У підлітковому віці у мене були дві пристрасті: риболовля і голуби. Голубів я любив навіть більше. Вони жили в нас у каструлях і відрах попід хатою, на горищах сараю і літньої кухні, в окремих голубниках. У різні роки їх у нас налічувалося близько сотні. Як підніметься, було, така хмара над хатою, то й сонце собою закривали, тільки чути, як крилами шерехтять. Облетять навколо хати, потім ще раз, і — беруть курс на колгоспний тік, пастися. Якщо продовжують підніматися колами по спіралі, значить, десь поблизу яструб. У такий спосіб вони від нього рятуються, не дають йому можливості напасти згори. Правда, не завжди це їм допомагало, тоді я бігав за яструбом, який схопив птаха, з луком або рогаткою і гонив його з надією, що випустить жертву. Так любив цих птахів, що коли одного разу ручний голуб, якого я годував хлібом з рук, через мій недогляд замерз, я цілий день перебував у шоковому стані. Батькам довелося неабияк постаратися, щоб вивести мене з нього. Але той неприємний осад залишився в моїй душі на роки.
Дуже подобалося спостерігати, як голуб залицяється, як, надувши воло і туркочучи, з розпушеним хвостом крутиться навколо голубки. Як підлітає за нею, лунко лопочучи крилами. Як вони з невимовною любов’ю і ніжністю лоскочуть одне одного дзьобами.
Вертунів розводили ще запорозькі козаки
— Я також іноді дивлюся на цю голубину ідилію і думаю: чого люди так не живуть? Чому бувають такі злі? — погоджується зі мною голубовод зі стажем, начальник управління агропромислового розвитку Решетилівської райдержадміністрації Володимир Маслюк. Ми стоїмо в нього у дворі біля кліток з голубами, і він збирається наочно показати мені, чим вертуни відрізняються від «простяків». — Їх іще називають «бійними» — пояснює він, — тому що, піднявшись у повітря, в якийсь момент починають падати на хвіст і перевертатися, б’ючи крилами. Он, бачите, вже один «завис», зараз падатиме. О, чуєте?!
Він не доказав, і, як був у чистому пальті, так у ньому й поліз на горище до голубів виганяти молодняк. Через хвилину з віконець на горищі з шумом починають вилітати різномасті вертуни та всідатися на спеціально зробленому для них сідалі. Але ненадовго. «Розімніться, любі, політайте!» — рішуче зганяє їх довгим дрючком із насидженого місця Володимир Миколайович.
Продовжуючи кружляти над сідалом, птахи поступово набирають висоту, деякі з них всідаються на сусідніх будинках, телевізійних антенах, а він стоїть на верхотурі й, вимахуючи поганяйлом, коментує віражі своїх улюбленців.
Захоплення голубами прийшло до нього з генами. У станиці Старолєушковській Павловського району на Кубані, де він народився, цих мирних птахів розводили ще запорозькі козаки. Йому самому першу пару голубів подарували у десятирічному віці. Відтоді й супроводжують його все життя. Казав: «Для мене це не якесь хобі, я біля них відпочиваю душею. Буває, прийдеш з роботи стомлений, а подивишся на їхнє життя, на оцю вірність їхню голубину, і — заспокоюєшся».
Розмірковуючи про тенденції розвитку голубоводства в області, Володимир Миколайович із сумом зазначив, що шкодує, що тут до голубів не проявляють таку зацікавленість, як на Кубані, де навіть роми тримали на своїх возах клітки із жовтими краснодарськими та північнокавказькими вертунами. Він це добре знає, оскільки в дитинстві був такий гріх, «позичив» якось у них у таборі пару таких красенів. А тут він, з його слів, мішками безплатно роздавав 10—11-річним хлоп’якам голубів з надією прищепити їм любов до цих птахів, але без очевидного успіху.
— Моїми першими голубами були краснодарські червоні — шикарні птахи криваво-червоного кольору. Їх чимало різновидів: краснодарські червоно- і чорнокрилі, бокаті червоні білохвості, червоні білобороді та північнокавказькі. У них «лохми» на лапах по 20 сантиметрів. Ці голуби — мої найулюбленіші. Представників усіх цих різновидів я привіз у Решетилівку, — розповідає він. — Також у мене є рідкісні тепер полтавські білі чорнохвості, поштові білі, північнокавказькі й краснодарські жовті, артамоновські червоні, армавірські, узбецькі малоносі, туркменські жовті й білі, північнокавказькі чорні, іранські чорно- і червоноголові, вертуни, англійські і померанські дутиші, англійські кучеряві, павичі, м’ясні породи — кінги і мандеїни, вага яких сягає півтора кілограма й більше.
Загалом у нього понад двісті рідкісних і дуже красивих птахів. Вони займають сарай і до десяти окремих голубників. Справжня голубина ферма! Деінде у гніздах лежать по двоє яєць, що нетипово для цієї пори року. Зазвичай голуби несуться з лютого до глибокої осені.
«Дідусю, подаруй мені пару голубів!»
— Вони в мене добре плодяться, але багато молодняку забирає яструб: щодня одного-двох, а за сезон — до сімдесяти голів, — розповідає господар. Пояснив, що поява такої кількості пернатих розбійників спровокована війною на сході. Наполохані вибухами там, вони переселяються у сусідні області. Маточне поголів’я він тримає закритим, це їх і рятує.
Тільки ми про це переговорили, як звідкілясь із-за саду вилетів чималий шуліка і, схопивши вертуна у момент, коли той перевертався, впевнено поніс його в очерети. Для голубовода такі розбійні напади вже стали звичними, але пернатих любителів голуб’ятини стріляти неможна — охороняються законом. А вони наче відчувають це, і вже настільки знахабніли, що полюють і на курей та іншу свійську птицю. Попри таку агресію, Володимир Миколайович залишається вірним захопленню, підтримує видовий склад, по змозі «ремонтує» стадо, вливає в нього свіжу кров. Говорить, із запровадженням митного контролю на кордоні з РФ робити це стало складніше. Тому потрібних йому птахів він купує на голубиних виставках або обмінюється ними із своїм сином Віталієм, який проживає в Кременчуці. У того вдома їх також чимало. А найбільше — курських літунів, краснодарських червонокрилих і жовтокрилих. Батько йому нещодавно і нового голубника подарував. Тепер і онук Віталік, який ходить у перший клас, заявив: «Дідусю, подаруй мені пару голубів!» А загалом в їхній родині всі потроху голубоводи, навіть берегиня роду — дружина Валентина.
— Живність ми тримали завжди, — розповідає Володимир Миколайович. — Незважаючи на те, що дружина все життя пропрацювала в лікарні, зокрема понад двадцять років — заступником головлікаря Решетилівської ЦРЛ з лікувальної частини, в різні роки ми мали і п’ять биків, і дві корови — ніхто не вірив, що вона їх доїть. І баранів ми тримали, і свиней, і курей, і фреток, і ондатр. З цього й жили, бо так мати навчила: не красти, а всього досягати чесною працею. А тепер ми все це вивели, бо скільки тепер для нас треба. Залишилися нутрії, що їх мені дав один голова колгоспу, голуби і два фазани. Все. Ну, ще є перспектива перепілок розвести, але це, так би мовити, для підтримки штанів при тій зарплаті, яку ми отримуємо.
За будинком у Маслюків росте молодий яблуневий сад, деревець, мабуть, із сотня. Господар розповів, що вони карликові, під крапельним зрошенням. Поряд — чимала ділянка високоврожайної сортової малини, полуниця. Пояснив: для дітвори, щоб їла екологічно чисте, своє. Усе це потребує сил і часу. Але основна робота від цього не страждає. Решетилівський район стабільно серед сильніших в області за виробничими показниками у рослинництві й тваринництві. Лідирує на Полтавщині (завдяки Володимиру Маслюку, наша газета про це вже писала у статті «Решетилівський європрорив». — Авт.) і за кількістю створених коштом громадських організацій сімейних тваринницьких ферм. Незабаром у селах Глибока Балка та Федіївка буде створено (вони вже зареєстровані) племзаводи української чорнорябої породи корів.
Та про це він розповість дещо пізніше, в управлінні. А поки що ми зайняті його голубами.
Ми в Google+