Ще й досі певна частина його життєвої й військової біографії оповита якщо не туманом таємничості, то значною мірою — пеленою невідомості, адже розвідник залишається розвідником назавжди. Проте й без цього зрозумілі роль легендарного бійця і значення його подвигу. Та й звання Героя удостоювали тих, хто справді виявляв безприкладну мужність, що почасти дорівнювала смерті. Перефразувавши поета, скажу: завдяки саме Кузьмі Гнідашу війна закінчилася на кілька хвилин раніше, ніж тривала б без нього.
Від плуга — до війська
«Кузьма Гнідаш народився 20 жовтня 1914 року в селі Салогубівка Роменського району (нині Сумська область). Закінчив місцеву семирічку, потім Прилуцьку автотракторну школу. Працював трактористом і механіком у Талалаївській МТС, звідки призвали в армію, навчався в Київському військово-політичному училищі. Воював з білофінами. З перших днів Великої Вітчизняної війни брав участь у військових діях на Південно-Західному, Центральному, Білоруському фронтах. Двічі поранений. Удруге — тяжко. Його нагороджено двома орденами Червоного Прапора. З 1942 року під час служби в офіцерському резервному полку Південно-Західного фронту виконував відповідальні завдання в тилу ворога…»
Змалечку Кузьма був привчений до хліборобської праці, тож обрав собі долю ратая. Але війна внесла суттєві корективи й докорінно змінила долі мільйонів, зокрема й сільського юнака з Роменщини.
Перед тим, як стати бійцем невидимого фронту, він пройшов важку школу танкіста, дослужився до капітана. За розповідями однополчан, такого відчайдуха і сміливця ще треба було пошукати. Подейкують, що кілька разів командир вів у бій побратимів з відкритим люком: фашисти, побачивши такий танк, сипали врозтіч.
Хоча таланило не завжди. Під час одного з боїв гарячий осколок впився у стегно, поклавши офіцера на лікарняне ліжко на довгих півроку. Коли ж оклигав, відбулася бесіда у штабі фронту, якою й розпочалася нова сторінка в його бойовій біографії.
Пропозиція була чіткою і конкретною — стати розвідником і добувати потрібну інформацію в тилу фашистів, словом «розтанути» і «розчинитися» поміж ворогів, аби зсередини знати всю ситуацію.
У кадрового військового не було іншого вибору.
Фронт видимий, офіцер — «за кадром»
У червні 1942 року групу розвідників, серед яких був і Кузьма Гнідаш, літаком доставили в міжріччя Дніпра і Десни. Вони швидко встановили зв'язок з місцевим населенням, провели значну роботу зі створення партизанських загонів, що почали діяти в Остерському та Вищедубечанському районах, а в Ніжині та Острі — підпільні групи.
Левову частку роботи виконував Кузьма Гнідаш, який мав кличку Кім (так його в дитинстві називала мама). Як свідчить тогочасна офіційна статистика, під його безпосереднім керівництвом висадили в повітря електростанцію в окупованому Чернігові, Остерську базу матеріально-технічного постачання, залізничний міст через Дніпро в районі Києва, пустили під укіс 21 залізничний ешелон з живою силою та бойовою технікою ворога, потопили в Дніпрі та Десні 10 пароплавів і 14 барж, знищили 30 автомашин і понад тисячу ворожих солдатів та офіцерів.
Але почасти Кузьма Гнідаш забував про власну обережність і елементарну обачність — давалися взнаки природний темперамент і завзятість. Одного разу з’явився в Києві на трофейному «опелі» у формі офіцера СС, що ледь не коштувало йому життя. Тож замість подяки отримав від керівництва добрячого прочухана з останнім попередженням. Вплинуло.
Тому вже потім і командир, і його група діяли виважено і обережно, як і годиться розвідникам. Донесення про пересування ворожих ешелонів, які одержувало радянське командування, відіграли важливу роль у розгромі фашистських військ на Курській дузі, у визволенні Лівобережної України та форсуванні Дніпра.
Хоч Кузьма був членом партії, проте непогано знав молитви. Переповідають цікавий епізод, коли розвідники затримали чоловіка, який їм здався підозрілим і вони вирішили, що то шпигун. Однак затриманий почав переконувати, що він священик і поспішає на службу до сусіднього села. Тоді Гнідаш запропонував йому прочитати молитви «Вірую», «Отче наш» і «Богородицю». Затриманий читав доволі жваво, хоча й кілька разів збивався. Але на допомогу приходив Кузьма, поправляючи священнослужителя. Зрештою командир повірив і відпустив того з миром.
На землі Білорусі
Коли лінія фронту наблизилася до Чернігівщини (це було восени 1943-го), група сміливців на чолі з Кузьмою Гнідашем перейшла в розпорядження штабу Центрального фронту. Розвідники вели спостереження за пересуванням фашистських ешелонів між залізничними станціями Київ, Бахмач, Конотоп, Чернігів, Прилуки.
Про особисті заслуги командира в той період свідчить орден Червоного Прапора, яким його нагородили. Але офіцеру не вдалося навіть потримати її в руках — отримав бойове завдання. Щойно радянські війська вийшли на берег Славути, група Гнідаша злилася з регулярною армією, а після короткого відпочинку знову вирушила у ворожий тил. Цього разу — в Білорусь, аби визначати кількість гітлерівців, дислокацію їхніх частин, дізнаватися про плани фашистів.
Розвідників переправили через лінію фронту літаком і скинули на парашутах. Для більшої безпеки командир розділив бійців на кілька невеликих груп — по 2—3 бійці в кожній.
Кузьма Гнідаш разом з радисткою Кларою Давидюк (вона — корінна москвичка) розташувалися в селі Хоростув. Цей виселок, де не було фашистів, став серцем загону. Звідси віялом потяглися невидимі ниті на Слуцьк, Осиповичі, Мінськ, Новоєльницю, Слонім, Пінськ, Білосток — міста розвідницької орбіти.
І вже напередодні нового року штаб фронту одержав першу радіограму Клари про концентрацію гітлерівських військ у районі Бреста і Пінська. Друга — уточнювала кількість дивізій, ешелонів, що прибувають щодоби на місцеві станції, характер озброєння…
Лише впродовж першого місяця Клара Давидюк 90 разів виходила в ефір із новими даними. І щоразу наражалася на смертельну небезпеку, бо фашисти шаленіли від люті, намагаючись установити, де переховуються розвідники.
По лезу ножа ходили й бійці. Приміром, Гнідаш під виглядом комерсанта-виноторговця навідувався в Брест, де познайомився з польським поміщиком, приятелював з фашистстами. Поляк «вивів» Кузьму на майора армійської розвідки, ласого до коньяку, грошей та золота…
Здобута інформація допомагала радянській авіації влучати у самісіньке «яблучко» ворога — злітали в повітря жива сила й ешелони, завчасно «зустрічали» шпигунів, словом червоноармійці чітко орієнтувалися, що й до чого у фашистському тилу.
Загалом група Гнідаша надіслала в Центр понад 200 радіограм з цінними даними, які стали в пригоді штабу Першого Білоруського фронту під командуванням маршала Радянського Союзу Костянтина Рокосовського під час розробки операції «Багратіон».
Останній бій
Гітлерівська контррозвідка наїжачилася: загибель засланих диверсантів, бомбардування добре замаскованих об’єктів, інші акції свідчили про те, що хтось чужий добре володіє секретною інформацією. Тож і посилили каральні операції, намагаючись вийти на слід розвідників. І це їм вдалося. Як не намагалася Клара Давидюк швидко міняти місце виходу в ефір, та її рацію все-таки запеленгували. Сталося це в районі містечка Слонім, куди фашисти кинули цілу дивізію головорізів. Група Гнідаша потрапила у вороже кільце.
Упродовж п’яти діб семеро розвідників намагалися вирватися з оточення. Тяжко пораненого Кузьму вони по черзі несли на ношах, однак карателі наступали на п’яти. Коли командир зрозумів, що всім не вирватися, то віддав останній наказ: залишити його в окопі, викопаному нашвидку в лісових заростях, а решті прориватися. Наказ виконали всі, окрім Клари, — вона до останньої секунди залишалася поруч з командиром.
Коли німецькі вівчарки наблизилися до сміливців і вже готові були кинутися на них, вибухнула протитанкова граната. Нею розвідники підірвали себе і фашистів. Сталося це 19 червня 1944 року.
Кузьма і Клара до останнього були разом і залишили цей світ удвох. До початку операції «Багратіон» вони не дожили 5 днів.
А 24 березня 1945 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння Кузьмі Гнідашу звання «Герой Радянського Союзу».
ВШАНУВАННЯ
Пам’ятають у Слонімі… І не тільки там
Після визволення від фашистів прах Кузьми Гнідаша та Клари Давидюк з усіма почестями перепоховали на центральній площі маленького містечка Слонім у Західній Білорусі, де встановлено пам’ятник. І сьогодні біля його підніжжя палахтять живі квіти. На малій батьківщині героя, в Салогубівці, є музей його імені, а на фасаді школи, де навчався, і на будинку, в якому народився, встановлено меморіальні дошки. А в листопаді 1975-го в центрі села відкрили ще й бронзовий бюст.
У 70-х роках минулого століття в одному з московських видавництв вийшла друком документальна повість письменника Бориса Гусєва «За три години до світанку», присвячена діяльності Кіма та його побратимів. Цей твір кілька разів перевидавали мовами народів СРСР, він виходив друком у Польщі, Угорщині, Болгарії.
Донька розвідника Світлана Кузьмівна Мар’єнко (прізвище чоловіка), яка народилася напередодні війни і жодного разу так і не бачила батька, разом зі своєю донькою приїздили в білоруське містечко, щоб вклонитися могилі тата і дідуся, а також Клари.
Зустрічалася вона і з мамою Клари Давидюк — Катериною Умарівною. Важко сказати, про що саме говорили жінки, але можна бути впевненим в одному: в останню мить життя дорогі для них люди були поруч, а горе завжди зближує і ріднить.
Кузьма назавжди залишився 30-річним, а Клара — 20-річною.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»,
Петро НЕСТЕРЕНКО
для
«Урядового кур’єра»
Ми в Google+