Правда проти сили грошей

25-РІЧЧЯ ПЕРШОГО ВШАНУВАННЯ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

СОВІСТЬ. На початку 1987 року КДБ СРСР розгорнув спецоперацію з назвою «Фарисеї» для дискредитації «антирадянських сил» на Заході, що поширювали «вигадки про штучний голод» 1932—1933 років в Україні. Тоді у провідних газетах світу з’явилися публікації відомих журналістів, які, відпрацьовуючи отримані кошти, «аргументовано» доводили, що книжка британця Роберта Конквеста «Жнива скорботи» й аналогічні дослідження інших істориків — вигадки і нісенітниця.

Однак так само як нині, коли путінський режим не шкодує фінансових ресурсів для формування думки на Заході про нібито «громадянську війну» в Україні, правда виявилася сильнішою за гроші. У самому СРСР за умов демократизації суспільства радянським ідеологам уже доводилося користуватись аргументами і фактами, а не каральними можливостями КДБ. Як наслідок, 4 листопада 1990 року в Україні вперше відбулися масштабні акції з ушанування пам’яті жертв Голодомору.

На жаль, номінально вже українська влада згадала про мільйони загиблих голодною смертю українців аж 1998 року, нарешті запровадивши у четверту суботу листопада День вшанування жертв Голодомору. Так офіційні скорботні заходи відсунули якнайдалі від ініційованої самим народом дати роковин, що фактично збігалися зі «святом Жовтневої революції», офіційно скасованим в Україні лише 2000-го. 

ПОЧАТОК РУХУ ТРОЛЕЙБУСІВ У КИЄВІ

Рецидив радянської доби

ПОГЛЯД. Важко не помітити, що в Києві й перший тролейбус 1935 року, і перший поїзд метро 1960-го почали курсувати майже одного й того самого дня — 5 і 6 листопада відповідно. Зумовлено це тим, що всі важливі події намагалися приурочити до чергових річниць жовтневої революції.

У незалежній Україні орієнтуються на дати чергових виборів, до яких здають житлові новобудови та інші об’єкти. Незмінна лише соціальна політика, яка тримається не на гідних зарплатах і пенсіях, а на пільгах, більшість із яких — суто декларативні. 

160 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА ЯВОРНИЦЬКОГО

Літописець Січі у борні проти двох імперій

ВЗІРЕЦЬ. «Ваши запорожцы нам не нужны. Пишите о Финляндии», — ненав’язливо порадив тоді ще науковцеві-початківцю попечитель Харківського навчального округу генерал Максимович.

На той час 26-річний випускник місцевого університету Дмитро Яворницький, залишений на кафедрі російської історії для здобуття наукового звання, вже мав славу знавця минулого козацької вольниці й активно популяризував ці знання, виступаючи з лекціями в Харкові, Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Херсоні й навіть Москві та Петербурзі.

Тріумфом молодого науковця стала його доповідь на VI Археологічному з’їзді, що відбувся у серпні 1884 року в Одесі. Виступ Дмитра Яворницького супроводжувався демонстрацією золотих артефактів скіфської доби, знайдених на розкопках курганів на Катеринославщині. Він одним із перших залучив до досліджень минулого рідного краю широкий загал небайдужих до історії України земляків, закликавши через газети «Юго-Западного края» імперії збирати матеріали про добу козаччини.

Саме це стало краплею, що переповнила чашу терпіння російських шовіністів, які «опікувалися» наукою в Харкові: талановитого науковця вже у вересні тріумфального для нього 1884 року звинуватили в «українофільстві» і «сепаратизмі» й вигнали з університету.

Смерть батька та розлучення з дружиною, яка не витримала безгрошів’я і «безперспективного» захоплення чоловіка історією козаків, стали не менш болючими ударами долі, від яких ще навіть не 30-річний Яворницький посивів.

Єдиним виходом видавався переїзд до Петербурга, де у численних навчальних закладах можна було підшукати роботу за спеціальністю. Однак попечитель столичного навчального округу вже отримав лист тодішнього міністра освіти Російської імперії Делянова із попередженням: вважати небажаним допуск Яворницького до викладацької діяльності.

Претендентові, який нічого не знав про цю заборону, скрізь відповідали чемними відмовами. Порятунком став оголошений у Ніколаєвському сирітському інституті шляхетних дівчат конкурс на посаду викладача історії, який проводили під головуванням… міністра освіти. Як згадували сучасники, після двох показових лекцій Яворницького про його талант заговорив весь педагогічний світ Петербурга, а тому відмова у працевлаштуванні безсумнівному фаворитові неминуче обернулась би грандіозним скандалом. Як наслідок, молодий історик переміг у двобої з начебто всесильною державною системою, яка ще не раз випробувала його на міцність.

Написання першого тому знаменитої «Історії запорозьких козаків», щорічні археологічні експедиції місцями козацької слави, петербурзькі «українські суботи» у помешканні науковця, саме на одній із яких зав’язалася міцна дружба Яворницького з живописцем Рєпіним, не пройшли повз увагу сановних «орусителів» України. У 1891 році видатного вченого, який завжди оперував тільки історичними фактами й був байдужим до політики, знову позбавили права на професію за тенденційне пристрастя до історії Малоросії.

Так само як засланому до Архангельської губернії авторові слів гімну України Павлові Чубинському, Дмитрові Яворницькому теж довелося досліджувати «місця віддалені» Російської імперії. За три роки перебування у Середній Азії українець зібрав унікальні дані про історичні пам’ятки «від Баку до Ташкента» й фактично заснував науковий музей старожитностей у Самарканді. Орден Бухарської Золотої зірки, яким відзначили Д. Яворницького, красномовно засвідчує внесок нашого земляка в дослідження історії Бухарського емірату, до якого тоді входили території трьох нинішніх середньоазіатських країн.

Повернення до викладацької роботи в Москві й титанічна праця з підготовки до проведення в Катеринославі (нинішньому Дніпропетровську) ХІІІ Археологічного з’їзду — не просто віхи життя науковця, а свідчення його чергової перемоги над імперською системою Росії. Справжнім зоряним часом Дмитра Яворницького стало його тридцятирічне перебування на чолі Катеринославського історико-археологічного музею, який стараннями науковця перетворився на центр досліджень минулого Запорозької Січі та історії України загалом.

Не дивно, що у 1933 році вже у більшовицькій імперії видатного науковця вкотре відлучили від улюбленої справи, оголосивши «буржуазним націоналістом». Та безсмертна наукова спадщина історика нині знову з його народом, отже літописець Січі укотре посміявся з недолугості нових «обрусителів» вічної України. 

100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА СОБОЛЄВА

Автор «Набату» не поступився совістю

ПОСТАТЬ. Багатьом нашим співвітчизникам добре пам’ятна пісня «Бухенвальдский набат», що була фактично візитівкою світового антифашистського руху. Однак мало хто звертав увагу, що її єдиним автором чомусь став композитор Вано Мураделі. На мільйонах випущених в СРСР грамплатівок із записом «Набату» та на численних офіційних концертах жодним словом не згадували творця тексту — уродженця міста Полонного на Хмельниччині Олександра Соболєва.

Найдивніше, що його біографія взірцева з погляду ревнителів комуністичної ідеології: майбутній поет підлітком-сиротою переїхав до старшої сестри, яка жила в Москві, закінчив фабрично-заводське училище і працював робітником. У роки війни проти нацизму воював кулеметником у стрілецькому батальйоні.

Фронтовики знають, що служба рядового піхотинця одна із найнебезпечніших на передовій, а особливо в обслузі кулемета, вогонь якого супротивник намагається придушити всіма доступними силами. Отож Соболєву пощастило, що 1944 року після кількох поранень і контузій його демобілізували як інваліда ІІ групи.

Та навіть у тилу колишній воїн працював слюсарем ливарного цеху на авіамоторному заводі, де робота у прямому значенні слова одна із найгарячіших.

Чи не єдиний «гандж» митця — його єврейська національність. Утім, на відміну від наприклад Михайла Свєтлова (Шейнкмана), Ісаакові Соболєву довелося змінити лише ім’я, бо його батьки вже мали російське прізвище. Отож причина опали автора пісні, що стала цілою епохою в мистецтві, — не лише в антисемітизмі. Насправді Соболєв, так само як українець Василь Стус, поплатився за свою патологічну, з погляду радянських ідеологів, чесність і безкомпромісність.

Вдова поета, яка, попри свою російську національність, сповна спізнала, що бути дружиною єврея у країні«победившего социализма наказуемо», згадувала: після того, що Соболєв бачив на українській землі у часи колективізації, він не міг славити партію більшовиків та «кращого друга всіх народів» Сталіна. Тож поет вимушено перебивався разовими гонорарами за публікацію віршів у другорядних газетах. На сторінках однієї з них у вересні 1958 року вперше і, як виявилося, востаннє за життя Соболєва надрукували текст «Бухенвальдского набата» за підписом автора.

Навіть уже написану Вано Мураделі пісню у Всесоюзному радіокомітеті класифікували як мракобєсіє, бо, мовляв, мертві у колони не шикуються. Геніальний музичний твір розлетівся світом завдяки щасливій випадковості, потрапивши у репертуарі самодіяльного хору свердловського університету на VII Міжнародний фестиваль молоді і студентів, що проходив у Відні.

Написана вже за брежнєвських часів автобіографічна повість Соболєва «Ефим Сагал, контуженый сержант» та численні поезії, що лише додали собі гостроти і актуальності у путінській Росії, — найкраща відповідь, чому їх автор опинився під негласною забороною.

Утонула в кровище,
Захлебнулась в винище,
Задохнулась
от фальши и лжи…
Как ты терпишь, Россия,
Паденье свое и позор? —
запитує поет-фронтовик у росіян.

На відміну від багатьох одноплемінників, які навіть у роки сталінського терору виводили «Широка страна моя родная, где так вольно дышит человек», чи Йосифа Кобзона, що прагне бути більшим росіянином, ніж «син юриста» Жириновський, «в опалі чесний іудей» Ісаак Соболєв не поступився совістю і залишився, як сам писав, сином свого народу й України.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)