ПОЗА КАДРОМ

Український режисер-аніматор
Євген СИВОКІНЬ

У народі повелося казати: якщо дерево псується з крони, то варто придивитися до кореня. Це стосується і вітчизняної анімаційної сфери. Протягом року на «Укранімафільмі» державним коштом виробляється 2-3 мультфільми, а здобути профільну освіту можна лише в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Про стан української анімації та профільну освіту розмова з метром мультиплікації, викладачем із 15-річним стажем Євгеном СИВОКОНЕМ.

Сам собі режисер

— Євгене Яковичу, поясніть із професійного погляду, що являє собою український аніматор і режисер.

— Художник-мультиплікатор обов’язково повинен мати акторські здібності, добре й швидко малювати. Тільки у палітрі актора міміка, жести, голос, а у художника-аніматора — папір та олівець. Він просто зіграє в уяві свого персонажа — це боєць невидимого фронту. Режисер, який робить авторське кіно, має бути художником — намалювати розкадровку персонажів, ескізи; мультиплікатором — робити рух. Він і автор сценарію, і постановник, і художник, і аніматор.

Взагалі я розподіляю режисерів-аніматорів на тих, які все роблять самі, і тих, які обирають команду та «диригують оркестром». Такі потрібні в повнометражних серіалах. Я все життя працював над авторським кіно, цього вчу студентів. Вони мають робити різні мультфільми: мальовані, комп’ютерні, із сипучих матеріалів, пластиліну, володіти флеш-анімацією. Та в Україні не вистачає місць саме для першої категорії режисерів. Тож незалежний режисер має бути енергійним, активним, шукати гроші, спроможність зробити свій продукт і дивитися багато анімації — нашої та зарубіжної. Я їх називаю «камікадзе».

— Таке враження, що іноземні мультфільми в комп’ютерному форматі викорінюють створені вручну продукти. Це плюс чи велика помилка?

— Не те і не інше. Це мало бути, але, сподіваюся, з часом художники награються в комп’ютерні технології і повернуться до ручної праці. У мене навіть зі студентами бувають суперечки, коли вони кажуть: мовляв, натисну кілька клавіш — і комп’ютер зробить усе. Нічого він не зробить — це всього-на-всього залізна машина. Ідеальний варіант, коли художник добре володіє комп’ютерною технологією, але при цьому залишається добрим майстром. Мої студенти малювали колись на подвійній кальці на спеціальних столах, які просвічувались, аби побачити ще й попереднє зображення.

Нині дуже вдало застосовуються комп’ютерні технології: спочатку художник малює на планшеті, потім вносить це у пам’ять комп’ютера. Та мені більше імпонує класична техніка мальованого фільму, придумана Волтом Діснеєм понад 80 років тому. Я ретроград — вважаю фільми, зроблені за комп’ютерною технологією, якимись мертвими. Але дітлахам подобаються «Трансформери». І, на жаль, наш телевізійний екран заповнений переважно такими мультфільмами: дешевими у виробництві серіалами, зробленими за лекалами ігрового фільму, де замість акторів дуже схематично й мало рухаються персонажі. Це лімітована, дешева анімація.

— А як щодо протилежних прикладів світової анімації? Переконана, і вітчизняному мультпродукту є чим пишатися.

— Загребська школа. В 1960-1970-х роках з’явилися кумедні мультфільми, притчі на основі карикатурного малюнка. І це була дуже гостра анімація. Серед українських мультфільмів виділяю славнозвісну козацьку серію. Щоправда, там не всі фільми однозначні — вважаю гідними 3-4. «Пригоди капітана Врунгеля», «Острів скарбів» є зразками якісної комерційної анімації. Мені подобаються мультики 25-річної давності, на кшталт «Як Петрик П’яточкін слоників рахував». Дуже багато фільмів можна налічити, якщо повернутися до періоду відродження української анімації. Останні три роки я не беру до уваги взагалі...

У період 1990-х весь український кінематограф занепав, майже не фінансувався, прокат припинив існування взагалі. На студії «Укранімафільм» із 200 художників лишилося працювати 20, і робилося 2-3 мультфільми на рік. Щоправда, 3—5 створювалися всупереч загальним тенденціям і здобули велику кількість нагород на міжнародних фестивалях. Степан Коваль — «Йшов трамвай № 9», Олександр Шмигун — «П’єса для трьох акторів», Анатолій Лавренішин на комп’ютері зробив фільм «Блукаючи поміж», сестри Ільменські — Женя та Саша — «Кофейная гуща», «Вікенд».

Яка може бути вершина в піраміди, коли в її основі п’ять мульт- фільмів! Для порівняння, у Росії кожного року робилося 70 короткометражних фільмів і 2-3 повнометражні. Франція має безліч маленьких і великих студій, славиться якісною анімацією. Так само Англія та Німеччина. Тож не дивно, що українські художники розбіглися у 1990-х по комерційних студіях чи виїхали за кордон.

Один із найзірковіших мультфільмів Євгена Яковича «Засипле сніг дороги» виконаний у техніці піску. Фото з сайту i.focuc.ua

Більшість —  за межами країни

— Цікаво, хто з ваших учнів прославився своїми роботами на чужій стороні, а хто повернувся попри все?

— Я й сам працював у Польщі, Болгарії в 1994-1995 рр. Режисер Олександр Бубнов, наприклад, тривалий час працював у Франції. Нині він в Україні, робить другу серію мультфільму «Шерлок Холмс і доктор Ватсон». А Михайло Тітов по поверненні з Польщі співпрацює й понині з різними тамтешніми студіями. Андрій Сахалтуєв жив у Штатах, а зараз має студію, яка виробляє рекламні ролики для США, Угорщини та Польщі.

Та переважна більшість лишилася за межами нашої країни. Живе у Штатах і Сергій Кушнарьов, дуже здібна людина, — він там навіть працював над американським блокбастером «Шрек». Ігор Ковальов у Лос-Анджелесі зробив мультфільм «Молоко», отримавши за нього 13 Гран-прі. Зараз він у Москві.

— Чому ж держава не відчиняє двері українським режисерам-аніматорам?

— Я запитую всіх, але відповіді не отримую. Уряд робить величезну помилку, майже не звертаючи уваги на культуру. Не можу уявити гарного культурно неосвіченого інженера, економіста. Це має йти поряд, можливо, культура попереду. Навіть у спорті культурно освічені люди досягають успіху. Я розумію, що зараз не часи Леонардо да Вінчі, але прикро, що сучасна молодь вбирає в себе риси прагматизму. Більшість студентів, відступаючи на крок від обраної галузі, нічого не знають.

Я намагаюся зробити їх всебічно розвиненими, довести до відома, що анімація є видом мистецтва, підкреслюю: не жанром кіно, який народився й існує на перехресті з літературою, поезією, музикою, графікою, живописом, акторською майстерністю, пантомімою. Інакше професійним режисером-аніматором не стати. Юрій Норштейн називає себе неуком, бо не має диплома про вищу освіту. Але дай нам Боже бути такими ж освіченими, як він, чудово знати російську, японську історію мистецтв, літературу. Тому його мультфільми такі глибокі.

Так народжується мультфільм. Фото з сайту novatorfilm.lifejornal.com

— Невже наша анімація приречена? Російському мультфільму допомагає вижити сміх, шведському, англійському та американському – «похмурі розкопки буття»...

— Та ні. В Україні багато талановитих людей, але сьогодні звузився анімаційний ринок. До кризи наші студії працювали на США, Францію, залюбки приймаючи до своїх лав фахівців. Українська ж анімація завжди трималася на ентузіазмі і фаховій підготовці режисерів-художників.

Україні потрібен повнометражний брендовий фільм. Його зробити дуже важко. По-перше, потрібно відновити інфраструктуру. Одна річ робити фільм самотужки на колінах, інша — складати механізм роботи над 90-хвилинним проектом. По-друге, потрібні фахівці середньої ланки. Ми готуємо генералів, скажімо так, а потрібні солдати, єфрейтори. По-третє, у нас немає цеху сценаристів, саме з цього і починаються фільми. Власне, американські мультфільми «Льодовиковий період», «Мадагаскар» тощо виживають за рахунок дуже професійної роботи сценаристів, які знають, як втримати глядача в кінозалі: створити пригодницьку історію, насичену гумором, показати яскравий характер персонажів. Це також фахові аніматори, які мають чудову матеріальну базу.

«Моя країна —  Україна»

— А когось із ваших учнів можна вважати прикладом для наступних «мультимедійних» поколінь?

— Стьопу Коваля. Його студія чи не єдина, яка працює більш-менш стабільно. Нещодавно він завершив проекти «Злидні», «Хочу бути твердим». Нині працює над держзамовленням — серіал «Моя країна — Україна». Це 26 коротеньких мультфільмів тривалістю по три хвилини, в яких автор у пластиліновій анімації розповідає про місто чи область нашої країни. Такий пізнавальний проект потрібен нашим дітям.

Я докладаю зусиль, щоб оця ниточка традиції тягнулася і була якісною (про школу анімації. — Авт.), тому й викладаю в інституті понад 15 років. Якщо вона порветься, то все треба буде починати спочатку. А навіщо, якщо фундамент уже закладено в радянські часи? Студентам передовсім кажу, що мені не потрібно через 5 років 8-10 маленьких сивокіньчиків. З одного боку, вони мають отримати фундаментальні знання, а з другого — не бути нівельованими, залишатися особистостями.

— Ваші мультстрічки глибокі, корисні для правильного формування світосприйняття, моральних принципів...

— А «Засипле сніг дороги» з усіх моїх фільмів — найбільш відвертий, заснований на власних почуттях та набутому досвіді. Мультфільм, який народжується в голові, а не в серці, виходить розсудливим, легше робиться. Боюся, більшість моїх були саме такими. От, наприклад, «Компромікс» зовсім інший — розповідає формулу, як «погане» йде на поступки з власною совістю і внаслідок змішування білого та чорного утворюється щось сіре — вже зовсім інше. Це один із тих фільмів, за які мені сьогодні не соромно.

Зараз ні над чим не працюю. По-перше, попередні два роки зовсім не було фінансування. По-друге, дуже важко навчати студентів і водночас робити своє кіно. Якщо вже бути зовсім відвертим, то колись я собі сказав: якщо побачу, що останній фільм гірший за попередній, то повішу бутси на цвях і з граючого тренера перейду на тренерську роботу.

Катерина МАЦЕГОРА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Євген СИВОКІНЬ. Радянський та український режисер анімаційних фільмів. Народився 7 травня 1937 р. В анімації з 1960 р. Працював художником, аніматором, художником-постановником у понад 50 фільмах. Режисер 20 анімаційних фільмів. Найвідоміші роботи: «Людина і слово», «Ненаписаний лист», «Вікно», «Компромікс», «Засипле сніг дороги» (в 2006 р. здобув приз на Міжнародному кінофестивалі в Дебріо в Італії та приз за найкращий анімаційний фільм на Міжнародному фестивалі в Клермон-Феррані).