Погром на свято Трійці

240-РІЧЧЯ МАНІФЕСТУ ПРО ЗНИЩЕННЯ СІЧІ

АМОРАЛЬНІСТЬ. На відміну від київських князів, які, вирушаючи в похід на ворога, застерігали «Іду на ви», «христолюбива» Катерина ІІ не лише наказала підступно зруйнувати Січ несподіваним нападом, а й зробити це в червні на свято Трійці. Лише у серпні імператриця спромоглася пояснити свої дії спеціальним маніфестом, в якому Січ названо «кублом пияків та розбишак», а її знищення — «обов’язком перед Богом, Імперією нашою і перед всім людством загалом».

Однак «боголюбство» Катерини ІІ не завадило їй провести масштабну секуляризацію (перетворення церковної власності на світську), за розмахом порівнянну хіба що з більшовицькими кампаніями войовничих безбожників. Зокрема за розпорядженням імператриці Свято-Троїцький Києво-Кирилівський монастир передали під притулок для душевнохворих, а Святогірський монастир під Слов’янськом волею вінценосної блудниці став подарунком коханцеві Грицькові Потьомкіну.

Натомість у Європі завдяки щедрому фінансуванню із російської скарбниці (зокрема за кошт пограбованих церков) Катерину ІІ величали «благодійницею». Так Вольтер під час загарбання Росією Польщі писав: «Імператриця не хоче ні клаптика тієї землі. Усе, що вона робить, — лише задля обстоювання принципів віротерпимості».

Гірко, що в московських церковників, які махають кадилами перед пам’ятниками Катерині ІІ, амнезія. Натомість у французьких парламентаріїв, що подались до анексованого Криму, така сама, як у Вольтера, хвороба користолюбства, найкращі ліки від неї — російські війська в Парижі.

90-РІЧЧЯ ЗАГИБЕЛІ ГРИГОРІЯ КОТОВСЬКОГО

Герой із будинку розпусти

ОСЬ ТАК. На відміну від Робіна Гуда, бессарабський розбійник не став народним героєм. За царських часів награбоване ним добро діставалося не бідним, а дівчатам із борделів, де Котовський мав звичку переховуватися від поліції.

За більшовиків учорашній бандит уславився розстрілами учасників Другого зимового походу Армії УНР та винищенням селян — учасників тамбовського повстання. Смерть від руки колишнього власника будинку розпусти, в якому свого часу рятувався Котовський, стала справедливою карою для лже-героя, перетвореного радянськими ідеологами на зразок для наслідування.

70-РІЧЧЯ АТОМНОГО БОМБАРДУВАННЯ ХІРОСІМИ

Ядерний гриб великодержавних амбіцій

ЗЛОЧИН. 5 квітня 1945 року СРСР в односторонньому порядку денонсував підписаний 13 квітня 1941-го радянсько-японський пакт про нейтралітет, що мав бути чинним упродовж п’яти років. Так Сталін розв’язав собі руки, готуючись до нападу на Країну Вранішнього Сонця.

Ще 19 березня 1945 року така сама доля спіткала радянсько-турецький договір про дружбу і нейтралітет, денонсацію якого Молотов пояснив «глибокими змінами, що відбулися в результаті Другої світової війни». У розмові з послом цієї країни у Москві глава уряду СРСР прямо заявив про намір повернути передані 1921 року Туреччині території (Карс, Ардаган тощо) і добитися права на спорудження поблизу проток, що з’єднують Чорне і Середземне моря, радянських військово-морських баз.

На Потсдамській конференції, що тривала з 17 липня по 2 серпня 1945 року, союзники марно домагалися від Радянського Союзу виконання ухваленої на Ялтинській зустрічі Сталіним, Рузвельтом і Черчиллем Декларації про визволену Європу. Згідно з нею у врятованих від гітлерівської окупації країнах мали відбутися вільні вибори, чесність проведення яких забезпечувала б присутність спостерігачів від США, Великобританії й СРСР, а також «вільний доступ журналістів, свободу їх пересування та свободу пересилання ними інформації», що не влаштовувало радянського вождя.

«Дядечко Джо», як називали Сталіна на Заході, дедалі менше рахувався з інтересами союзників і з небажанням світу допустити зміну націонал-соціалістичного комуністично-сталінським диктатом. Хвалькуваті заяви радянських маршалів разом із Жуковим про здатність радянських танків за лічені дні дійти до Ла-Маншу (до речі, цілком співзвучні переконанням путінських сподвижників, що російським танкам візи не потрібні), красномовно свідчать про серйозність намірів московських стратегів.

У такій ситуації, як сподівався американський президент Трумен, конфіденційне повідомлення Сталіна про завершення у США розробки бомби небаченої потужності мало остудити претензії СРСР на світове панування. Та радянська сторона завдяки шпигунам добре знала про успіхи атомного проекту, а непроникливий вираз обличчя «дядечка Джо» західні лідери розцінили як нерозуміння ним сили нової зброї.

Тож ще до вступу СРСР у війну проти Японії американці вирішили продемонструвати Сталінові бойову ефективність атомної бомби. 6 серпня 1945 року понад 140 тисяч жителів японського міста Хіросіма стали жертвами політичних амбіцій лідерів великих держав, а 9 серпня ядерний вогонь спопелив Нагасакі.

Зрозуміло, що в Японії аж до її капітуляції трагедію двох повністю знищених міст старанно замовчували. Так само вчинили в СРСР, де пересічні громадяни лише з публікації російськомовного щотижневика «Британский союзник» дізналися хоч якісь подробиці про застосування атомної бомби. Проте відмова Радянського Союзу від планів нападу на Туреччину, виведення Червоної армії з Австрії й Ірану, зрив сталінського наміру поділу Японії на зони окупації — цілком зримі результати зміни балансу сил у світі.

У березні 1946 року Черчилль вимушений був відверто заявити: «Не вірю, що Росія хоче війни. Чого вона хоче, то це плодів війни і безмежного поширення своєї могутності. Спостереження за російськими союзниками зміцнили мене у переконанні, що вони ніщо так не цінують, як силу, і ні до чого не мають меншої поваги, ніж до військової слабкості». Прикро, що у ХХІ столітті сумнівні цінності Росії так і не змінилися.

70-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ РАДЯНСЬКО-ЯПОНСЬКОЇ ВІЙНИ

Курильські острови: «ісконно рускіє» чи віджаті?

ПАРАЛЕЛІ. Японці так само, як німці, вважають себе винними у розв’язуванні Другої світової війни, що зобов’язує їх до моральної покути. Однак напад СРСР на Японію більшість жителів Країни Вранішнього Сонця розцінює як акт агресії, щоб окупувати японські території, оголошені Сталіним за правом сильного «ісконно рускімі».

Можна сперечатися з цього приводу, однак незаперечно те, що в Радянському Союзі бойові дії Червоної армії в 1945 році проти Японії ніколи не вважали частиною так званої Великої Вітчизняної війни. Закони України «Про статус ветеранів війни» та «Про пенсії за особливі заслуги» теж розмежовують події Великої Вітчизняної та війни з Японією.

Із квітня 1941 року був чинним укладений терміном на п’ять років радянсько-японський пакт про нейтралітет, який убезпечив СРСР від війни на два фронти — проти гітлерівців і на Далекому Сході. Однак на вимогу США і Великобританії, де вважали, що без допомоги Радянської армії розгром Японії затягнеться принаймні на півтора року та обійдеться в мільйон загиблих і поранених, Сталін погодився на дострокову денонсацію пакту. На Ялтинській конференції в лютому 1945 року радянська сторона пообіцяла розпочати бойові дії проти японців через два-три місяці після капітуляції Німеччини.

Однак союзницька позиція СРСР аж ніяк не була безкорисливою. Сталін не бажав, щоб на місце японців в окупованій ними Маньчжурії прийшли американці. Крім того, Москва офіційно заявила, що Радянський Союз хоче Південний Сахалін і Курильські острови. І якщо перший царська Росія втратила після поразки в російсько-японській війні 1905 року, то від прав на Курили цар добровільно відмовся ще за Санкт-Петербурзьким договором 1875 року в обмін на визнання Японією російської належності Сахаліну. За Симодським договором 1855 року, яким уперше встановлено російсько-японський кордон, він проходив між Курильськими островами Ітуруп і Уруп, а не як нині — впритул до Хоккайдо, одного з чотирьох найбільших островів Японії.

Якщо брати до уваги різницю часових поясів, то японського посла у Москві повідомили про оголошення війни буквально за годину до фактичного удару по Японії, завданого 8 серпня 1945 року. 15 серпня імператор Хірохіто заявив по радіо про капітуляцію, що, однак, не завадило радянським військам розпочати 18 серпня Курильську десантну операцію. У прагненні урвати якнайбільше Сталін не рахувався з жодними людськими втратами, а вже відданий наказ про вторгнення на Хоккайдо  скасували лише під тиском союзників.

Радянська сторона, під одноосібним контролем якої опинилася вся Маньчжурія, зажадала поділу Японії на зони окупації за зразком Німеччини, претендуючи на північну частину острова Хоккайдо. У відповідь американці заявили про створення спільного командування союзних окупаційних військ, до складу яких запропонували ввести підрозділи Червоної армії. Сталін на це не погодився, і 2 лютого 1946 року Президія Верховної Ради СРСР в односторонньому порядку оголосила Курильські острови «державною власністю Радянського Союзу».

Прагнучи нав’язати свою волю світовій спільноті, СРСР відмовився від підписання Сан-Франциського мирного договору 1951 року, яким було врегульовано повоєнні відносини 49 країн у Тихоокеанському регіоні. Проте вірні союзницьким зобов’язанням американці й британці наполягли, щоб текст документа містив положення про відмову Японії від прав на південну частину Сахаліну і Курильські острови, але жодним словом не згадано про передачу цих територій Радянському Союзу.

Лише в жовтні 1956 року, коли вже Сталіна не стало, радянська сторона погодилася на підписання Спільної декларації СРСР і Японії, в якій зафіксовано згоду на повернення японцям островів Хабомаї і Шикотан після укладення мирного договору. Їх площа ставить 7% загальної території чотирьох Курильських островів, які до 1946 року ніколи не були російськими. Натомість СРСР поставив вимогу вивести з Японії всі іноземні війська, що за відсутності в неї власної армії означало повну залежність від чесності радянського вищого керівництва.

Зрозуміло, що ні з СРСР, ні тепер уже з Росією в японців мирного договору не було і немає. Потерпає від цього не стільки Японія, скільки населення спірних островів, життя на яких кардинально відрізняється від побуту громадян Країни Вранішнього Сонця, велич якої визначає аж ніяк не розмір території.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором).