НАША ГОРДІСТЬ

Автора епохальних відкриттів у царині мікробіології, знаного у всьому світі, нарешті
вшановано на Батьківщині

Нещодавно в містечку Городок, що на Хмельниччині, з’явився  пам’ятник  всесвітньо відомому вченому — мікробіологу Сергієві Виноградському. Ця подія  мала розголос далеко не провінційний: людина, чию постать увічнено в білому каррарському мармурі,  належить до когорти найвизначніших науковців ХХ століття. 

Відкриття пам’ятника «мікробіологові світу» (такі слова  викарбувано на постаменті) вшанували відомий вчений-мікробіолог Богдан Мацелюх, директор Інституту мікробіології та вірусології НАН України академік Валентин Підгорський, інші науковці. Свої привітання надіслали поважні зарубіжні наукові інституції, зокрема всесвітньо відомий французький Інститут Луї Пастера, відділення якого Сергій Виноградський очолював понад три десятиліття. Водночас прикметно те, що на відкритті меморіалу вченого не було помічено жодного представника профільного міністерства.

Поява пам’ятника  — великою мірою справа рук людини, невтомність,  патріотизм та ерудиція якої вражає й дивує. Однією з граней багаторічної праці доктора фізико-математичних наук, професора,   директора Міжнародного енциклопедичного бюро з фізики Василя Шендеровського є повернення в Україну імен десятків знаних у всьому світі  науковців, народжених на українській землі, проте в Україні нині  майже невідомих. Плодом цієї копіткої праці стало понад 150 нарисів,  кілька відеофільмів, пам’ять про деяких вчених увічнено в монументах. У планах професора Шендеровського — створення відеофільму про  Сергія Виноградського.

Втілити задум спорудити пам’ятник видатному мікробіологові вдалося  завдяки унікальному хистові скульптора Миколи Обезюка. Проблему фінансування цієї, певна річ, дуже коштовної справи пощастило повністю розв’язати завдяки меценатському сприянню мешканців Городка.

Вчений  з  гетьманського роду

Майбутній всесвітньо знаний мікробіолог народився 1856 року в Києві, в родині юриста за освітою та засновника першого київського банку Миколи Виноградського. Мати вченого Наталія Вікторівна походила зі славного роду Скоропадських.

Сергій Виноградський планував навчатися на юридичному факультеті Київського університету, втім, вступивши на нього, перевівся на природничий факультет. Але невдовзі залишив навчання в Києві і вступив у… Петербурзьку консерваторію. За два роки пошуки свого призначення  в житті знов-таки повернули його на природничий факультет університету, цього разу — Петербурзького.

Перед Сергієм відчиняються двері в науку. Після блискучого закінчення університету Виноградський поїхав у Страсбург, де розташовувався один із найпотужніших університетів із оснащеними для дослідів лабораторіями.  Захоплюється дослідженнями в царині мікробіології, що згодом стає провідним напрямком його наукової діяльності.

1889 року вчений продовжив наукову роботу в Цюриху. Саме тут, ще зовсім молодим, зробив  відкриття, що поставило його в один ряд із найвидатнішими вченими. Йдеться про явище хемосинтезу — іншого, порівняно з фотосинтезом, способу утворення деякими бактеріями органічної речовини із двоокису  вуглецю за рахунок енергії, отриманої при окисленні неорганічних сполук. Нобелівський лауреат та учень Сергія Виноградського Сельман Ваксман (також народився на українській землі), писав, що відкриття принесло науковцеві «престиж, який досі лишається неперевершеним».

Згодом Виноградський отримав запрошення працювати в одному з найпрестижніших наукових закладів — паризькому Інституті Луї Пастера. І… відмовився від нього.  Вчений перебрався до Петербурга, де було відкрито Інститут експериментальної медицини. Цей науковий  осередок отримав розвиток передовсім завдяки талантові й праці трьох великих вчених: киянина Сергія Виноградського, подолянина Данила Заболотного та відкривача явища розщеплення целюлози полтавця Василя Омелянського, який, до слова, є автором першого російського підручника «Основы микробиологии». 

Окрім соціально-політичних катаклізмів, якими ознаменувався початок ХХ ст.,  тогочасну Російську імперію лихоманило ще й від загрози наступу масових захворювань — чуми та холери. Саме С. Виноградського та Д. Заболотного цар Микола ІІ уповноважив не допустити епідемію до країни.

Сергій Виноградський ( у центрі) зі своїм учнем Сельманом Вассманом, Нобелівським лауреатом.
Фото з книги Г. Савіної «Останній помічник» 

«Він тужив  за рідною Україною»

Суспільно-політичні катастрофи початку минулого століття помітно вплинули на долю  Виноградського, як і на життя десятків тисяч інших людей. «Революція стояла на порозі. Дедалі огидніше було ледь не загальне захоплення нею, стадне або лицемірне, і внаслідок цього відчував себе в різкому дисонансі із середовищем», — писав він у щоденнику. До цієї кризи додався й спровокований несприятливим кліматом Петербурга нефрит. «Життя у північному місті аж ніяк не було йому до вподоби, він тужив за рідною Україною і за її безмежними степами, де люди зберегли ще певне відчуття волі», — писав у спогадах С. Ваксман.

Так, 1905 року, вже працюючи головою Інституту експериментальної медицини, вчений залишив Петербург, наукову діяльність та перебрався жити в Городок, до маєтку, що дістався у спадок від батька. Науковий світ, без сумніву, був здивований таким рішенням Виноградського, на той час уже всесвітньо відомого вченого.  

Життя в Городку закінчилося 1917 року, коли революція змусила Виноградського залишити рідну землю, тікаючи від більшовицької навали. Маєток вченого спіткала доля, притаманна тим руйнівним часам: більшовики знищили його дощенту, так само, як і збудований Виноградським цукровий завод та електростанцію. Його щоденникові записи пронизані щемким сумом: «Будинок знесений. Немає його більше. Вічна йому пам’ять, як дорогому покійнику. Разом із ним розтягнута ферма і оранжерея. Зникла, значить, вся садиба» .

Унаслідок революційних катаклізмів Виноградський був змушений перебратися 1917 року до Одеси. Там, зокрема, з-під його пера виходять публіцистичні праці «Этюды о большевизме» та «Царство ревидов» (революційних ідіотів. — Авт.), де автор дає оцінку  більшовицькому терору й недвозначно називає  тих, хто є  справжніми визискувачами українського народу. Його ж оцінка комуністичного режиму виявилася цілком співзвучною з думками іншого українського генія — Володимира Вернадського. 1919 року в одному зі своїх   памфлетів Виноградський дав безпомилкову характеристику більшовицькому режимові, визначивши його місце «звалища в історії для великих злочинів проти людства».

1920 року С. Виноградський назавжди залишив батьківщину. З труднощами зрештою дістався Франції, де 1922-го прийняв  пропозицію від директора Інституту Пастера в Парижі Еміля Ру організувати відділення сільськогосподарської бактеріології та відновив свої дослідження. «Мої колеги, — писав Е. Ру, — і я сам будемо вам дуже вдячні, якби ви влаштувалися в Інституті Пастера. До нього ви додаєте свою славу як науковця та зможете тут продовжувати свої неймовірні досліди без жодних клопотів. Після Мечникова ми будемо горді зарахувати вас до своїх».

Вчений нарешті повернувся в омріяний Городок — нехай і пам'ятником.
Фото Василя ШЕНДЕРОВСЬКОГО

Жив у Франції,  залишався  українцем

Науковець оселився в передмісті Парижа Брі-Конт-Робер, де й прожив понад 30 років.  С. Виноградського було обрано іноземним членом Французької академії наук та Англійського королівського товариства. 1923 року АН СРСР також визнала його своїм членом — попри «поміщицьке» минуле  Виноградського та категоричне неприйняття  більшовицького режиму.

Одним із друзів вченого вже на схилі його літ став учень Виноградського нобелівський лауреат С. Ваксман. На його прохання науковець написав автобіографію, яку Ваксман, за його словами, мав намір опублікувати. Проте, як свідчать архівні матеріали, посилку із написаним життєписом було втрачено.

Удруге відтворювати біографію вчений не захотів, натомість наполегливо просив Ваксмана допомогти надрукувати книжку «Мікробіологія грунту. Півстоліття мікробіологічних досліджень». Працю було опубліковано у Франції вже після смерті Виноградського. Весь архів науковця С. Ваксман передав у Москву: як свідчить донька Виноградського Галина, попри бажання його родини.

Примітно, що ані Франція, в якій Виноградський жив та працював три десятиліття, ані Швейцарія, де минуло сім років його життя, не претендують, аби називати Виноградського видатним французьким або швейцарським  науковцем. Натомість Росія, де Виноградський прожив такий самий час, як і у Швейцарії, у традиційно властивій їй манері привласнювати чужі здобутки нині голосно називає С. Виноградського «великим російським вченим». Ба більше: російські джерела в один голос твердять, що архів видатного дослідника в СРСР передала його родина, що не збігається зі свідченнями рідних Виноградського.

Всесвітньо відомий мікробіолог помер 1953 року. Його поховали біля дружини в Брі-Контр-Робер, за тисячі кілометрів від любого йому Городка, ностальгія за яким не полишала С. Виноградського до кінця життя.

— Люди на кшталт Сергія Виноградського возвеличують нашу історичну минувшину й нашу націю. Повернення цього вченого в наукову літературу, а можливо, й у шкільні підручники, слугуватиме тому, що ми нарешті зрозуміємо: українська земля дала людству дуже багато імен світового виміру, — каже Василь Шендеровський.  

Звісно, сподіватися на фінансування таких заходів від держави — річ марна. За дореволюційних часів ми мали потужні меценатські традиції: згадаймо лише славні родини Ханенків або Чикаленків. І, без сумніву,  нині люди, готові до благодійництва, також є. Їх лише треба шукати  — зокрема й через переконання важливості заходів, на кшталт відкриття пам’ятника Сергієві Виноградському. Такі заходи змушують замислюватися: якщо є «вільні» гроші, чи варто їх проциндрювати, чи, може, вкласти в проекти, спрямовані на виховання державницького світогляду?

Нині, опріч іншого, Василь Шендеровський шукає шляхи контакту з Російською академією наук, аби отримати хоча б копії документів архіву Виноградського, зокрема його «Этюдов о большевизме» та «Царства ревидов», щоб бодай нині оприлюднити думки вченого про тодішню більшовицьку імперію.

— Діячам, які провадять нині політику в Україні, керуючись неприйняттям власне українців, тим, хто хвалить наше комуністичне  та соціалістичне минуле, треба знати оцінку, яку давали йому такі «велети розуму людського», як Виноградський і Вернадський. Можливо, тоді вони прозріють, хоч у це не дуже віриться, — міркує Василь Андрійович. —  Нинішні політики не здатні побудувати державу. Згадаймо тут думку Джавахарлала Неру: «Найбільшим ворогом у кожного народу є його інтелігенція,  вихована колонізаторами». Надія на молодь, якщо її зможемо виховати в державницькому та патріотичному дусі. Я певний, що стрижнем побудови нашої держави може стати повернення пам’яті про людей, народжених в Україні, які творили культуру й науку. І Сергій Виноградський, і нобелівський лауреат Роальд Гофман, і «батько світлодіодів» Нік Голоняк, і Любомир Романків, провідний науковець  комп’ютерного гіганта IBM, чиї винаходи зумовили появу жорстких дисків та персональних комп’ютерів, — ці люди є уособленням Української держави. Завдяки їм ми можемо пропагувати себе в світі, а тут, вдома, виховувати на їхніх прикладах наших дітей. Це може об’єднати всіх, хто живе на  нашій українській землі.

Саме цій меті й підпорядкована багаторічна подвижницька праця Василя Шендеровського.