До цього урочистого моменту полковник Євген Сидоренко, заступник начальника озброєння управління оперативного командування «Схід», ішов 27 років. Не просто йшов — служив. Віддано, добросовісно виконував свій професійний обов’язок. Патріотизм і відданість Батьківщині — чесноти, притаманні його характеру, він красномовно проявив зокрема під час перебування в зоні АТО. Вони беруть гору навіть над ціною його життя та власними вигодами — такими, як власне житло. Дружина Альона із сім’ї військового, тож розуміє чоловіка і жодного разу не виказала хоча б якогось невдоволення необлаштованим побутом чи ненормованим графіком служби чоловіка.
Чи міг уявити випускник мелітопольської десятирічки, яким буде його життя через понад двадцять років служби, у 1988 році, коли вступав до Київського танкового вищого військового інженерного училища імені Якубовського? Вочевидь ні, бо так далеко подумки не забігав. Навчаючись у восьмому класі, зробив усвідомлений вибір професії військового. Того року Євген написав запити чи не в десяток військових училищ. Отримав відповідь із чотирьох танкових. Єдине, що засмучувало: через високий зріст не проходив на командний факультет. Батьки Євгена — цивільні інженери. Тому довго не вагався і подав документи на спеціальність військового інженера.
— Навчання дало дуже багато, — розповів полковник Сидоренко, згадуючи курсантські роки. — Після школи були райдужні думки про навчання у військовому виші. Романтика чи що. А насправді було все інакше. Найважче, з чим зіткнувся в училищі, — навчитися підпорядковуватися: робити не те, що хочеш, а те, що необхідно, або те, що від тебе вимагають. Це був найскладніший психологічний бар’єр. Після другого курсу навіть збирався покинути навчання, бо розумів: терпіти несила, а навчатися ще довго. Завдяки підтримці однокурсників переборов себе, і все змінилося. Навчання перетворилося на задоволення. Танк почав водити раніше, ніж автомобіль. У 16 років мав посвідчення механіка-водія 3 класу, але жодного разу не сидів за кермом авто. Училище закінчив з відзнакою у званні лейтенанта. Отримав призначення на заступника командира роти з озброєння 84-ї окремої механізованої бригади в Перевальному (АР Крим). Готовий був служити скрізь, де складно. Навіть пройшов медкомісію для служби в морській піхоті, але не склалося. Запропонована посада не зовсім відповідала моєму фаху, але нічого — освоїв. Було цікаво. Практичні завдання — стрільби, полігон, техніка.
У Перевальному знайшов і свою долю, одружився.
Ніхто не знає, коли стане героєм
Є в біографічній довідці Євгена Сидоренка запис про закінчення з відзнакою в 1999 році Академії сухопутних військ. І хоча диплом був без жодної четвірки, медалі не дали, посилаючись на складні часи. Після академії розподілили в Артемівськ заступником командира ремонтно-відновлювального полку з озброєння. Потім призначили на посаду заступника командира частини з озброєння — начальником технічної частини бази зі зберігання бронетанкового озброєння і техніки, головного інженера цієї бази. Невдовзі — начальником штабу. Згодом — першим заступником командира частини (бази, яка під керівництвом командира частини полковника Володимира Чоботка під час окупації Артемівська в повній ізоляції трималася півроку). Звідти його перевели командиром частини в Харків. Після трьох років служби перевівся в оперативне командування «Південь» на посаду начальника бронетанкової служби озброєння. Для того, хто знається на здобутті професійного досвіду, ці записи в особовій справі офіцера мають значення.
— Курсантський колектив в училищі був багатонаціональним, — полковник перегортає сторінки минулого. — Важким став початок розпаду Радянського Союзу. Тоді, розстаючись з одногрупниками, вихідцями з інших держав, кожен запевняв: попри політичний розпад Союзу, не стрілятимуть один в одного. А вже після подій в Іловайську мені телефонували однокурсники з Росії, Білорусі. На тому кінці дроту запитували: «Женю, як ви могли? Як таке сталося? Ти пам’ятаєш, про що ми говорили, коли навчалися?» Я відповів лишень: «Це ж було не під Ростовом, а в Україні». Ненависті немає, є зло на сусідів. Іншого вибору, окрім як захищатися зі зброєю, у нас не було.
Євген Анатолійович по-чоловічому ствердно каже, що не жалкує про обрану професію. Та й про час, який проводить на службі. Інколи це кілька діб, а іноді й тижнів. Згадав, як на початку подій на сході їх викликали по тривозі. Бійці зібралися, як і належить, швидко. При собі — лише тривожна валіза. Але збір затягся на десять діб. Зморені, вони спали на столі по черзі. І все планували, продумували, прораховували.
А ще танкіст розповів про те, що ніколи не планував, навіть думки не мав змінити фах на цивільний. Пропозиціям не надавав уваги — знав, що служить в армії і має обов’язки перед народом, якому присягав на вірність.
Волею долі
Так і вийшло, що офіцер української армії Євген Сидоренко не порушив жодного, передовсім людського закону.
— 26 серпня надійшло повідомлення про підбитий ворожий танк Т-72Б3, — пригадує полковник про найгарячіші події під час перебування в Іловайському котлі. — Треба було оглянути його і з’ясувати, чи придатний він для бою, чи підлягає знищенню. За день до цього колона російської техніки вже намагалася прорватися в районі Агрономічного. Там полковнику Михайлу Ковальському, начальнику інженерної служби оперативного командування, довелося разом з бійцями прийняти бій, у якому й пошкодили російський танк Т-72Б3. Поїхав вивчати машину сам, екіпажу не було. Пошкодження були незначні: не працював стабілізатор, розбитий приціл, машина не заводилася. Поступово з цим вдалося впоратися, але водночас майже випадково почув по рації, що в район розміщення найбільшого на той час блокпоста 3906 (тут дислокувався передовий командний пункт оперативного командування) наступає ворожа колона із 16 машин. Розумів, що поля бою не покину. Потрібно було визначитись: або займати оборону на місці, або дати змогу приготуватися до оборони іншим. Попереду дислокувався лише один розрахунок з протитанковою гарматою зі складу батареї капітана Костянтина Коваля. І все. Без підтримки його могли змести за кілька хвилин. Добігти до них (відстань 800 метрів) ніхто не міг, та й справної техніки (нашої) в ту мить не було. Щоб виграти бодай трохи часу, вирішив їхати на танку Т-72Б3, який саме ремонтував. Хотів допомогти бійцям, відволікши вогнем увагу на себе. Аби гармата могла принаймні кілька разів вистрілити, а особовий склад блокпосту — зайняти оборону.
— Сили були неспівмірні, — зазначив військовий. — Всю нашу техніку тоді розосередили довкола Іловайська. Адже якщо зайдуть з тилу і візьмуть цей опорний пункт, то все угруповання військ опиниться під загрозою загибелі, а частинами важче знищувати.
Екшн у стилі патріота
Завдяки правильному, а головне миттєво прийнятому рішенню полковник Сидоренко показав ворогу, на що здатні патріоти: наодинці виїхав на трофеї як механік-водій. Зупинився на позиції, перескочив на місце командира і почав стріляти з крупнокаліберного кулемета. Поки гармата перезаряджалася, перестрибнув на місце навідника, спробував вистрелити з гармати — не вдалося. Потрібна була друга людина. Знову повернувся на місце командира — стріляв, доки не закінчилися патрони. Потім укотре стрибнув на місце механіка — відвів машину, перезарядив і знову став на позицію.
— Нам це вдалося. Бійці розрахунку, побачивши танк, відчули підтримку. Зрештою ми підбили три бронеоб’єкти супротивника, до нас не прорвалися. Та й потім не було жодної такої спроби на цій дорозі. Тож ми прийняли бій 26 серпня о 15.00, а оглядати трофейну машину я почав десь об одинадцятій ранку 25-го. Все закінчилося добре, — резюмував зроблене у тому нелегкому бою офіцер.
Він прикрив вогнем гармати протитанкової батареї 51-ї окремої механізованої бригади, що не лише зупинило противника, а й змусило його відступити.
Після бою полковник зрозумів, що танк треба довести до ладу, адже він так вправно діяв проти тих, хто його пригнав на нашу територію. Із бійців 17-ї танкової бригади, яка брала участь в штурмі Іловайська, утворив екіпаж на цю машину. Щоправда, сержанта Ісаєва та солдата Мартинюка довелося трохи донавчити керувати цим танком, бо таких на озброєнні в українській армії не було. Досвід бойових дій переконав, що над підготовкою кадрів потрібно працювати «ще вчора».
Прорив
Постійно маневруючи, вміло використовуючи рельєф місцевості, екіпаж прицільним вогнем знищував одну за одною бронемашини супротивника. Цим забезпечив прорив колони, а головне — зберіг багато життів захисників України.
Під час виходу з Іловайського котла Євген Сидоренко особисто очолив екіпаж танка, виконуючи обов’язки навідника. Бойова машина пройшла понад 20 кілометрів, потім у неї влучила міна. Механік-водій та командир танку зазнали тяжких ушкоджень. Під мінометним вогнем противника поранені бійці надавали одне одному першу медичну допомогу. Згодом полковник Сидоренко вивів свій екіпаж з оточення, здолавши понад 30 кілометрів, оминаючи блокпости та засідки противника. У тому протистоянні було знищено ще чотири бойові броньовані машини супротивника.
Через рік після іловайських подій полковника Сидоренка призначили заступником начальника озброєння оперативного командування «Схід».
Офіцер розповів, що операція вдало завершилася ще й завдяки вправним діям і відданості справі генерал-лейтенанта Руслана Хомчака. Він не залишив поля бою, зумів організувати кругову оборону і високопрофесійний бойовий відхід бійців із блокпостів довкола Іловайська, а потім і з оточення. Його тверда воля змушувала триматися солдатів, ладних піддатися страху. Це вже під час виходу з оточення вони зрозуміли, що легше захищатися в окопі, аніж тікати відкритим полем.
Тим часом. Тепер Євген Сидоренко робить звичні для військового справи. А Народний нагородний комітет в Одесі оголосив про вручення ордена «Народний герой України» полковникові Євгену Сидоренку за вихід з Іловайська, за знищену ворожу техніку. І найголовніше — здійснилася 27-річна мрія військового про власне житло. Нарешті сім’я героя-полковника може змінити свій девіз «Де служу — там живу»: віднедавна вона отримала ключ від однокімнатної службової квартири у Дніпропетровську.
Ми в Google+