Лауреат двох Сталінських та Ленінської премій, депутат Верховної Ради СРСР п’яти скликань, дійсний член Академій наук УРСР і СРСР, орденоносець, чиї твори за життя стали класикою і ввійшли в навчальну програму радянської школи, — таким зображали поета комуністичні ідеологи. Проте видатний літературознавець Євген Маланюк із далекої еміграції відгукувався про Максима Рильського як про українця-патріота «без галасу і зайвих жестів» і порівнював його з вояком, «що до кінця відстрілюється на останній заставі, хоч бачить, що залога вже перебита, а підмога жахливо спізнюється».

Аристократ у пролетарській літературі

Максим Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві, куди його мати, проста українська селянка Меланія Чуприна спеціально приїхала на пологи, бо наймолодший її син з’явився на світ аж за 14 років після брата Богдана. Отож лікарі порадили майбутній породіллі заздалегідь перебратися у губернське місто, де набагато вищий рівень медицини, ніж у селі.

Однак дитинство і юність Максима пройшли у селі Романівці нині Попільнянського району Житомирщини. Тут був батьків маєток майбутнього поета етнографа Тадея Рильського. Він походив із шляхетського польського роду, а його мама — княгиня Трубецька. Однак аристократ не тільки став одним з лідерів хлопоманів, які прагнули нести освіту і культуру простому люду, а й одружився із селянською дівчиною, яка народила йому трьох синів. Наймолодший із них рано виявив мистецький хист і 1910 року видав першу збірку поезій «На білих островах», яку високо оцінила Леся Українка

Тонкий лірик Максим Рильський у криваві роки національно-визвольних змагань не пристав до жодної зі сторін конфлікту, вчителюючи у селі й навіть у розпал війни примудряючись творити. У 1920-х роках молодий поет — один із п’яти неокласиків, які обстоювали найкращі традиції світової й української культури. Їхня творчість стала жупелом для представників пролетарської літератури, які прагнули зруйнувати все «до основанія» й закликали викинути на смітник історії навіть Шевченка.

Після того як стало очевидним, що робітничо-селянське походження — ще не гарантія мистецького таланту, влада взялася «перековувати» письменників старої генерації, не цураючись силових методів. Першим серед неокласиків у тюрму запроторили Максима Рильського. Його показово заарештували в день народження 19 березня 1931 року. У Лук’янівську в’язницю Києва знаного всьому місту поета повезли не в автомобілі, а демонстративно повели під конвоєм пішки.

На відміну від кривавого терору 1937 року, в’язнів «з інтелігенції» тоді ще не піддавали фізичним тортурам. Однак застосований до Максима Рильського психологічний тиск був результативним, адже коли поет через п’ять місяців пішки повернувся з тюрми додому, то, переступивши поріг, упав на чотири кінцівки і загавкав по-собачому. Далася взнаки нервова напруга, бо в переддень звільнення слідчий заявив, що через упертість і небажання каятися в’язня засуджено на 10 років таборів. Проте коли прозвучала команда «з речами на вихід», Рильський очікував на страту чи в кращому разі етап, але не на свободу.

Пісня про Сталіна

«Колишній поміщик, провідний український поет, активний член націоналістичної організації, яка готувала терористичний акт проти тов. Сталина», — це цитата з довідки IV відділу управління держбезпеки НКВС УРСР від 8 січня 1938 року, в якій майор держбезпеки Хатеневер обґрунтовує необхідність арешту Максима Рильського. На той час спецслужба вже зібрала велетенський масив вибитих у підслідних показань, що нібито свідчили: «Основною фігурою, довкола якої групувались і збирались учасники фашистської організації, був Рильський».

Митець жив під постійною загрозою арешту ще з 1935 року, коли стали запроторювати в тюрму неокласиків. 1—4 лютого 1936-го військовий трибунал Київського військового округу на закритому засіданні засудив більшість із них на 10 років позбавлення волі, а до 20-ї річниці жовтневого перевороту засуджених розстріляли у карельському урочищі Сандармох. Рильський теж мав бути в цьому списку страчених, однак його врятувала «Пісня про Сталіна» та порядність очільника управління у справах мистецтва при раднаркомі УСРР Андрія Хвилі. Він, відчувши недобре, терміново доручив опальному поетові написати текст, а композиторові Левкові Ревуцькому створити музику оди про вусатого вождя. Після того як про це урядове завдання повідомили центральні газети України, арешт Рильського вже був би «шкідництвом».

Уперше «Пісню про Сталіна» («Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить…») виконали 21 березня 1936 року на концерті із закриття першої декади мистецтв України в Москві, який транслювали по радіо. 1 квітня текст твору українською мовою надрукувала всесоюзна «Комсомольская правда», а невдовзі «Сизокрила-орла» співали у всьому неозорому Радянському Союзі від Мурманська до Владивостока, де було багато етнічних українців.

Однак навіть всенародна популярність «Пісні про Сталіна», яку нарівні з «пєснєй о родінє», «гдє так вольно дишит чєловєк», горлали у всій країні її перелякані громадяни, не стала оберегом Рильського.

Архіви НКВС зберегли звіти сексотів («сєкрєтних сотрудніков»), що пісню написано тільки для того, щоб «прикрити контрреволюційну націоналістичну діяльність Рильського». Найімовірніше, поета врятувала вказівка Сталіна, який не хотів заборони любого його серцю твору після арешту автора.

Митця не тільки дивом оминула гірка чаша: всупереч запереченням на той час ще не всесильного Берії Рильського у січні 1939 року нагородили орденом Трудового червоного прапора.

«Ви підете, а я вже остався…»

На відміну від Павла Тичини, якого морально зламали набагато менші випробування, Максим Рильський так і не став слухняним знаряддям у більшовицьких руках. У роки війни проти гітлерівської Німеччини з українським патріотизмом поета доводилося миритись. Однак в серпні 1946 року вийшла горезвісна постанова ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград», що розпочала кампанію тотальної критики і шельмування російськомовних українців Зощенка й Ахматової. В Україні головними об’єктами ідеологічних звинувачень стали Рильський і Яновський. Поеми «Я — син країни Рад» і «Слово про рідну матір» оголосили націоналістичними, бо, мовляв, ще не відомо, про яку раду йдеться — радянську чи Центральну Грушевського. Петлюрівськими визнали виголошені у роки війни доповіді Рильського на історичну тематику, бо в них на першому місці роль Києва і Київської Русі, а не Москви. Письменникові пригадали, як він ще в евакуації пропонував узятися за видання хоч би окремих творів В. Винниченка і О. Олеся, а 1945 року наважився привселюдно «позитивно згадати» вже опального О. Довженка. Ще за рік Рильський заступився за нещадно критикованого Михайла Стельмаха, аргументуючи тим, що «не хочу відрікатись від свого учня, бо він людина талановита». На відміну від поета-правдолюбця, більшість його колег по письменницькому цеху на «збочення благородства» не страждали і завзято виконували наймерзенніші вказівки партії.

Треба віддати належне мужності, стійкості й витримці Рильського. Після багатогодинного розпинання на засіданні мистецького та ідеологічно-господарського активу, на який запросили сотні учасників, піднявся на трибуну і, подякувавши промовцям за «конструктивну критику», сказав: «Піду я краще додому та поплачу. Тільки два слова на прощання: ви прийшли і підете, а я вже остався».

Уроки великого митця

Він знав, що казав, бо найсуворіший суддя-час підтвердив: Максим Рильський навіки залишився в нашій літературі завдяки таланту і людяності. Тим дорожчі для кожного із нас його настанови від розтиражованих ще за радянських часів цитат про «красиве і корисне» до старанно замовчуваних слів, що «рідна мова — життя духовного основа». Нам ще належить очистити від бруду його талановиті твори, в яких ідеологічні вівісектори нещадно замінювали написані поетом рядки «Оком не оглянути нашого Дніпра!» на ідеологічно вивірені «Оком не оглянути Волги і Дніпра!» Навіть у звітах про урочисте святкування 60-річчя вже начебто реабілітованого владою Максима Рильського газети стверджували, що «на закінчення вечора виступив ювіляр, який запевнив і завірив, що віддасть і докладе тощо». Насправді, як свідчать очевидці того вікопомного заходу, поет, повернувшись до президії, подякував промовцям за теплі слова і щирі побажання на його адресу. Потім, уже звертаючись до присутніх, промовив одне-єдине речення: «А вам усім я хочу сказати словами нашого великого Шевченка: «Свою Україну любіть!» Для Рильського, який не раз стояв на краю загибелі через свій патріотизм, це не менш вистраждані слова, ніж для Кобзаря. Чи не тому відголосок написаних великим романтиком з Романівки слів «Скажи крізь муку: я людина! Зрадій крізь горе: я з людьми!» чути у ліриці Василя Симоненка «Бо ти на землі — людина», автор яких за любов до рідного краю поплатився життям.

Ми звикли повторювати, що де два українці, там три гетьмани. А Рильський переконував і нас, і «воріженьків», що де три українці, там хор і рідна пісня. Проте чомусь не радує, як у різноманітних телешоу голос України звучить замість російської англійською мовою. Від цього не легше на душі.

Гірко, що на рідній Рильському Житомирщині досі немає достойного пам’ятника поетові й патріотові, хоча є монументи морозиву і навіть кіношному Ларіосикові з Житомира. Не набагато краща ситуація й у Києві, де, як мріяв митець, мали б постати бронзові Катерина і Тарас Бульба із творів Тараса Шевченка і Миколи Гоголя. Адже, як вважав Максим Рильський, «хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани».