Є на околиці Полтави у селищі Дальні Яківці унікальна місцина. Її природну красу складно передати словами. Уявіть компактне поселення на горі, яка круто обривається у бік звивистого, порослого сосною річища Ворскли. Ця зелена стрічка тягнеться на кілометри. Якщо стати над кручею, то розкидані внизу поміж дерев будиночки видаються іграшковими кубиками. А повітря таке, що в голові паморочиться. У цьому чудовому місці, починаючи з 1871-го, тридцять років поспіль щоліта жив і працював один із найвідоміших лікарів ХІХ століття Микола Васильович Скліфосовський (6.04.1836 — 11.12.1904).
Школа в саду
Вирвавшись із гамірливого Петербурга, Микола Васильович оселявся у Яківцях у маєтку Отрада, що належав його дружині Софії, а до цього — князям Кочубеям. «Тут він був зовсім іншою людиною, — розповідає завідувачка бібліотеки-філії №11 Полтавської централізованої бібліотечної системи Лариса Стороженко. — Відразу по приїзді одягав вишиванку і крислатого солом’яного капелюха. Розмовляв тільки українською і заохочував усю родину говорити українською. Російські колеги так його і називали: «хохляцкая душа». З його приїздом у маєтку вводився суворий розпорядок життя. Садиба стояла на високому березі Ворскли, до якої було версти дві. Щодня, у будь-яку погоду, Микола Васильович їздив на бігунках на Ворсклу купатися.
Скліфосовський доводив користь купання власним прикладом протягом усього життя. І пізніше в Петербурзі він купався цілий рік, взимку для нього робили на Неві ополонку.
В особистому житті Микола Васильович пережив багато важких втрат. Перша дружина Єлизавета Георгіївна померла у віці 24 років від тифу. У нього було семеро дітей, проте лише одна донька Ольга дожила до старості. Дочка Софія росла калікою, син Борис помер юним від тяжкої хвороби. У підлітковому віці скоїв самогубство син Володимир. Ще один син загинув на війні. Смерть сина Володимира підкосила здоров’я Миколи Скліфосовського, і він уже не повернувся до Росії. Чотири роки, з 1900-го, жив безвиїзно в Яківцях. Після смерті сина маєток уже називається не Отрада, а просто «Яківці».
У пам’ять про померлого сина Бориса за власні кошти будує школу на 45 учнів, де діти навчаються сільського господарства, городництва, садівництва. Ось що Микола Васильович пише з цього приводу в листі доньці Ользі: «Мила моя Олю! Школа в Яківцях збудована в пам’ять про померлого сина Бориса. Це звичайна для Малоросії дерев’яна будівля, яка розрахована на 45 учнів. Приймають туди дітей —хлопчиків і дівчаток. При цьому я керуюся тим, що грамотна мати, швидше за все, буде вносити у сім’ю ті моральні засади, які сама вона винесла зі школи. Шкільне приміщення споруджено на вигоні, спільному для селян і моєї садиби. Під школою півдесятини землі, на якій росте сад. У цьому саду діти, якщо є можливість, навчаються сільського господарства, городництва і садівництва. Річ у тім, що в школі займається викладанням учителька, яка здобула освіту в жіночій гімназії. Вона дуже добросовісно веде викладання, і за це її люблять у селі й сусідніх селах та хуторах. Думаю, що добрі чутки про мою школу поширилися завдяки старанному викладанню шкільної вчительки Марії Матвіївни Міщенкової.
У нас у Полтавській губернії мало води. В цьому році я став копати артезіанський колодязь, якщо справа увінчається успіхом, планую забезпечити водою і садок біля школи. Нехай береже тебе Господь, моя рідна! Вклонися чоловікові, поцілуй діток, люблячий тебе Микола Скліфосовський».
Наслідуючи вчителя
Миколі Васильовичу завжди була до душі середня смуга України, і він захоплювався справами маєтку. Можливо, наслідував приклад свого великого вчителя Пирогова, який вів зразкове господарство у маєтку Вишні Вінницької губернії. Можливо, просто полюбляв землеробську працю. Завдяки видатному хірургові господарство перебувало на винятково високому для тих часів рівні. Землеробство вели за восьмипільною сівозміною, запільні ділянки засівали люцерною. Утримували коней, корів, свиней, птицю, був плодовий сад, город, виноградники, пасіка на 15 вуликів, хмільник із дротяною підв’язкою хмелю.
З метою вивчення роботи з догляду за хмелем він навіть їздив до Чехії і, повернувшись, блискуче налагодив справу у себе.
Хоч як це дивно може прозвучати сьогодні, особлива заслуга видатного хірурга полягає в поширенні виноградарства на півночі України. До нього на Полтавщині не вирощували цю теплолюбну рослину. Він же серйозно і успішно займався селекцією. По косогорах і ярах висаджували дуби, берези, сосни, акації, шовковиці. За виняткову красу і доглянутість цей куточок називали полтавською Швейцарією. І величезна заслуга в тому, що тут росло і розквітало, була Миколи Васильовича Скліфосовського.
Перебуваючи на Полтавщині, Микола Скліфосовський брав участь у роботі Полтавського губернського зібрання, його було обрано почесним мировим суддею Полтавського повіту. Він не полишав і медичну практику. Приймав хворих селян, робив складні операції в Полтавській земській клінічній лікарні. Сьогодні це обласна клінічна лікарня імені Скліфосовського. Надзвичайно уважно ставився до діяльності колег, за що товариство лікарів Полтавщини у 1884 році обрало його почесним членом.
У себе вдома, в Яківцях, лікар надавав медичну допомогу селянам навколишніх сіл, лікував дорослих і дітей. Був і хірургом, і терапевтом, і акушером. Безкоштовно давав ліки, виїздив до хворих дітей на хутори. Старожили Яківців розповідали, що коли в селах закінчувалися харчі, вони йшли до Софії Олександрівни — його дружини. Відмов допомогти не було. А одна з дочок Скліфосовського, красуня Тамара, частенько пригощала селянських дітей солодощами.
Жертви класової ворожнечі
Микола Васильович пішов із життя 11 грудня 1904 року, його поховали у Яківцях на церковній площі, біля могили сина Володимира. На могилі вченого встановили мармуровий обеліск, на якому викарбували: «Светя другим — сгораю сам». Але полтавські сторінки життя родини Скліфосовських не закінчуються смертю хірурга. Настали непрості часи. Перша світова війна, лютнева і жовтнева революції, громадянська війна. Софія Олександрівна з Тамарою жили у своєму маєтку. Звичайно, краще було б виїхати за кордон, але в Софії Олександрівни, яка страждала на цукровий діабет, почався некроз пальців ніг. Вона не наважувалася їхати, а дочка не могла кинути матір.
І в 1919 році вони стали жертвами класової ворожнечі. Точилися запеклі бої між денікінцями та загонами повстанців. Загін Бібіка захопив Яківці. Ошатний маєток привернув увагу — на нього здійснили напад, багато чого зруйнували, вкрали, а дружину та доньку Скліфосовського порубали шаблями, бо в будинку побачили портрет Миколи Васильовича у формі офіцера царської армії. Це їх дуже розлютило. Незважаючи на охоронний лист від Леніна.
Три дні лежали порубані тіла жінок під високим дубом біля входу в маєток, повстанці не дозволяли їх ховати. Тривалий час це здавалося легендою громадянської війни, проте на початку 1990-х, коли готували майданчик під будівництво у Полтаві, було знайдено унікальні записи часів громадянської війни відомого в той час у Полтаві лікаря Олександра Несвицького. У них згадано обставини загибелі дружини Скліфосовського і його дочки Тамари.
У державному архіві Полтавської області зберігається фонд Скліфосовського: документи і друковані матеріали, які розповідають про життєвий шлях вченого, його обдарованість і надзвичайно широкий діапазон діяльності. Ці документи (їх подарувала внучка вченого педагог Яковлєва. Це дочка Ольги, яка врятувалася — виїхала за кордон зі своїм чоловіком — учнем Скліфосовського, теж лікарем) свідчать про його глибокі зв’язки з Полтавщиною, з містом над Ворсклою, і вони ще чекають своїх справжніх дослідників. Адже ще жива пам’ять вдячних полтавців про цих добрих, щирих і справедливих людей — родину Скліфосовських і її главу, чудового лікаря і людину з великої літери Миколу Васильовича Скліфосовського.
Ми в Google+