Представник України в Конгресі 
місцевих і регіональних 
влад Ради Європи
Віталій ОЛУЙКО

 Що ми, українці, знаємо про Албанію? Маловідома в давнину, закрита для спілкування у позаминулі  століття ця невеличка за європейськими мірками країна на південному сході нашого континенту після Другої світової  недовго навіть була трохи дивною «подругою» Радянського Союзу. Як бачимо, інформації небагато. Та вітри демократії принесли і сюди, на берег Адріатики, переміни, стверджує мій співрозмовник — представник України в Конгресі місцевих і регіональних влад Ради Європи, депутат Хмельницької обласної ради Віталій ОЛУЙКО.

— Пане Віталію, як ви потрапили до цієї, якщо можна так сказати, «нетуристичної» країни ?

— У складі міжнародної спостережної місії Ради Європи, що здійснювала моніторинг місцевої демократії під час проведення цьогорічних місцевих виборів у цій країні. І скажу щиро, що відкрив для себе прекрасну унікальну землю, цікавий народ, своєрідну культуру.

— Здавалося б, ця частина Європи вивчена любителями подорожувати досконало — Греція, Хорватія, Сербія, Македонія, недалека Італія. Та ось Албанія, котра межує з ними, все ще  залишається тим, що називають terra inkognita.

— Маєте рацію. Надзвичайно красива і неповторна земля зі скелястими альпійськими горами, які ще мають назву «прокляті», Іонічне та Адріатичне моря, світового рівня озера Шкодер та Охрід заслуговують на те, щоб ними милувалися і захоплювалися. У цій «країні орлів», як буквально перекладається її назва, збереглися сліди античної та середньовічної культури.

Завважу, що  йдеться про єдину чисто мусульманську європейську державу, мова якої не схожа на жодну іншу, що довгий час була під турецьким пануванням, але  все-таки зуміла від’єднатися від Османської імперії, зберегла  свою самобутність під час диктатури Муссоліні та фашистського поневолення.

Не прижився тут і сталінський режим післявоєнного диктатора Енвера Ходжи ( Москва мала свої інтереси, розмістивши підводні човни в акваторії Албанії і підтримуючи місцеву демократію фінансово), який посварився з Хрущовим через критику сталінізму. Відтоді країна закрилася  для будь-кого, крім комуністичного Китаю, і стала готуватися до війни з усім світом.

Албанія хоче наздогнати втрачений час. Фото з сайту studen thandouts.com

— Як позначилися на житті албанського народу ці 40 років «за колючим дротом» ?

— Дуже негативно. Уявіть собі: на території маленької країни збудували 700 тисяч дотів-бункерів: на кожному подвір’ї, вулицях містечок і сіл, уздовж доріг, на пляжах. Релігію заборонили, мечеті й християнські храми знесли, а найбільшу мечеть у столиці Тирані перетворили на громадську вбиральню.

Диктаторська дикість, схоже, не мала меж: забороняли автомобілі (у 100 з них могли пересуватися лише головні партійці), не дозволяли носити бороди чоловікам, утримувати котів і собак у містах, а в сільській місцевості — корів і курей. Всі селяни мали працювати в колгоспах. Не можна було одружуватися на іноземках та жити  на узбережжі, щоби не втекти до сусідньої Італії на човні.

Кожен третій албанець відбув термін у таборах, а доноси всіляко заохочувалися. Чи не правда, схоже на складну форму шизофренії?

У 90-х роках минулого століття населення ще й потерпіло від фінансових авантюристів, що, зрештою, призвело до роззброєння  населенням армії. Розпочалася громадянська війна — розлючені натовпи вбивали чиновників та партійних функціонерів. Аби уникнути масового знищення людей, в країну ввели війська НАТО.

— Сподіваємось, найгірші для албанців часи позаду?

— Так. Країна розвивається, вона хоче швидко наздогнати втрачений час. Світова спільнота сприяє цьому: Албанія стала членом Ради Європи, ввійшла до НАТО, має статус асоційованого члена ЄС. Для громадян відкриті кордони Шенгену. І хоча нині ще потерпає від високого безробіття та  еміграції,  активно зводить нові будинки, готелі, дороги, яких лише останнім часом прокладено вісім тисяч кілометрів.

Характерна ознака змін — національний стяг і прапор Євросоюзу на кожній новобудові. І тверда віра, що  страшне нелюдське життя в ізоляції назавжди залишилося в минулому.

— Чи вдалося вашій делегації успішно реалізувати свою місію під час цьогорічних виборів у Албанії?

— Конгрес місцевих і регіональних влад Ради Європи послав до Тирани 12 міжнародних спостерігачів, у складі яких, крім України, були  наші колеги з Франції, Німеччини, Нідерландів, Швеції, Фінляндії, Чехії, Естонії та Грузії.

Скажу чесно, без  надмірних емоцій, інших жорстких заходів справа не обійшлася. На  цих виборах конкурували дві політичні сили: правляча партія (лідер – прем’єр-міністр Салі Беріш) та опозиційна соціалістична, на чолі якої стоїть мер Тирани Еді Рама.

Гострі дискусії прибічників цих сил проходили на масових мітингах, демонстраціях. Особливо активною була місцева молодь, небайдужа до подальшої долі своєї країни.

Наша спостережна місія  зустрічалася з політичними лідерами, послами країн, акредитованих в Албанії, міністрами внутрішніх справ та юстиції, главою уряду.

Що дуже важливо — з часу минулих виборів  ця країна значно просунулася вперед на шляху до демократії: тут, на заздрість нам, українцям, ухвалено новий виборчий кодекс, створено електронний реєстр виборців, запроваджені персоніфіковані ідентифікаційні картки для голосування.

Кожен має право голосувати один раз і лише за себе — це підтверджується  зробленою за допомогою спеціальної картки відміткою на одному з пальців руки, що унеможливлює будь-яку фальсифікацію.

Місцева система виборів повністю пропорційна. Результати  можна оскаржити лише на рівні виборчих комісій. Адміністративна юстиція не залучається до захисту прав кандидатів в депутати чи мерів міст.

Безпосередньо спостерігати за ходом голосування і підрахунком голосів мені і моєму естонському колезі Тету Калаквеє довелося в приморському місті Вльора. Все було зроблено цивілізовано, по-європейському. Тому наша  міжнародна місія цілком справедливо визнала ці місцеві вибори демократичними.

— Отже, виходить,  українцям є що запозичити у виборчій системі Албанії, котра після згаданих вами виборів істотно наблизилася до повноправного, а не лише асоційованого членства в євроспільноті?

— Передусім в Україні потрібно ухвалити новий виборчий кодекс і створити електронний реєстр виборців, про які ми лише говоримо впродовж багатьох років.

Насамкінець скажу, що албанські зустрічі залишили  лише приємні спогади. Тут тепло і гостинно ставляться до України, знають наших Кличків і Шевченка, а представники старшого покоління ще пам’ятають російську, цитують напам’ять поезії Лермонтова та Пушкіна. Місцева молодь вільно володіє англійською та італійською: хороший приклад для молодих українців, які прагнуть адаптуватися до навколишнього світу.

Ірина НАГРЕБЕЦЬКА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Віталій ОЛУЙКО. 50 років. Народився на Хмельниччині. Доктор наук з державного управління, професор. Народний депутат України ІV скликання. Депутат Хмельницької обласної ради. Член делегації України в КМРВ Ради Європи.