Коли згадують Лебедин і Лебединщину, відразу зринають у пам’яті прізвища наших славетних земляків. Поміж яких Іван Стешенко та Давид Бурлюк — неперевершений український співак (бас-кантанте) і один з основоположників світового футуризму. Вони належать до когорти геніальних митців, чия творчість відома не тільки в Україні, а й світі. За радянських часів їхні імена всіляко оминали, оскільки обоє не вписувалися в рамки тодішньої ідеології.
Однак час робить свою справу і все ставить на місця. За останні три десятиріччя Іван Стешенко і Давид Бурлюк тріумфально повернулися в Україну, на малу батьківщину, в лоно рідної національної культури.
У їхніх біографіях чимало спільного. Обоє навчалися в Сумах — реальному училищі та Олександрівській чоловічій гімназії, згодом продовжили здобувати освіту за кордоном: Іван Стешенко — в Італії, Давид Бурлюк — у Німеччині та Франції. Згодом їхні життєві дороги розійшлися, щоб на початку 1930-х перетнутися знову, але вже в Америці. А далі життя розпорядилося так, як розпорядилося.Майбутній український співак Іван Стешенко народився 24 січня 1894 року в Лебедині в заможній родині. Батько-купець мав дві крамниці, прекрасний будинок на вулиці Петропавлівській, 24, який зберігся досі.
У глави сім’ї був гарний бас-профундо, мати Ганна Федорівна теж співала. Голоси мали обидва сини — Іван і молодший Павло, який служив у Харківському оперному театрі.
Із шести років Іван пастушив і співав у церковному хорі лебединської Успенської церкви. На його чистий, кришталевий дискант звернув увагу граф Василь Капніст, нащадок гетьмана Павла Полуботка, і запросив хлопчика бути солістом церковного хору селі Михайлівка поблизу Лебедина, де була резиденція графа Капніста.
Давид Бурлюк походив з козацького роду: народився на хуторі Семиротівщина (Семиротівка) 9 (21) липня 1882 року поблизу села Рябушки Лебединського повіту Харківської губернії (нині тут урочище Бурлюка). Його батько служив управителем маєтку графа Мордвінова, родина мала шестеро дітей. Окрім Давида, стали відомими художниками Володимир та Людмила Бурлюк, а Микола — поетом.
У дитинстві Давид втратив око, яке замінив скляний протез. У майбутньому це стало одним з елементів епатажного стилю Бурлюка.
1914 року Стешенко здобув першу премію на міжнародному конкурсі молодих виконавців у Пармі. Після революції повернувся в Україну. 1921-го поїхав за кордон на лікування, а за рік вирушив у США, де жив майже 10 років. Його партнерами на сцені були зірки світової величини Галлі Курчі, Мері Гарден, Тітта Руффо, Федір Шаляпін, Соломія Крушельницька.
Українця часто порівнювали із Шаляпіним. 14 листопада 1930 року газета «Дейлі ньюс» писала: «Легенду про те, що «Борис Годунов» без Федора Шаляпіна — ніщо, спростував бас Івана Стешенка. Стешенко — величина в ролі, яку Шаляпін досі тримав у своїх руках. Подібного Стешенкові в ролі Бориса немає».
Весь репертуар лебединець співав мовами оригіналів: оперний — вісьмома, концертний — одинадцятьма, а одну пісню неодмінно виконував українською.
У лютому — березні 1928 року в США та Канаді за програмою «Пісні усіх народів» (ювілейні вечори на честь Тараса Шевченка) Іван Стешенко виступав разом із Соломією Крушельницькою. 1929 року обмеженим накладом вийшли дві платівки із записом оперних партій Івана Стешенка. Тоді він отримав рідкісний документ від американського народу — «картку довіри», за якою міг безплатно харчуватись у ресторанах, здійснювати покупки в магазинах.
Свого часу Давид Бурлюк теж повернувся на батьківщину і продовжив навчання в Московському училищі живопису, скульптури та архітектури. Пройшовши періоди захоплення імпресіонізмом та іншими модерними мистецькими течіями, став ідеологом футуризму в живописі й літературі, натхненником й ініціатором різних столичних (найчастіше епатажних) заходів, які мали поширювати нові ідеї.
Його власна дебютна малярська виставка відбулася в Самарі 1917-го, а єдину поетичну збірку видано через два роки в Кургані. Революційні події 1917-го митець сприйняв захоплено, але прижитися в більшовицькій країні не зміг. Спочатку емігрував у Японію (1921), а потім, як і земляк Іван Стешенко, — у США.
Серед картин Давида Бурлюка чимало присвячено Україні, зокрема «Святослав», «Запорожці у поході», «Козак Мамай», «Рибалки», «Тарас Шевченко» та інші. Відомий як лідер вітчизняного футуризму (маніфест «Ляпас громадському смаку»), один із чільних творців українського модернізму початку XX століття. Сам себе представляв як «татарсько-запорозького футуриста».
Де і коли зустрілися два лебединські генії, не відомо, але портрет Івана Стешенка було написано у Філадельфії 1931 року. Тоді оперний співак остаточно вирішив повернутися в Україну. Коли у 1930-х завітав у Лебедин, влада заборонила йому виступати в місцевому будинку культури. Тож Стешенко заспівав для земляків біля своєї хати в садочку.
Як тут не згадати слова дослідника його творчості Василя Бриля: «Геній і злодійство — дві речі несумісні». На жаль, всесвітня слава земляка не давала спокою заздрісникам: його концерти, а їх було понад 60, намагалися перетворювати на мистецькі заходи провінційних міст.
1937-го 42-річним він помер, і жодна українська газета не повідомила про кончину геніального співака. Нині урна із прахом Івана Стешенка перебуває в колумбарії донського монастиря в москві.
А ось Давид Бурлюк, на відміну від Івана Стешенка, не повернувся на батьківщину, а все життя прожив у США, де й помер 1967 року.Нещодавно у Лебединському міському художньому музеї відбулася непересічна подія: експозиція закладу поповнилася вельми цікавою і цінною роботою, що об’єднала обох земляків. Ідеться про кольорову копію картини Давида Бурлюка «Іван Стешенко» роботу молодої української художниці Олени Маркевич, яку вона подарувала музейному закладу.
А історія оригіналу надзвичайно цікава і поки що повністю не досліджена.
Не відомо, коли саме вперше зустрілися уродженці-лебединці, але, як зазначалося, достеменно встановлено, що портрет Івана Стешенка його друг Давид Бурлюк написав у Філадельфії 1931 року. Цю роботу автор свого часу передав побратимові з тамбова Миколі Нікіфорову. Нині картина зберігається в колекції одного з музеїв у москві.
Портрет виконано в техніці, що нагадує малюнки пастеллю або олівцями, у так званому сухому стилі. Сухий пензель — це спосіб нанесення фарби, який допомагає отримати ефект текстури, тобто природної нерівності забарвлення, і показати крізь верхній мазок інший тон нижнього шару.
Ось так через багато десятиліть на малій батьківщині зустрілися митці-земляки у Лебединському художньому музеї, щоб назавжди залишитися не тільки на художньому полотні, а й у пам’яті вдячних нащадків.
Валентина ЗНАМЕНЩИКОВА,
завідувач сектору Лебединської міськради,
для «Урядового кур’єра»
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+