отриману від однієї зі швейних фабрик тканину. «Строкаті шматки полотна, замість маскувати, ще більше привертатимуть увагу», — сказала Ганна Щеблєтова.

Усі матеріали для роботи купують — і за власні кошти, і з допомогою волонтерів. Контактують з українцями в Польщі. Разом з маскувальними сітками на фронт відправляють «сухий душ», вологі серветки, каву, шоколадні батончики.

Продукція від «павучків» завжди має конкретного адресата. Зв’язуються з тими, хто на фронті, а від них надходять прохання, куди саме і яку сітку за формою, кольором, розміром надіслати. І мають цих замовлень уже на місяць наперед.

«Мусимо точно знати, навіщо отримують маскувальну сітку, щоб наша праця не була марною», — зауважила співрозмовниця.

Керуючи «павучками», Ганна Щеблєтова працює в рідній ЗОШ №11 міста Сєверодонецьк, викладаючи українську мову й літературу. Її старша донька, навчаючись заочно у виші, працює вчителькою. Тож дистанційно в одній школі навчають учнів.

У розмові пані Ганна не називала прізвищ подруг по спільній справі, бо багато з них приїхали з окупованих територій і члени родин під загрозою.

Перемогу неодмінно здобудемо, впевнена кожна із «Сєверодонецьких павучків». Коли над рідним нині розбомбленим містом знову здійметься український прапор, вони матимуть повне право казати: «І ми у глибокому тилу теж це зробили!»